«У нас цензуру відмінили. Офіційно», – заявив головний редактор одної з узбецьких газет на Форумі європейських та азійських медіа, що закінчився учора в Києві.
Власне цю тезу сміливо можна вважати і девізом самого форуму, що став таким собі дослідним майданчиком для створення чогось, що можна окреслити, як «єдиний медіа простір країн колишнього Радянського Союзу». Навіщо він здався, і яка мета у його творців зрозуміти не важко. Тим паче, знаючи, хто власне виступив його ідейним натхненником та спонсором.
Дата проведення Київського форуму в одному з найдорожчих готелів столиці дивним чином співпала з 19-ою річницею підписання Біловежських угод, що зафіксували розпад СРСР. Організатором виступила державна російська агенція «РИА-Новости» відома своїм ляпом про 2-ох бакланів які правлять в Україні (малось на увазі два клани). І хоч анонсована тематика обговорень крутилася довкола свободи слова та розвитку ЗМІ в пострадянських країнах, червоною ниткою все-таки, проходив меседж про об’єднання зусиль, можливостей, дружбу навіки і розвиток російськомовного Інтернет-простору. Ми, мовляв, всі вийшли з одного бараку, в нас свої особливості, західний досвід для нас не підходить, бо ми не такі як вони.Зрештою, ніхто нас там не чекає, нікому ми не потрібні, а тому давайте разом прориватись у світ.
Особливого бажання прориватись не вдалося помітити ні у кого окрім російських журналістів. І навіть їхні цілком відверті заяви, що російська мова відходить з країн СНГ, і це величезна проблема, яку треба вирішувати, також нічого не дали. Ані представники азійських країн таких як Казахстан, Узбекистан чи Таджикистан, ані журналісти з Грузії, України чи країн Прибалтики не особливо гаряче цим перейнялись. Мало того. В силу певних причин вони навіть не були налаштовані на серйозний діалог в такому руслі. Адже представляти країну і свої ЗМІ за кордоном – це одне, а обговорювати інтимні подробиці з власної кухні – зовсім інше. Таку розкіш собі можуть дозволити далеко не всі.
З нагоди відкриття, учасників форуму вустами Ганни Герман привітав президент України Віктор Янукович, а вустами голови ради при президенті Росії з питань розвитку громадянського суспільства та прав людини Михайла Федотова президент РФ Дмитро Медвєдєв. Між іншим, Ганна Миколаївна, вже від себе, пообіцяла, що найближчим часом Київ перетвориться в центр свободи ЗМІ на всьому пострадянському просторі і далі на захід. У відповідь на це Михайло Федотов подарував їй від російського президента «Настольную книгу по медийной саморегуляции», аби знала, як свої мрії втілити в реальність.
Потім виступив радник генерального директора ЮНЕСКО Генріх Юшкявічус, російський медіа-магнат Олександр Лєбєдєв і навіть екс-президент України Леонід Кучма, який трохи припізнився. Були й інші промовці. Але найцікавіший, з заявлених в програмі, новий посол Росії в Україні Михайло Зурабов, чомусь не ризикнув вийти на трибуну. Весь офіціоз Надзвичайний і повноважний посол простояв в кінці залу, періодично відмовляючи настирливим журналістам в проханнях дати інтерв’ю. Зате, коли офіційна частина закінчилась, і присутніх запросили на каву з тістечками, він подався вітатись і з Леонідом Даниловичем, і з Ганною Миколаївною, і з іншими поважними особами.
Після обміну поцілунками шановні високі гості потягнулися до виходу. Тільки-но Ганна Герман, мнучи в руці чорненьку сумку, зібралась покинути залу, як їй на зустріч вийшов хтось з грузинської делегації і попросив передати президенту України подарунок – грузинське вино.Ганна Миколаївна спочатку на мить зраділа, але, побачивши неподалік журналістів, сказала, що не може прийняти дарунок. До того ж, їй важко буде його нести. Втім, помітивши поруч політолога Михайла Погребинського, запропонувала передати подарунок через нього. Погребинський не тільки радісно на це погодився, а й пообіцяв, що допоможе президенту його випити. Взявши пакунок і Ганну Миколаївну під руку, пішов з усім цим добром пити каву.
Після кави зал знову наповнився журналістами. З поважних гостей, бажаючих послухати чим живуть ЗМІ на пострадянському просторі, залишилось небагато. Лише Леонід Кучма і Михайло Зурабов. Але і ті з часом кудись випарувались.
А журналістам, тим часом, було що сказати. Хтось переймався використанням нашого брата в політичних бійках між Україною та Росією, чи Росією і Грузією, хтось сперечався чи може бути преса четвертою владою, або хоча б моральним авторитетом, і чи є взагалі якийсь вихід з патової ситуації в якій нині опинилися традиційні ЗМІ.
Як не крути, більшість присутніх на форумі журналістів, редакторів та керівників інформаційних агенцій, все-таки представляли традиційні ЗМІ, а тому в повітрі просто висів переляк за те, що ж буде завтра. Чи не перетягне на себе всю увагу читача Інтернет, чи не поглине аудиторію, чи зможуть журналісти з друкованих видань конкурувати з блогерами і чи взагалі блогерів можна вважати журналістами?
Все що вдалося винести із цієї дискусії так це те, що стара гвардія, незважаючи ні на що, здаватися не збирається, а нова, також, не зважаючи ні на що, не збирається звертати уваги на претензії ще живих класиків. Підсумував цю всю маленьку істерію висновок Юріса Пайдерса, президента спілки журналістів Латвії: «Традиційні ЗМІ житимуть доти, доки є ті хто їх читає».
Торкнувся він і питання цензури, яка властиво невіддільна від питання виживання. Якщо раніше основну лінію розвитку вказувало політбюро партії, то тепер досить часто її вказує інше політбюро, у вигляді рекламних корпорацій. Це також неабияка проблема, яка турбує майже всіх.
Найцікавішими, в цьому контексті, стали виступи журналістів з країн середньої Азії. Власне вони і довели не тільки всю абсурдність створення якогось спільного медійного простору, а й взагалі потребу обговорення питань свободи та цензури на просторі Євразії.Чимось особливим хвалитися не могли, а тому взялися за рекламування своїх народів в історичному контексті, паралельно закидаючи колегам-сусідам неправильне висвітлення подій у своїх країнах. Ще трохи, і дійшло б до відкритого протистояння між узбеками і таджиками. Коли ж мова заходила про цензуру, чи свободу слова, ці хлопці демонстрували повне нерозуміння предмету питання. Особливо потішила заява узбецького журналіста, редактора газети «Новий вєк» Валерія Ніязматова, винесена в заголовок цього тексту. Про те «що цензуру відмінили офіційно». Схожу характеристику демократичним процесам в своїй країні, лише в дещо зміненій формі, дав і його колега з Таджикистану.
Більш витонченішим виявився казах. Виступаючи, голова правління ІА Казінформ Даурен Діяров заявив, що свобода слова в його країні майже процвітає і держава практично не впливає на ЗМІ. Вона, всього лиш, стимулює ЗМІ держзамовленнями,проводячи тендери на право висвітлення інформації про себе і своїх чиновників, за що платить непогані гроші. Зрозуміло, що ЗМІ дуже зацікавлені виграти тендери, а тому трохи обмежують себе в критиці влади.
Дуже навіть демократична модель. Жодної цензури, лише бізнес. Ця інформація викликала в залі найбільше пожвавлення. Одна журналістка з Казахстану навіть не стрималась і прокоментувала виступ свого колеги заявою про те, що останнім часом в країні закрили кілька опозиційних газет і двох редакторів посадили до в’язниці. Потім у чаті, який транслювався просто на екран в залі, хтось із журналістів, назвав цю жінку найсміливішою з присутніх. «Вона сказала те, на що інші не наважились».
Чи впорались організатори форуму зі своїм завданням, і чи задоволені їхні спонсори результатом важко стверджувати. Все-таки Євразія і свобода слова речі мало сумісні. Наразі про жодні вільні ЗМІ на пострадянському просторі говорити не доводиться. Для них принаймні потрібні хоч якісь передумови. Ну і хоча б якесь бажання. А, як показує практика, ні одного, ні іншого немає. І хтозна коли буде. А що стосується медійного простору. Так він завжди був, є і буде. Тільки от чи вдасться росіянам взяти його під свій контроль – це ще вилами по воді писано.
