Один із трактатів Григорія Сковороди починається словами: «Весь світ спить… Спить глибоко… А наставники… не тільки не будять, а ще й погладжують». Погодьмося, метафора сонного світу ще й досі не втратила своєї актуальності, позаяк ми й далі спостерігаємо за тим, як світові властиво не прокидатися, а надто тоді, коли конче треба бити на сполох…
У Східній Європі ще й донині переказують події 1956 року, коли совєтські солдати віроломно вдерлися в Угорщину, вважаючи, що їхнє насильство залишиться непомітним, особливо на тлі Суецької кризи, коли влада Єгипту вирішила націоналізувати канал, а британська, французька та ізраїльська армії почали цьому перешкоджати. Для багатьох західних інтелектуалів тодішні дії совєтів стали тільки черговим приводом здивуватися: невже совєти й справді спромоглися на ці віроломні злочини? Минуло трохи часу, проте тепер знову з’ясовується, що дивуватися всякому новому російському вторгненню можна скільки завгодно, то тільки протистояти не кожний наважиться.
Але цій сумнозвісній трагедії передували також інші події: спочатку за свої права піднялися східноберлінські (1953), а згодом і познанські (1956) робітники. А вже з кінця жовтня їхні вимоги підхопили студенти з угорського Пешта.
Може, цього разу б і минулося без жертв, якби мітингарі не замахнулися на святая святих: повалили пам’ятник одному з комуністичних божків — Сталіну. Відповідні органи миттєво відкрили вогонь на ураження. Подальше втручання Москви, де віддавали накази відправляти в Угорщину бронетанкову армаду, спричиняє масове повстання зі зброєю в руках, а потім і його придушення. Не допомогло навіть те, що частина угорських військ і поліції перейшла на бік протестувальників. Усе скінчилося кривавою банею.
А на початку листопада на будапештському радіо відчайдушно пролунали заклики до світової громадськості стати на бік угорців. Одним із перших на це повідомлення реагує 46-річний лауреат Нобелівської премії з літератури француз Альбер Камю, висловлюючи палку підтримку своїм «угорським братам». Наполягаючи на цінності свободи, він засуджує методи сталінської тиранії, бо соціалізм аж ніяк не звільняє, а навпаки — пригнічує. Ба більше, у середині березня Камю вкотре й уже безпосередньо звертається до совєтського міністра закордонних справ Дмітрія Шепілова, який у радбезі ООН традиційно вигороджував агресію своєї країни проти Угорщини. Прямо називаючи ім’я міністра, Камю принагідно стверджує, що «культура сталінізму» нічого ліпшого за пропаганду сірого життя не вигадала. Навряд чи такі слова могли залишитися без реакції.
Щоправда, почути щось подібне від Камю було цілком очікувано. Від нього періодично діставалося чи то французьким буржуа, чи навіть алжирським повстанцям, затятим сталіністам або націоналістам, а на додаток колабораціоністам різного штибу тощо. Проте минає кілька років, і 4 січня 1960 року, відправивши напередодні родину додому, разом із видавцем Мішелем Ґаллімаром, який бере із собою дружину й доньку, приятелі вирушають автівкою до Парижа. Попри те що дорога була широкою, машину не раз заносило, допоки на її шляху не зустрілося платанове дерево, після чого її потрощені деталі розкидало довкола на 150 метрів. Унаслідок дорожньої пригоди в Камю проламано череп і зламана шия…
Усе скидалося на нещасний випадок. Принаймні до цього схиляється офіційна версія. Одначе так уважали не всі. Утім, а що було їй протиставити? Та з’ясувалося, що 1980 року переслідуваний у себе в країні празький письменник і перекладач Ян Забрана написав у щоденнику, що від якогось вельми поінформованого чоловіка дізнався, нібито автокатастрофу організували совєтські агенти. Мовляв, усе сталося через засіб, який у потрібний момент пошкодив гуму на колесі, коли авто набрало велику швидкість. А наказ про ліквідацію Камю віддає на вищому рівні сам Шепілов. Але через прикру недугу Забрана рано пішов із життя. Тому його нотатка потребувала додаткового підтвердження.
Та чи достатньо цієї інформації, щоб усе пояснити? Водночас відомостей про совєтську агентуру, що діяла за кордоном, а тим паче про її методи хоч греблю гати: виготовлення отрут, оснащення спеціальною зброєю — усе це й багато іншого дало змогу шпигунській мережі вправно ховати наслідки кожного скоєного злочину. Зрештою, згадаймо випадок із Богданом Сташинським.
Символічно, що 1961 року, буквально перед зведенням Берлінської стіни, разом зі своєю німецькою подругою Інґе Поль ця особа контактує з поліцією Західного Берліна — визнає себе агентом КДБ й заявляє про бажання втекти на Захід. На додаток Сташинський зізнається в убивстві за допомогою отруйної речовини діячів українського націоналістичного руху — Лева Ребета й Степана Бандери.
Описаний перебіг подій згадує у своєму розслідуванні італійський письменник Джованні Кателлі, що вилилося в публікацію «Камю має померти» (2013). Звісно, несподіваних збігів у цій історії чимало. Але що нас має в ній найбільше вражати? Певна річ, навіть якби наведені факти й можна було підтвердити, звинувачена сторона, як добре відомо, своєї провини ніколи б не визнала, бо завжди все заперечує: «Це вони самі зробили, ми тут ні до чого». Отже, питання полягає в іншому. Скільки ще світ ігноруватиме явні злочини з боку імперії зла? Чому він і далі вдає, що спить? А тим часом у летаргічному сні відроджуються й вікують найстрашніші монстри.