Один знайомий німецький політолог якось розповів мені про теорію клубів , що нині стає дедалі популярнішою поміж європейських експертів. У цій теорії феномен такого політичного об’єднання, як ЄС, порівнюється зі своєрідним клубом за інтересами. Навіщо люди об’єднуються у клуби? Щоб мати можливість комунікації з, власне, собі подібними, разом вирішувати конкретні проблеми та розвивати окремі проекти. Але, підкреслював німецький експерт, клуб вичерпує себе, якщо стає відкритим для всіх, коли там збирається надто багато різних людей і вони не здатні комунікувати на рівних. Цікаво, що казав він це навіть не в контексті України, яка може бути надто відмінною від інших учасників цього привілейованого політичного клубу держав. Тут натяк на тих, хто вже в клубі, але кого досі не звикли вважати своїм і з ким пов’язують ті проблеми, які сьогодні фактично паралізували ЄС. А цих проблем, вочевидь, чимало.
В Україні все значно банальніше. Як і 18 років тому, вітчизняних політиків у контексті теорій можна умовно поділити на євроскептиків та єврооптимістів. Одні досі доводять можливість якогось особливого українського шляху разом із Росією, іншими слов’янськими народами чи без них. Інші, попри все, вірять у близьке і щасливе, інтегроване в ЄС українське майбутнє. Поза тим ні одні, ні інші не згадують того простого факту, що справа української євроінтеграції – це не лише внутрішня справа України. Заїжджі високі європейські гості нам так довго повторювали, що все залежить тільки від нас, що ми вже встигли в це повірити. А ось про теорію клубів публічно не говорять, її розповідають політикам та експертам на приватних зустрічах…
Проте факт лишається фактом, і в ЄС його чудово усвідомлюють: на тлі нинішньої кризи цього складного політичного об’єднання навіть розмови про приєднання ще однієї – великої, нестабільної і бідної – країни заведуть ЄС у ще більший політичний штопор. Адже попри вдавану впевненість у завтрашньому дні в ЄС немає головного – стратегічного бачення свого подальшого розвитку та місця в нових геополітичних умовах.
Світ змінюється, і криза лише пришвидшує ці глобальні модернізації, зменшуючи роль одного центру впливу та виводячи на арену інших гравців. Створення нового формату тих, хто приймає рішення, – G20, посилення впливу країн БРІК, вимоги щодо перегляду Бреттон-Вудської валютної системи та ролі долара як головної світової валюти, криза системи міжнародного права та міжнародних організацій, які його гарантують, – ось неповний перелік питань, на які треба шукати відповідь.
І тут виявляється, що ЄС просто не здатен це робити. Адже сама структура цього об’єднання не дає жодної можливості на швидке, адекватне та злагоджене реагування ЄС як спільного організму на вищеозначені виклики. Європейський Союз сьогодні передусім має подолати глибоку внутрішню кризу, тобто ухвалити таки Лісабонський договір, створити нову систему управління, обрати тих, хто керуватиме ним на основі нових правил, визначитися зі стратегічними пріоритетами й тактичними шляхами їх досягнення. І тільки тоді буде зрозуміло, чи є в цій стратегії чи бодай тактиці місце для України.
Навіть за найоптимістичнішого сценарію це можливо не раніше ніж 2014 року, адже саме тоді Лісабонський договір може набрати чинності, якщо спільній Європі таки вдасться нарешті приборкати одного впливового і впертого євроскептика – президента Чехії Вацлава Клауса. Поки що ж у ЄС «гасять пожежі». А політика стосовно України відбувається за принципом лиш би не було гірше. Єдине, що потрібно Європейському Союзу від України сьогодні, – стабільність на своїх східних кордонах та гарантія транзиту енергоносіїв.
Це треба просто усвідомити, що означає стати нарешті єврореалістами, тобто адекватно оцінювати і себе, і своїх сусідів. Можливо, ця теорія не така оригінальна і красиво виписана. Але вона проста і дуже прагматична. Це як у житті: шлюб буває або через кохання, або з розрахунку. Через кохання українсько-європейський шлюб, вочевидь, уже не складеться. Він був можливим ще зовсім недавно, п’ять років тому, коли Стара Європа була захоплена молодою українською енергією та силою духу. Та відтоді приваблива «помаранчева наречена» перетворилася на «сварливу і непередбачувану сусідку». Тож залишається дбати про розрахунок. Однак спершу слід усвідомити, у чому має бути спільний інтерес. Якщо з українським розрахунком усе зрозуміло, то треба щось пропонувати навзамін, і це «щось» має бути дуже потрібне ЄС. Зрештою, й це не останній варіант, адже шлюб може бути і громадянським, але тоді це співжиття рівноправних партнерів. Україна поки що таким партнером не є і ще навіть не має амбіції стати.
Та все ж іншого шляху, як ставати єврореалістами, немає. Як кажуть, цинічний реаліст – це лише втомлений безнадійний оптиміст.