Каже, стрес від побаченого тривав тільки перші два дні — потім звикаєш. Шокувала квартира, у якій ніхто не живе від літа 2014-го: шар пилюки на всьому, брудні штори й заіржавілі крани. Воду цідила по краплині, чи то в їхньому помешканні так, чи то так подають. До сліз зворушили розгорнута книжка на тумбочці (читала перед від’їздом) і тюбик із засохлим лаком для нігтів під настільною лампою. Місто вразило супермаркетами. Думала, у торговому центрі відкрили зручну крамничку «Экспресс» відразу біля входу, а виявилося, що то залишки колись величезного магазину, який займав до війни весь цокольний поверх.
А ще в одному супермаркеті заблукала. Охоронець водночас зважував лимони й говорив у рацію, приймальниця сумок (уже зовсім не приймальниця) фасувала яйця в камери схову, а моя подруга стояла поруч в очікуванні, доки візьмуть її сумку, як раніше, або принаймні звернуть на неї увагу. Довго не могла второпати, що входом став вихід, а звичного старого входу давно немає, бо зменшено територію магазину. А потім заблукала в тьмяному світлі між затягнутих плівкою стелажів та пари робочих кас — раніше їх було одинадцять. Моя подруга почувалася вкрай незручно, тикаючись між цих двох сосон у сутінках і боячись образити персонал. Ми ж бо звикли, знаємо, що так тепер повсюди. Питаю, чи була в торговому центрі «Россия» (у самому центрі Луганська). Ніяковіє: «Досить із мене вражень». Вагається, тут дім, друзі…
Читайте також: «Русская осєнь» Донбасу
Рвалася сюди, до нас, щоб доторкнутися до спогадів і міста дитинства. Казала чоловікові: «Їду по речі». А відчинила шафу — і речі не потрібні, навчилася вже обходитися багато без чого, а щось уже купили за ці півтора року. Нічого брати. Та й ми, її спогади, якісь утрачені й безглузді. Спішила сюди по тепло, а ми чекаємо, щоб нас обігріли й пожаліли, бодай просто поглядом. Чванимось як можемо, мовляв, усе не так уже й погано, звикли. Вона каже, що майже ніхто з нас і не скаржиться. І майже всі повально запитують: «Я тобі не завдав прикрощів?». Ніби ми прохачі, які бояться мати жалюгідний вигляд. Вона втішає: «Ціни в Краснодарі й Луганську однакові. Зарплати тільки різні. Як ви живете на них? Невже вистачає однієї, щоб вижити? Хоча ось піца в кафе у вас дешевша». Сказала й зніяковіла. Розуміє, що ми там не буваємо. І це для нас зовсім не показник, ніби тут усе нормально.
Учора трапився казус. Ми пили вино під низьким абажуром нашої затишної кухні, і раптом я спохопилася: «Сьома вечора, це ж ніч і темрява!». І практично силою виштовхала свою гостю на таксі, боячись, що вона не поїде пізніше, що таксі вже не ходитимуть. «Я ж не нарікаю, правда, не нарікаю?» — перепитала я в неї разів сто. Чоловік моєї подруги залізничник. «До Луганська не ходять потяги, навіть трамваїв уже немає, ким він тут влаштується, якщо повернемося?» — каже вона. Тому — Росія, статус біженця, котрий можуть будь-якої миті скасувати, робота без оформлення, знята трикімнатна квартира на три сім’ї, в одній із яких новонароджений… А третя сім’я — таксист, який їсть уночі все, що знайде в холодильнику: і своє, і чуже… З обновок — комод, бо не було куди складати речі. Комод і кицька за майже два роки в чужому місті чужої країни. І дім тут, який уже ніби й не дім, а спогади як старі фото на вигорілих сторінках альбому. І ми, друзі, — загублені закладки в цьому альбомі спогадів. Ох як не скоро їй знову захочеться побачити місто свого дитинства.
Читайте також: Віртуальна залізна завіса
Зовсім увечері зателефонувала колишня колега. Вона працює «по той бік річки», у виші, що виїхав на український бік. Просила вибачення, що пізно: забула про різницю в часі. Звичайне робоче спілкування: «Як у вас платять, скільки ставок, які зміни?». Здивував кінець розмови: «Ну нічого, скоро ми знову будемо разом, про це всі говорять. І вже несила чекати, коли це станеться. Але скоро, зовсім скоро». Життя тут — не позаздриш: дорого, хистко, непевно. Складне життя там. Ніхто з приятелів, що переселилися, не хапає зірок із неба. Орендують житло, обзаводяться речами, новими знайомими й переймаються питанням, де ж тепер домівка: там чи тут? Додому сюди їздять за необхідністю: побачити батьків, нерухомість, сплатити комунальні. Набрид цей кочовий побут. Хоча до всього звикаєш — і вже в цьому вбачаєш переваги: дістався швидше, ніж минулого разу, кордони пройшов легше. До війни ми нарікали: грошей не вистачає, хотілося більших. А нині що й казати… Щасливі були часи, коли ми один раз щороку стабільно на море їздили, вважаючи, що заробітки наші якісь замалі. Скаржилися, що транспорт підводить — запізнюємося на роботу, були ще чимось
незадоволені…