Нещодавно претензійний олігарх із пишною шевелюрою приязно відгукнувся про мене в соціальній мережі. А все через те, що я написав у The London Times: «Європа з населенням 500 млн осіб і ВВП $20 трлн не може безкінечно покладатися на США, де населення становить 320 млн осіб, а ВВП — $17 трлн, у питаннях оборони».
Виходить, що менший і бідніший партнер у Північноатлантичному Альянсі забезпечує не тільки 70% його бюджету, а й передові озброєння, великовантажний транспорт, розвідку та командування (а ще ризик ядерної атаки, якщо буде порушено безпеку одного з членів Альянсу й іншим доведеться виконувати зобов’язання, передбачені ст. 5).
Однак геополітичні, історичні й просто міжособистісні зв’язки, що поєднують Сполучені Штати та Європу, слабнуть. Китай становить серйознішу загрозу американським інтересам у довгостроковій перспективі, ніж Росія. Покоління людей, що виросли на історіях про Берлінський мур і висадку в Нормандії (як-от 79-річний сенатор Джон Маккейн), потихеньку виходить на пенсію. Молодші політики співають під інші дудки.
Погіршує ситуацію відчуття невдячності та обману від європейців. По завершенні холодної війни європейські члени НАТО пообіцяли витрачати на оборону 2% ВВП. Але мало хто дотримав обіцянки. Ще гірше те, що оборонні бюджети здебільшого спрямовуються на зарплати, а не на озброєння. На тлі постійного вдосконалення технологій розрив між американським і європейським військовим потенціалом зростає.
2011 року в невтішній промові міністр оборони США Роберт Ґейтс попередив європейців про «небажання і втому Конгресу (й політичного істеблішменту США загалом) марнувати дедалі дефіцитніші фінансові ресурси на країни, які, вочевидь, не готові виділяти необхідні кошти або проводити реформи, щоб бути серйозними і дієздатними партнерами за для власної оборони».
Відтоді проблеми безпеки Європи загострилися ще більше. Сирія скотилася в громадянську війну, «Ісламська держава» закріпилася в Іраку, а Лівію охопило безвладдя… Крім того, безперервний потік мігрантів збурює хвилі популізму й поглиблює розколи в Європі. Росія успішно напала на Україну й погрожує не тільки прифронтовим державам НАТО, зокрема Естонії, Латвії та Литві, а й Швеції та Фінляндії, які не є його членами.
США на ці події відреагували адекватно: розмістили важку техніку й артилерію в Польщі та сусідніх із нею країнах і збільшили військовий бюджет учетверо на «гарантію безпеки». Тоді як Європа тільки мляво нарікає. Більшість країн ЄС готові радше співпрацювати з Росією, аніж дати відсіч Путіну.
Звісно, все інакше, коли йдеться про проблеми безпеки, що безпосередньо стосуються їх, наприклад тероризму. Країни, які обурювалися оприлюдненою Едвардом Сновденом інформацією про залучення іноземної розвідки США до операцій на кшталт збору розвідданих за кордоном, тепер благають цю саму розвідку відстежувати, прослуховувати та розшифровувати записи розмов джихадистів.
Мудрі американці усвідомлюють, що їхня країна зацікавлена в сильній, заможній та об’єднаній Європі. Адже за підтримки союзників (зокрема, Японії) Сполучені Штати все ще можуть визначати правила у світі. А от на самоті ризикують опинитися в тіні (врешті-решт і в питанні озброєнь) Китаю та його союзників.
Американці також знають, що, коли не стримати Кремль у його сусідстві (тобто Східній Європі), у майбутньому Росія стане ще більшою загрозою для інтересів США.
Однак у всьому є межа, і промови Трампа з піною на устах акцентують на них увагу. Ми, європейці, повинні терміново виділяти більше коштів на оборону й мудро витрачати їх, максимально використовуючи власні ресурси та потенціали. Крім того, маємо підготуватися до того дня, коли Сполучені Штати вже не будуть нашою «парасолькою безпеки». Таким чином ми, зокрема, збільшимо власні шанси на збереження нашого найкращого союзника.
————————————-
Під час нещодавнього виступу в аналітичному центрі Atlantic Council генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберґ теж акцентував увагу на тому, що трансатлантична безпека не лежить виключно на плечах американців, адже дедалі більше європейських членів НАТО наближаються до мети: витрачати 2% ВВП на оборону. Крім того, європейці відповідальні за сили підвищеної готовності Альянсу, відіграють провідну роль у патрулюванні повітряного та морського простору країн-членів. Більша частина сил НАТО на Балканах і третя частина в Афганістані — європейські. Крім того, європейські країни-члени забезпечують Альянс найновішими бойовими літаками, гелікоптерами та авіацією для патрулювання морських територій.