У майбутньому не найкращого автора, але першорядного візіонера. Адже, як виявилося, наш світ — це не високомистецький витвір класика художньої літератури, а подеколи незграбно написана наукова фантастика з купою нерозвинутих ідей від письменника, що час від часу сидів на різних наркотиках і писав швидко, недбало та заради заробітку.
Вплив прозрінь Діка на сучасну культуру важко переоцінити, бо його бурхлива фантазія, підсилена впливом психоактивних речовин, видавала цікавих концепцій значно більше, ніж він встигав обробити, розробити чи бодай ясно записати. Знаково, як на мене, що популярність його текстів (а точніше, думок) стрімко зростає, а найбожевільніші ідеї цього фантаста зараз уже видаються якщо не планами на завтра, то принаймні незначними відхиленнями від норми. Навіть побіжний погляд на рік, що минув, показує, хто пише сценарії для нашого сьогодення.
Так, 2017-го почався показ серіалу «Електричні сни Філіпа К. Діка» за мотивами його оповідань. Також торік з’явилися продовження культового фільму «Той, що біжить по лезу» (1982) та екранізація роману Діка «Чи мріють андроїди про електричних овець?». Український переклад цього твору — одна з найпопулярніших книжок в Україні, а ще в нас готуються до друку тритомник його короткої прози та роман «Убік».
Цей найвідоміший його твір — «Чи мріють андроїди про електричних овець?» — надрукували буремного 1968-го, коли у Франції студенти виходили на вулиці з гаслом, яке для них мав би написати Дік: «Будьте реалістами — вимагайте неможливого». Згодом тамтешній філософ Жак Лакан скаже це лаконічніше: реальність неможлива. Адже її не можна символізувати, бо в символічному порядку є опозиції, а в реальному їх немає, адже в ньому немає відсутності й усе на своєму місці. Це реальність, де антонімом до слова «правда» є не брехня, а постправда (що стало словом року у 2016-му). Власне, Жан Бодрійяр ще в 1981 році писав про неї у своїй книжці «Симулякр і симуляція».
Сам Філіп К. Дік визнавав, що його цікавлять лише два питання: «Що таке дійсність?» і «Що таке справжня людина?». Власне, ненадійні оповідачі Діка й теперішні інтернет-боти — це ті самі симулякри з поправкою на формальне уточнення, що найстрашніші вороги людини все-таки живуть у її голові, а не деінде. І параноя переслідування якоюсь потужною та всевладною корпорацією чи силою — нав’язлива ідея письменника ще в ранніх творах — насправді спричинена страхом того, що тебе геть ніхто не переслідує.
Читайте також: Горіти, а не тліти
Ми живемо у світі, вигаданому Філіпом К. Діком, а не Джорджем Орвеллом. Замість холодної війни в нас холодні та гарячі медіа (на думку Маршалла Маклуена), та й самі війни гібридні й інформаційні. Замість примусового спостереження Великого (Старшого) Брата в нас добровільна купівля пристроїв, що можуть використовуватися як засоби спостереження. Замість орвеллівських хвилинок ненависті в нас цілодобові стрічки новин. Та й не читачі тепер, а споживачі. Не сторінки, а екрани. Не книжка, а стрічка новин. «Нема часу» як девіз нашого часу. Безсоння як його причина та наслідок. Не текст, а картинка, а якщо й текст, то короткий твіт, який можна скласти з мільйона готових хештегів. Не задоволення результатом, а нескінченний рух до нього. Не час, а безчасся. Не нове, а вічне.
Так, у романі Діка «Людина у високій вежі» владу в Америці захоплюють фашисти, гасла яких можна й треба порівнювати з перед- і післявиборчими висловлюваннями нинішнього президента США Дональда Трампа. Роман незле екранізований, і цьогоріч уже вийде третій сезон серіалу, події в якому давно й далеко відійшли від тих, які описував письменник. Бо дійсність уже бозна-коли перевершила найстрашніші прозріння будь-яких авторів.
Читайте також: Нерівні проти рівних
Колись Філіп К. Дік висловлював своє занепокоєння тим, що фальшиві реальності створюватимуть фальшивих людей або фальшиві люди створюватимуть фальшиві реальності та продаватимуть їх людям, перетворюючи їх на підробки самих себе. Переймаючись цим, письменник у романі про андроїдів та овець вигадав тест Войт-Кампфа на емпатію, який можуть пройти навіть цілковиті ідіоти, але який неспроможні подолати репліканти, бо штучний розум не відчуває співчуття. Тож уся штука в тому, щоб, співчуваючи, протистояти фальші, таким чином роблячи цей світ не одним зі здійснених марень Діка, а принаймні «чудесним і новим».