Війна за Незалежність, як і кожна війна, несе з собою безліч маркерів, які назавжди залишаться у пам’яті кожного. Й у кожного вони свої. Проявляються також по-різному – у випадково кинутих словах, у ретельно продуманих фразах, у мимовільних порухах, у заздалегідь спланованій поведінці, в одязі та смаках, у взаємостосунках й обопільній ворожнечі. Ті маркери, як і людські долі, схожі між собою і водночас різні. У нашій пам’яті вони всеохопні й не мають усталених меж. Але всі вони проявляються в наших емоціях.
Саме почуття стали маркерами війни! Думаєш про них – як їх передати словами, перенести в текст… Маємо зафіксувати їх собі у пам’яті – ну хоча б для того, аби пояснити іншим, тим, хто не відчув війни, як то в ній бути. І щоб назавжди закарбувати для самих себе ціну, яку платимо, щоб потім «не зламатись», «не скурвитись», «не проявити слабкодухість».
Прифронтове місто. Молода мама гуляє з сином набережною. Маленький хлопчик – дитина війни, він народився влітку 2022 року. І я чую, як розмовляючи з подругою, жінка зітхає: «Новий рік минув, знову не запускали салютів. Уявляєш – моя дитина ніколи не бачила салютів!». А ми ж так рідко задумуємося про те, що діти воєнних часів відвикли або ще й ніколи не бачили святкових феєрверків і салютів. Я слухав розмову молодої мами і думав про те, який це жорстокий маркер війни. І розумів, що салют – то лише невелика частка того, чого діти не бачили під час війни і що зветься дитинство!
Улітку 2022 року в штабі мого батальйону зібралися хлопці, які вийшли з бойових і отримали кількаденні відпустки. У штабі їм ще треба забрати відпускні квитки, а той, хто видає їх, пішов пити каву. На знервоване запитання: «так, а коли ж він буде?», інша штабна особа відповідає: «чого нервуєте? він що – не може кави попити, почекайте з годинку». І тоді почалося: «кави попити? ми два дні як з окопів, ми тут на кожну годину з рідними місяцями чекали!». А штабна особа, яка мала вихідні й була в безпеці, просто не розуміла людей, які наражали своє життя на смертельну небезпеку. І щоб ви знали: в армії дуже прискіпливо ставляться до кількості днів у відпустці, бо кожен такий день – на вагу золота. Такий от маркер – тонка грань між звичним ставленням для цивільного життя і тим, як військовики ставляться до кожної миті свого життя і як вони цінують зустрічі з рідними і друзями у відпустках.
Пам’ятаю, як їхав у відпуску в Карпати і вже десь на заході країни мене зупинила поліція – екіпаж з дівчини й хлопця. Запитання стосувалося мого автомобіля, пофарбованого в захисний колір, – причому запитання виникли саме у поліціянтки. Машина була моя особиста, а пофарбована, бо колись ми її використовували як медевак – вона навіть пробита кулями. Я не хотів конфлікту, адже відпустка… Поліціянтка запитала документи, причину виїзду – і кинула фразу про відпуску: «ну покажіть ту бумажку». І тут з машини вискочила моя дружина зі словами: «бумажку? бумажку? та ти взагалі розумієш, що для мене ця бумажка? скільки я її чекала?». Було видно, що хлопцю незручно за свою напарницю, яка так нічого і не зрозуміла: «що ви нервуєте? що я такого сказала?». Звісно, емоції дружини не були пов’язані з відпусткою – тут проявився той режим життя рідних, коли вони чекають короткого моменту щастя побути разом, миті спілкування наживо, а не по телефону, можливості просто помовчати поряд, торкаючись коханого/коханої.
Саме отой момент чекання, можливо, саме він і є головним у тому, що тримає нас під час війни. Очікування смайлика від коханого/коханої, батьків, побратимів. Очікування, коли він/вона/вони з’являться в мережі.
Для мене, крім рідних, дуже багато важить спілкування з ветеранами моєї механізованої роти. Нас вже давно розкидало по різних підрозділах, а хтось після поранень повернувся до цивільного життя, але щоразу, коли хтось щось напише в нашій «флуділці», стає так тепло, так радісно…
Якось один знайомий заступник комбата, який ще в доармійські часи житті часто спілкувався з істориками, чи то жартома, чи то серйозно закинув мені, мовляв, я мало приділяю уваги або й зовсім не стежу за колегами з інституту, де працював. Я сприйняв це як недолугу спробу поставити під сумнів моє спілкування з побратимами, й тоді це сильно зачепило мене і викликало жорстку реакцію. За ці роки увесь світ для мене обертається навколо моїх побратимів, причому не лише живих, а й тих, кого вже з нами немає, але кого я не можу забути і спогади про кого мене завжди накриватимуть. І це теж маркер війни – хто для тебе важливий, хто є частиною твого життя, твого сприйняття справедливості і твоїх життєвих цінностей.
А знаєте, де в час війни найбільша насиченість поцілунків? Подивіться на прибуття потяга на прифронтовий вокзал, коли жінки виходять з вагонів, а чоловіки-військовики їх чекають на пероні! Це якийсь вибух пристрасті, буря емоцій, шквал радості, які виражаються в поцілунках – безсоромних й сором’язливих, довгих, пристрасних і коротких цьомках. Але всі вони сповнені безмежного щастя й щирості! Саме ця свобода прояву емоцій є настільки захопливою і неповторною, що розумієш ціну тих зустрічей і стосунків.
Якось у розмові про приватне життя один з моїх побратимів кинув фразу: «ну яке у нас спільне життя з дружиною? це не життя, це якесь вічне побачення». І тоді мені подумалося, що всі ці очікування, всі ці поцілунки на перонах, смайлики, відпуски – все це довга низка різних побачень.
Сьогодні ми живемо в епоху війни, а значить і в епоху побачень. І вона стала для нас випробуванням на справжність і спроможність відчувати справжні емоції. Ми стали інакше розпізнавати і цінувати справжні й глибокі почуття – ціна стосунків між людьми та їхніх почуттів стала вищою. І можливо, цей час Війни за Незалежність ми називатимемо ще й епохою побачень?
Я вже давно перестав планувати щось у приватному житті. Це сталося саме по собі – який сенс, коли все може змінитися в будь-який момент. А тому – коли маєш змогу щось зробити, роби! Бо часу на довгі самороздуми немає – така вона, епоха побачень!