Jam Factory Art Center спільно з кураторками Лізаветою Герман та Марією Ланько анонсують нову виставку «Пам’яті тої, що пам’ятає». Вона триватиме з 11 травня до 8 вересня та обʼєднає роботи художниць та художників з України, країн Східної Європи та Центральної Азії, створені у проміжку між 1950-ми та 2024 роком.
Ключові теми, які розгортаються у спроєктованому Ксенією Білик експозиційному просторі:
- збереження та відтворення пам’яті (в тому числі, пам’яті про мистецтво минулого) як художній метод;
- критичний погляд на ієрархізацію та політичне конструювання гендерної, національної та жанрової приналежності в репресивних системах мистецтва минулого (радянської, зокрема);
- роздуми про витіснені ідентичності, приховані життя та (художні) засоби їхнього повернення до суспільного надбання.
Павло Маков. Маріуполь, мальви (кольорова вкладка з Абракадабри), 2023
Прологом дослідження й осердям експозиційної оповіді стала історія життя і творчої практики української художниці Аліни Ламах (1925—2020), яку знають насамперед як дружину художника Валерія Ламаха, відомого монументаліста, ключової постаті покоління шістдесятників. (Не)розказана історія Аліни Ламах дала імпульс до роздумів над ключовими для майбутньої виставки питаннями: чи можна говорити про практику збереження пам’яті про не-своє мистецтво як про самостійний художній проєкт? чи можемо розглядати відданість ідеї продовження перерваної практики іншого художника як альтернативу створенню чогось нового, як цього зазвичай вимагає індустрія сучасного мистецтва?
Лізавета Герман та Марія Ланько так пояснюють концепцію виставки: «Що робить митця митцем? Диплом художньої академії? Експонований чи проданий мистецький твір? Власна студія? Чи просто твердження: «я — мисткиня»? Одна з відповідей на це питання може бути такою: статус художника визначає мистецька система, тобто розгалужена мережа інституцій, експертиза, колеги, історики мистецтва та куратори. Хай яким потенційно корумпованим може видаватися цей шлях, але саме складність стосунків у цій системі дозволяє дослухатися до маргінальних, неконвенційних мистецьких голосів. Чим розвиненішою є система, тим меншою є здатність митця уникнути її іноді навʼязливого визнання. Таке твердження є особливо актуальним і складним в українському контексті. Після розпаду радянської системи мистецтва — з усіма її практичними благами й ідеологічними репресіями — нові інституційні рамки для мистецтва тільки виникають, оскільки донедавна існувало не так багато інституцій, здатних створити саме систему.
З такими міркуваннями ми 4 роки тому почали працювати над виставкою і відповідним дослідженням. Тоді ми прагнули порушити питання, які, на нашу думку, треба обговорити, перш ніж робити черговий стейтмент чергового кураторського проєкту, тим паче у новій інституції. «Пам’яті тої, що пам’ятає» ми розробили задовго до початку повномасштабного вторгнення і майже не змінювали. Цей задум нині видається лише актуальнішим, адже йдеться про перевідкриття окремих епізодів українського мистецтва, інший кут огляду маргіналізованих сторінок та історичних постатей, діалог із суголосними, хоча маловідомими в Україні, практиками художників з країн Східної Європи та Центральної Азії, створеними від 1950-их років і до 2024 року».
Художниці та художники, представлені на виставці: Аліна Ламах, Валерій Ламах, Тереза Барабаш, Михайло Барабаш, Бібліотека Наочних Явищ (Ольга Гайдаш та Євген Шимальський), Ксенія Білик, Катерина Білокур, Джета Братеску, Анна Даучікова, Люся Іванова, Саодат Ісмаїлова, Гульнара Касмалієва та Муратбек Джумалієв, Алевтина Кахідзе, Володимир Кузнецов, Павло Маков, Малгожата Мірґа-Тас, Ада Рибачук та Володимир Мельниченко (АРВМ), Настя Стефанюк, Стас Туріна, Божена Чагарова, Марк Чегодаєв.
Катерина Білокур. Букет квітів, 1942 (З колекції Національного музею Тараса Шевченка)
Кураторки виставки: Лізавета Герман і Марія Ланько — дослідниці, співзасновниці галереї The Naked Room (Київ). З 2014 року працюють як кураторський колектив. Є співзасновницями Ukrainian Emergency Art Fund. Дует організував понад 30 виставок та співпрацював із провідними мистецькими інституціями України, зокрема Національним художнім музеєм України, Мистецьким Арсеналом, Goethe–Institut, Британською Радою, Міністерством закордонних справ та Українським інститутом.
Нагадаємо, що Jam Factory Art Center — інституція сучасного мистецтва в ревіталізованій неоготичній будівлі колишньої «Фабрики повидла», що повноцінно відкрилася в листопаді 2023 року. Через виставки, театральні, музичні, освітні та спільнотоорієнтовані проєкти центр залучає людей до діалогу та збагачення їхнього досвіду і знань.