У грецьких Салоніках стартував проект будівництва нового Трансадріатичного газогону (Trans-Adriatic Pipeline, TAP). Він має доправляти газ із каспійського і близькосхідного регіонів до Південної Європи.
Маршрут каспійського газу складатиметься з кількох відрізків. Газ з азербайджанського родовища Шах Деніз-2 в Каспійському морі планують транспортувати Південно-Кавказським газогоном (Баку-Тбілісі-Ерзурум) до турецького кордону. Звіти він має потрапляти до Трансанатолійського трубопроводу (TANAP), який тягнеться до кордонів Греції. А там – з’єднуватися з Трансадріатичним газогоном, який проляже через Грецію, під Адріатичним морем, до Італії. Будівництво має зайняти кілька років, обійтися у $45 млрд і завершитися у 2020 році. Газогоном планують на першому етапі прокачувати 10 млрд м3 каспійського газу до Європи щорічно.
У проекті зацікавлені як приватні енергетичні компанії – BP, державна азербайджанська нафтова компанія SOCAR та інші (з точки зору прибутків), – так і уряди країн ЄС і США. Європейці сподіваються, що проект зможе за рахунок вливань у будівництво і плати за транзит газу простимулювати грецьку економіку. Крім того, він зменшить залежність європейських споживачів від Росії.
Раніше у проекту були потенційні конкуренти. Підготовка газогону Набукко, який мав пролягти з Туркменістану і Азербайджану до країн ЄС, почалася у 2002 році, а мало будівництво завершитися у 2014-му. Однак влітку 2013 року стало відомо про відмову від нього на користь ТАР. У 2007 році російський Газпром та італійська Eni підписали меморандум про будівництво «Південного потоку». Він мав почати перекачувати газ у 2015-му. Основна його частина мала пройти дном Чорного моря. Однак у 2014-му після анексії Росією Криму європейські регулятори доклали чимало зусиль, аби зупинити проект з антимонопольних міркувань. Невдовзі після того Росія почала лобіювати «Турецький потік», який мав пройти з Анапського району дном Чорного моря до Туреччини, а на кордоні останньої з Грецією планували побудувати хаб, з якого газ транспортувався б до країн ЄС. Але Росія і Туреччина не змогли домовитися про вартість проекту, хто за нього платитиме і як. Потім почалися уже розбіжності, пов’язані з війною в Сирії, збиттям Туреччиною російського військового літака турецькими.
У Росії на ТАР реагують критично-заспокійливо. Деякі експерти стверджують, що у ТАР надто мала пропускна спроможність що на першому етапі (10 млрд м3 ), що на другому (до 20 млрд м3), тому він зможе забезпечити близько 4% усього газу, який зараз споживає Європа і матиме серйозне значення тільки для окремих країн, зокрема Італії, Греції, країн Балканського півострова. Втім, російський аналітик енергоринку Міхаїл Крутіхін у статті для Московського Центру Карнегі пише, що ТАР – це ще один крок європейців у напрямку енергетичному ринку, на якому енергоносій буде всього лиш товаром, який можна буде купити у багатьох постачальників. Тобто європейські країни не залежатимуть так, як раніше, від одного джерела чи транзитера, а зможуть вибирати між різними продавцями завдяки диверсифікації пропозиції, інфраструктури доставки газу і створенню нових хабів, інтерконекторів. Коли у 2020 році азербайджанський газ піде по ТАР на Апеннінський півострів, він зможе замістити до половину обсягу, який італійці зараз купують в Росії, пише Крутіхін. А якщо враховувати, що європейці зараз з підозрою ставляться до Росії як до постачальника енергоносіїв, то відмовлятимуться вони за нагоди в першу чергу від її газу. Це негативний поворот для Газпрому, у якого видобувні потужності вже значно перевищують європейський попит. При цьому слід враховувати тенденцію європейців до ширшого використання альтернативної енергетики, збільшення кількості постачальників газу, які складають конкуренцію Росії, та незначні перспективи зростання попиту на газ.
Нагадаємо, в березні Європейська комісія визнала відповідною законодавству ЄС угоду про будівництво Трансадріатичного газопроводу, укладену Грецією з компанією Trans Adriatic Pipeline AG.