У часи нуклідів

2 лютого відбулася презентація поетичної книжки Ліни Костенко «Річка Геракліта» – чи не першої за час її творчості добірки віршів, не «редагованої» радянськими цензорами й не покаліченої видавцями-піратами. Цю книгу можна розглядати як перший крок до комплексного «Вибраного».

*  *  *

Усе змінилось. Люди і часи.

Двадцятий вік уже за перелазом.

Глобальне людство хоче ковбаси,

а вже вона з нуклідами і сказом.

Упала тінь на батьківські гроби.

Вже й чорт гидує купувати душі.

В лісах тремтять налякані гриби.

З дерев стрибають підозрілі груші.

Епоха зашморгнулась, як Дункан.

Спиніться, люди. Хоч поставте кому.

Поезія потрібна дивакам.

Поети не потрібні вже нікому.

*  *  *

Сніги метуть. У вікнах біле мрево.

Антени ловлять клаптики новин.

На білий вальс запрошую дерева, 

на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.

Хай серце серцю сплачує борги.

О покладіть гілки мені на плечі,

з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.

Що ви прийшли до мене, що ви тут.

Зима стоїть, скляна і перкалева.

Метуть сніги. Сніги метуть, метуть… 

*  *  *

На березі Прип’яті спить сатана,

Прикинувся, клятий, сухою вербою.

На березі Прип’яті – березі – на –

ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.

Лежать йому села в біді і розрусі.

Уп’явся в пісок пазурями корча,

свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.

Ікони покрав. Загубив респіратор.

Тепер захотілось йому подрімать.

Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор – і пекло, і трон.

Він спить на піску, підібгавши коліна.

І сниться йому в ореолі ворон

вже вся Україна, вже вся Україна…

*  *  *

Був день як день, як дні усі буденні.

Влетіла вість, як ворон у фойє.

Вмер Деррідa. Але усім до фені.

Бо кожен біг і думав про своє.

Але ж навіщо убивати осінь

мазутним духом нескінченних трас?

Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.

І ви мене, так само, як я вас.

Ось ви пройшли, і я не озирнулась.

Ось я пройду, а вам не на часі.

Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.

І він зі мною. Зрештою, ми всі.

*  *  *

А вечір пролітає, наче крижень,

черкнувши місто синіми крильми.

У сріблі заворожених наближень

ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,

як струм жаги, що в голосі болів,

коли вуста пекучі, аж холодні,

уже не здатні вимовити слів.

*  *  *

Моя пам’ять плаче над снігами,

де стоять  берези і хрести.

У зимові срібні амальгами

біле сонце хоче прорости.

Я живу, бо ще мені живеться.

Бо живу, дав Бог мені снаги.

Із твого невидимого серця

кров калини капле у сніги.

*  *  * 

Хочеться чуда і трішки вина.

Дні пролітають, як сірі перони.

Чорний букет надвечір’я – ворони –

місту підносить струнка далина.

Що ж, я свій вік одробила сповна.

Що ж, я свій вік одробила по-людськи.

Дні облітають, як чорні пелюстки. 

Хочеться чуда і трішки вина.

Доки ж ці пута, пора і звільнить.

Де ж ви, мої золоті пасторалі?

Літо літає і осінь дзвенить.

Розпач накручує чорні спіралі.

Де ж мого слова хоч би хоч луна?

Знову пішла Україна по колу.

Знову і знову, ще раз у ніколи?!

Хочеться чуда і трішки вина.

*  *  *

Хтось є в мені, і я питаю: – Хто ти?

– Не знаю, – каже. – Може, хто в роду.

Мене водив під руку Арістотель

в якомусь дуже дивному саду.

Згасало сонце у вечірніх лузах.

Десь в Римі правив Тит або Нерон.

А я тоді жила у Сіракузах,

писала вірші золотим пером.

Я скрізь своя, і я ніде не дома.

Душа летить у посвіті епох.

І де цей шлях почався, – невідомо.

І де урветься, знає тільки Бог.