На «республіканських» блокпостах, як і раніше, усміхнені бойовики, які знічев’я запитують, куди їдеш і чи не шкода покидати «рідну республіку», через що доводиться ніяково посміхатися й казати «звісно ж, шкода, але я повернуся». Проте з наближенням до Курахового все міняється. По-перше, ви одразу ж визначаєтеся, з ким їдете в одній автівці, як налаштовані люди. Нас було троє, і проукраїнські погляди мав лише я, тоді як таксист був запеклим «республіканцем», а дівчина, що живе, до речі, у Дніпрі, обмежилася фразою «мені здається, зараз тхне вся Донецька область» (очевидно, маючи на увазі брак туалетів у нейтральній зоні — за нинішньої спеки цей момент відчувається особливо гостро), після чого, тільки-но ми під’їхали до блокпоста, стала проклинати українських військових так само, як і таксист.
До Курахового ми прибули близько 6:00 і стали у хвіст. Але відразу ж з’ясувалося, що черга практично не рухається в жодній із чотирьох смуг, через що всі намагалися просунутися вперед як завгодно, не зважаючи на місця та черги. Тут же починаються й звичні бійки, коли з автівок вибігають ті, кого в «платній» черзі називають «народний контроль». Це люди, які загороджують своїми машинами дорогу й не пускають тих, хто намагається проїхати вперед і заплатити.
Читайте також: Драма в драмтеатрі
Паралельно між рядами носять сало, продають балики, квас, пропонують за гроші взяти в салон немовля, бо так більше шансів пройти без черги.
На самому пункті пропуску перевірка триває близько півгодини на одне авто, але, оскільки потік іде паралельно, вдається перевірити близько 10–15 машин. Більшу частину часу ви просто сидите й чекаєте, доки ваш пропуск нарешті підтвердять.
Ті, хто перетинає блокпост, помітно лицемірять. Простоявши 8 годин у черзі, зі 100% реплік я чув лише прокльони в бік українських військових, тоді як варто заїхати всередину — і всі одразу ж починають їм усміхатися, доки солдати не відходять від них. Потім усе починається знову: усмішку змінюють злість і матюки з побажанням здохнути, тільки тепер трохи тихіше.
Дорогою назад усе здається куди цивілізованішим, але від того не краще. Черга тут переважно одна, лише зрідка проїжджають легкові авто по зустрічній, але це радше виняток, аніж правило. З того боку машин майже немає через описану вище ситуацію. Але сама черга рухається так, ніби обидві смуги зайняті до самих соняхів. Попри те що ми від самого початку стали так близько, що було видно блокпост, на спеці понад сорок довелося чекати рівно 7 годин, перш ніж ми опинилися на КПП. Всередині та сама некваплива зміна ще з понеділка, що повільно походжає навколо машин, не зважаючи ні на дітей, ні на старих. Сам огляд дуже поверховий: у найкращому разі змушують відкривати сумки, надто не порпаючись всередині. Але потім військовий іде, і час здається вічністю: тільки Богу відомо, чому ми стояли ще 40 хвилин уже на самому КПП.
Читайте також: Стара добра Лені
Та насправді переконатися в тому, що вам ще пощастило, можна, виїжджаючи з контрольно-пропускного пункту: кілька сотень людей, переважно пенсіонерів, збитих в одну сальну чергу під парасольками просто посеред розпаленого степу, які намагаються пройти піший огляд. Тут і починається ламання дверцят авто, бо з цих кількасот людей п’ятеро-шестеро обов’язково стоять у зворотний бік: їх розвернули. У нашу машину буквально ломилися знавіснілі від спеки пенсіонери, що простояли в черзі 8 годин і протягом 30 хвилин з’ясували, що все це було марно. Треба віддати належне нашим військовим: нас буквально силою змусили взяти двох таких «поверненців» назад до Донецька, а решту розсаджували в наступні авто, де були місця.
Дорогою назад не все було гладко й на «республіканському» посту. Зі мною в машині їхав хлопець із маріупольською пропискою. Через нього на допит потрапив і я. Водій ще перед блокпостом попросив, аби ми казали, що є його родичами. Ідея, слід визнати, паршива, і це одразу треба мати на увазі: будь-яка поспіхом вигадана брехня, особливо про родинні зв’язки, про які ви нічого не знаєте, гарантовано лишає вас на посту, і це в найкращому разі. Тому варто заздалегідь придумувати правдоподібну легенду або казати як є, по суті. Однак через маріупольську адресу хлопчини спочатку вивернули всі наші сумки, потім поцікавилися в нього, чи служив він в армії й чому ні. Далі розпитали про всю його сім’ю й чи не завербувався він в АТО. Коли той з усмішкою відповів «ні», почали лізти із запитаннями, чому так усміхається й що тут веселого, коли «укри щодня бомблять Донецьк». Після чого все те саме адресували мені зі словами «ну, тепер ти давай свою казку». Абсурд у тому, що через 30 метрів виявився черговий блокпост «ДНР» — «митний контроль», як сказав бойовик, де запитали все те саме.