Я не чекав на повістку, не служив у резерві, ба навіть не мав за плечима ані військової кафедри, ані строкової служби. 43 роки, здоров'я далеко не ідеальне. Працював у медіасфері, яка під час війни, як не крути, значуща і затребувана. Словом, набір відмазок маю багатий, але просто не відчуваю потреби до них вдаватись.
Моя стрічка у фейсбук від 2014-го ятрила повідомленнями про втрати на фронті. Від 24 лютого повідомлень про загиблих побільшало у рази. Я часто натрапляю на фрази «знову гинуть найкращі, вбивають цвіт нації, знову Крути». Так, серед загиблих, яких я знав особисто і про яких пише фейсбук, люди переважно медійні. Але ворожій артилерії байдуже, скільки у тебе підписників у соцмережах, чи є в тебе диплом про вищу освіту, чи був ти на Майдані.
Про загиблого комбайнера родом з-під Шепетівки навряд чи напишуть десь далі місцевого пабліка. На жаль, так влаштоване інформаційне поле. Можливо, комусь хотілося, щоб інтелектуали не бралися за зброю, а воювали словом і берегли себе як «золотий фонд нації». Але таке збереження надто дорого обійдеться країні. Якщо наша армія за соціальним складом стане робітничо-селянською, ми програємо історично. У середньовіччі війна була справою лицарства, але коли ворог стояв біля міської брами, до зброї бралися і ченці, і купці, і ремісники. Ми нині саме в такій ситуації: кожен «цех» має відрядити певну кількість бійців на фронт. І не йдеться про якісь законодавчо встановлені квоти, скоріше, про особистий усвідомлений вибір громадянина. Ті, кого можна вважати прото-, контр- чи просто елітою, повинні особистим прикладом, надихати співвітчизників. У цьому запорука сталості нашого суспільства в майбутньому. Я, звісно ж, не про моду на селфі в стилі мілітарі і не про допомогу армії як різновид політичного піару. Сучасна війна є такою, що гік, який вміє керувати дроном, здатний нести «смерть ворогам» незгірш, ніж кремезнмй десантник.
Читайте також: Небезпечні ілюзії Заходу
Я не дуже вірю в ефективність показових облав у нічних клубах із врученням повісток. Кожен ухилянт знайде причину не служити: відкупиться або, що ще гірше, дезертирує чи завдасть собі фізичної шкоди. Чесно кажучи, мене більше дивує сам факт роботи нічних клубів (а як же комендантська година?), аніж той факт, що там розважаються молоді чоловіки. Радянська пропаганда вчила нас, що воював «увесьнарод». Але навіть з непідцензурних творів тієї доби (як от «Ера милосердя» братів Вайнерів), ми дізнавалися про злодюжок, тіньовиків, мажорів, які успішно відсиджувалися у тилу і жили там у власне задоволення, замість «кувати перемогу». І то в державі зі страхітливим тоталітарним режимом. В умовах демократії тим більше безглуздо вимагати, щоб на фронт примусово тягнули усіх тих, для кого ця війна «не моя».
Ми ведемо велику війну, яка потребує великих резервів. У тому числі людських. І треба визнати: немає достатньої кількості навчених професійних військових. Тому до армії йдуть ті чоловіки та жінки, які хочуть і можуть воювати. Ті, хто мають якісь причини на те. Сумління, патріотизм, почуття обов'язку, особиста помста – рушійні сили можуть бути різними. Але ці люди і є головний резерв країни, який вона мусить кидати у бій. Так, серед них будуть активісти, люди творчих професій, пасіонарії. Це закономірно, природно, інакше ми повернемося у станове суспільство, що з часом вибухне новою Коліївщиною. Ворог може тільки мріяти про такий сценарій.
Пам'ятаєте, як у 2014-2015-му найбільш галаслива частина українських соцмереж кричала, що «влада зумисне вбиває патріотів у котлах»? Я не берусь судити тодішнє військове і політичне керівництво, вочевидь, воно мало тактичні й стратегічні прорахунки, але точно не мало на меті покласти добробати як сакральну жертву. А панікерські наративи, безумовно, грали на руку ворогу.
Так само і сьогодні нерозумно дорікати комусь тим, що «гинуть найкращі». Просто ми ведемо свою реконкісту і зазнаємо великих втрат. Для нас, на відміну від наших ворогів, війна не є способом «утилізувати найгірших». Ми так не воюємо. І на це є свої причини.