Структура економіки кожної країни, як і її політичне середовище, доволі унікальна. Як не всі політичні програми та інституції є однаково ефективними в різних країнах, так і не всі заходи з розвитку економіки будуть однозначно успішними в різному середовищі. Але в розвитку всіх озвучених президентом Порошенком пріоритетних галузей — енергозбереження, IT та аграрно-промислового комплексу — ми можемо орієнтуватися на досвід країн, що досягли в цих царинах неабиякого успіху.
Німецька ефективність
Проведене Американською радою з питань енергоефективної економіки (ACEEE) у 2014-му масштабне дослідження успішності запровадження цієї стратегії в різних країнах світу поставило Німеччину на перше місце. Особливо експерти відзначили «зелені» будівельні стандарти німців, розвиток альтернативних джерел енергії та супутнє законодавство у сфері оподаткування. Наприклад, підприємства, що регулярно модернізують систему виробництва, позбуваються кількох відсотків так званого екологічного податку, який вони сплачують пропорційно до споживання енергії та енергоносіїв, що завдають шкоди довкіллю.
Коріння сучасної політики енергоефективності сягає ще 50-х років минулого століття, коли канцлером був Конрад Аденауер. Саме тоді, під час післявоєнної відбудови, німцям необхідно було якомога швидше та ефективніше використовувати ресурси. Не пройшли повз і дві енергетичні кризи, які Європа сяк-так пережила в 1970-х (якраз встановилася енергетична залежність Європи від Радянського Союзу, а згодом і від його спадкоємиці — Росії). А після об’єднання Німеччини всі заходи з енергоефективності, які вживалися у Західній Німеччині, доводилося починати з нуля й на східнонімецьких теренах.
Читайте також: Державна підтримка та золоті батони
Німецький успіх у царині енергоефективності — результат багаторічної продуманої дворівневої політики. Перший рівень — національний — реалізація стратегії, яка передбачала запровадження нових технологій виробництва, модернізацію житлової інфраструктури та потужні інвестиції у відновлювальну енергетику. Розробляла стратегію переважно партія «Зелені». У 2007 році з її ініціативи німецький уряд ухвалив нову комплексну стратегію кліматичного та енергетичного розвитку, згідно з якою вводилися жорсткіші стандарти для автовиробників, здійснювалася модернізація підприємств, запроваджувалися додаткові податки для тих, хто використовує автомобільні перевезення в бізнесі, здійснювалося масове утеплення будинків задля економії під час опалювального сезону, створювалася інфраструктура для електромобілів, розвивалися відновлювані джерела енергетики й вживалося багато інших заходів, спрямованих на захист екосистеми.
Така стратегія універсальна. За бажання її можна реалізувати й в Україні, якщо мати на це достатньо коштів.
Інший рівень, на жаль, у нас неможливо буде відтворити найближчим часом — це енергоефективність у політичній культурі. Ще з дитячих років, на етапі первинної соціалізації, у голови німцям вкладається розуміння необхідності економії енергії, що дуже важливо, адже за споживання людина відповідає сама. Наприклад, у Німеччині немає системи центрального опалення, натомість у кожному будинку є власний невеличкий котел, який мешканці регулюють самостійно: за допомогою спеціальних перемикачів на радіаторах виставляють у кімнаті мінімально комфортну температуру, а коли їдуть з дому хоча б на день, завжди вимикають.
Те саме й із транспортом: у межах міста німці намагаються користуватися громадським транспортом, а не всюди їздити на особистому авто. Наприклад, у вільному місті Гамбург до 2020 року планується цілковито заборонити використання особистого авто в місті. А дехто, навіть купуючи товари в супермаркеті, намагається брати ті, що вироблені ближче до місця його проживання, щоб не фінансувати вантажних перевезень на далекі відстані.
Для розвитку такої енергоефективної культури потрібні час і люди, які за це вболівають, а в Україні наразі немає ні того, ні іншого. Таким чином, починати реалізацію стратегії енергоефективності в нас потрібно з розумінням, що повною мірою її результатами зможе скористатися покоління, яке усвідомлюватиме необхідність розумного споживання енергії.
Читайте також: Довгий шлях до економії
Естонські інвестиції в IT
Усі, мабуть, користуються Skype або принаймні чули про нього. Телефонні розмови та відеоконференції в Skype давно стали стандартом для бізнесу та дозвілля. Досвідченіші користувачі інтернету ще пам’ятають часи, коли програма належала не гігантській корпорації Microsoft, а її авторам: мультинаціональній групі зі Швеції, Данії та Естонії. Але якщо перші дві країни мають довгу історію розвитку інформаційних технологій, то в Естонії цей процес почався лише в 1990-х роках, після здобуття незалежності.
Естонії пощастило дуже швидко позбутися радянського спадку й перейти до ринкової економіки: уже 1992-го в країні були пропорційне оподаткування, вільна торгівля та приватизація. Це, своєю чергою, пришвидшило розвиток бізнесу, процедура
реєстрації якого була напрочуд легкою.
Наступним важливим кроком стало забезпечення всіх шкіл комп’ютерними класами: відповідна програма була втілена вже 1998 року. Паралельно швидкими темпами розвивались інтернет-технології. Таким чином, ціле покоління естонців виросло в тісній взаємодії з новітніми IT. Після того як у 2000-му уряд проголосив право на доступ до інтернету фундаментальним правом людини, стрімко стало розростатися й електронне врядування. Сьогодні в Естонії більшість своїх обов’язків громадяни можуть виконати онлайн: і голосувати на виборах, і платити податки. Завдяки своїм успіхам у розвитку IT країна також стала базою Центру кібербезпеки НАТО.
Естонія також дуже приваблива для відкриття стартапів: їхня частка на особу тут найвища у світі. Лише 2011 року в країні з’явилося 14 тис. нових компаній, що на 40% більше, ніж 2008-го, а частка ІТ-компаній у ВВП 2013-го становила 15%.
Повторити естонський успіх повною мірою Україні найближчим часом навряд чи вдасться, проте всі передумови для розвитку інформаційних технологій у нас є, і він, власне, вже відбувається. Але українській владі варто повчитися в естонців не втручатись у справи галузі, яка чудово розвиває себе сама, а лише надавати інвестиції та стабілізувати податкову систему.
Така різна аграрна галузь
Одного успішного рецепту розвитку аграрно-промислового комплексу не існує, адже ця галузь безпосередньо залежить від природних умов. Україні з природними умовами однозначно пощастило, але потрібно також обрати правильну стратегію розвитку.
Є дві глобальні моделі: надання комплексної державної підтримки й створення всіх необхідних умов для розвитку аграрно-промислового комплексу за відкритої та прозорої конкуренції.
Читайт етакож: НЕП без угару
Перша модель реалізується в Європейському Союзі. Окрім заходів розвитку аграрного сектору в кожній окремій країні існує також спільна аграрна політика, основи якої були прийняті ще 1966 року. На єдиному європейському аграрному ринку встановлюються єдині ціни на продукцію і єдиний механізм їх підтримки. Свобода торгівлі сільськогосподарською продукцією всередині ЄС підтримується також відсутністю тарифних і кількісних обмежень, а фінансування аграрно-промислового комплексу здійснюється через Європейський фонд орієнтації і гарантування сільського господарства. Така модель дає змогу почуватися впевненіше членам Євросоюзу, які розвивають свій аграрно-промисловий комплекс, наприклад Польщі. Щороку ця країна отримує від ЄС €2 млрд, а фермерам, які мають до 1 га землі, виділяють дотацію в сумі 2 тис. злотих.
Друга модель реалізується в Новій Зеландії: там аграрно-промисловий комплекс не дотується, хоча сільське господарство і є найрозвиненішою галуззю в країні, а новозеландські фрукти й м’ясо відомі у всьому світі. Ще у 80-х роках минулого століття всі види субсидій, регулювання цін та податкові кредити були скасовані, завдяки чому галузь стала максимально відкритою для світового ринку. Така модель навряд чи може бути реалізована в Україні, проте вона наочно показує, що є альтернативні шляхи розвитку, які дають чудові результати за певних умов. Тож потрібно більше вивчати потенціал, який має український аграрно-промисловий комплекс зараз.