Музей жертв геноциду у Вільнюсі неможливо не помітити – він розташований практично в самому центрі міста, навпроти знаменитої площі Лукішкєс, на якій свого часу відбулася страта лідера Національно-визвольного повстання 1863–1864 років Костянтина (Кастуся) Калиновського. Його будівля відразу впадає у вічі своєю масивністю й особливою прикметою – увесь низ фасаду покритий кам’яними табличками з іменами жертв КДБ. Підходимо і вчитуємося: Пранас Бенетіс (1922–1946), єпископ Вінцентас Борисявичюс (1887–1946), Рокас Бінгяліс-Вайдевутіс (прізвисько після прізвища свідчить про те, що він був партизаном, 1924–1946) і десятки, сотні інших… Дати загибелі – переважно 1945, 1946, 1947 роки. Перемога СРСР у Другій світовій війні для Литви означала другий етап радянської окупації. «Визволителі», що повернулися зі сходу, за чіткими вказівками з Москви почали розправу з тими, хто відмовлявся визнати легітимність радянської влади і крокувати у «світле комуністичне майбутнє».
Вільнюський музей унікальний тим, що він єдиний у колишніх союзних республіках відкритий у тому самому будинку, де раніше розміщувалося Головне управління КДБ. Ці стіни справді бачили багато що. У 1899 році тут почав роботу суд Віленської губернії Російської імперії – судили «баламутів», які несли заборонену литовську пресу зі Східної Пруссії. З 1915-го по 1918-й його використовувала у своїх потребах німецька окупаційна адміністрація, а 1919-го тут засідали наркоми «першого революційного уряду» на чолі з маріонеткою Лєніна Вінцасом Капсукасом.
Після окупації Вільнюського краю Польщею з 1920 по 1939 рік у цій будівлі працював польський суд. А починаючи з 1940-го аж до незалежності вона перебувала в безроздільному підпорядкуванні НКВС – НКДБ – МДБ – КДБ(звісно, за винятком 1941–1944 років, коли в ньому господарювали СД і Гестапо). При будівлі КДБ ЛРСР постійно діяла внутрішня в’язниця, з 1959-го названа слідчим ізолятором.
Музей геноциду, заснований спільним наказом міністра культури і просвіти та президента Союзу політв’язнів і депортованих, відчинив свої двері відвідувачам 1992 року. А вже 1997-го був реорганізований. Відповідно до постанови уряду Литовської Республіки від 24 березня 1997 року права його засновника було передано Центру дослідження геноциду та спротиву жителів Литви. Нині він є частиною Меморіального департаменту цього центру.
Читайте також : Мшвідобіт*, СРСР!
ГАРЯЧИМИ СЛІДАМИ
У Музеї жертв геноциду я бував не раз. Пам’ятаю, що вперше потрапив сюди зі шкільною екскурсією, організованою вчителькою історії. Входжу в будівлю й занурююся в атмосферу тих часів: страху, відчаю і непримиренності з дійсністю. Для ретельного огляду потрібні хоча б три відвідування. Лише мандрівка підвалами з камерами арешту, тортур (жаргоном КДБ – фізичної дії) і розстрілу займає дві години. Тут немає ніяких експозицій – усе залишено так, як після втечі кадебістів у серпні 1991 року. Після тривалого і шокуючого оповідання гіда повертаюся на перший поверх.
Там міститься хол, на стінах якого висять фотографії жертв КДБ у профіль та анфас. У конференц-залі – величезна колекція рідкісних стрічок про злочини комунізму. Є поміж них і фільм про Голодомор 1932–1933 років в Україні. Того дня в залі демонструвалася стрічка, що розповідає про боротьбу радянських збройних сил із партизанами – учасниками підпільного опору комуністичному режиму. Цікаво, що навчальний фільм КДБ «Знайди партизанський бункер» було знято 1968 року, після фактичного знищення підпільного руху.
Усі експозиції, присвячені історії партизанського руху, прекрасно підготовлені. Тут можна придбати книжки про це явище без усіляких націнок. Серед артефактів – справжні уніформи підпільників, панцерфауст (гранатомет), креслення бункерів… Чималу частину займають свідчення діяльності партизанського друку: газети, листівки, відозви.
ПІДСЛУХОВУВАННЯ, АРЕШТ, ЗАСЛАННЯ
Другий поверх присвячений історії КДБ у Литві й структурі організації. Креативно оформлена відновлена кімната підслуховування – під прозорою підлогою прокладені телефонні кабелі. У радянські часи весь телефонний зв’язок йшов через цю будівлю, тому з кімнати відділу ОТО «Вухо» можна було прослухати будь-яку телефонну розмову.
Тут є і реконструкція старої кімнати слави КДБ – так званого червоного куточка зі стінгазетами ручної роботи. На жаль, не працює частина ламп (як мені пояснили, з економії), але це створює додаткову атмосферу похмурості й таємничості. Стіни першої половини довгого коридору другого поверху обвішані фотографіями репресованих сімей, а надколоте старе дзеркало, що стоїть у його кінці, відбиває силуети відвідувачів.
У другій половині коридору експозиції, присвячені в’язницям, таборам і висланню. Задля відтворення атмосфери під стелею натягнуті мотки колючого дроту. Особливо щирою видається фотовиставка зі знімками моментів вислання і повернення додому.
Читайте також: Перемагаючи нігілізм
ЦЕРКВА, «САЮДИС», НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Останнє приміщення музею розповідає про мирний опір радянському режимові. Не побоюся сказати, що саме цій темі присвячена переважна частина експонатів. Ще більше матеріалів – в електронному форматі. Для зручності відвідувачів у залі стоїть сенсорний екран – на ньому демонструються таємно зняті агентами КДБ кадри: допит дисидентки Нійоле Садунайтє, моменти демонстрацій. Останню експозицію вінчає величезне кольорове фотопанно на стелі: кадри з мітингів руху «Саюдис» під національними прапорами – яскрава пляма над похмурістю радянського каземату.
Окрема увага приділена діяльності Католицького костелу за радянських часів, зокрема його хроніці, мережу розповсюдження якої так і не вдалося розкрити кадебістам. У цьому залі, на відміну від інших, майже немає технологій – просто професійно розміщені експонати, фотографії, тексти. Купивши кілька книжок, виходжу на вулицю і замружуюся від яскравого сонячного світла – такого незвичного після багатогодинного перебування в пітьмі музею. І мимоволі замислююся: багато з тих, хто потрапив у підвали цієї будівлі, вже не побачили його…
Нещодавно Литва урочисто відзначила 20-річчя дипломатичного визнання незалежності республіки. За цей час країна вступила до НАТО та Європейського Союзу, в якому почне головування в 2012-му; у ній виросло нове покоління, яке дізнається про КДБ, окупацію і репресії тільки зі шкільних підручників та оповідань дідусів. Якось вони теж прийдуть сюди, щоб усвідомити, що спіткало їхню батьківщину і що це ніколи більше не має повторитися.