Звертається до мене після довгої перерви приятелька з Ізраїлю. Спершу сумні новини: той помер, той хворіє. Потім раптом запитання: «У тебе не буде неприємностей через те, що я тобі пишу?». Я похлинувся: «Чому, власне?». Вона відповіла делікатно: «Ну, не знаю, усе-таки російська мова у вас не дуже в пошані?». Ми знайомі, страшно сказати, скільки років, приятелька сама з Москви (батько киянин), але майже все свідоме життя прожила на Святій землі, ностальгією не обтяжена, хіба що спілкується зі мною російською, аж ось така репліка. Зверніть увагу, ідеться не лише про «неприємності», а й про припущення, що наше листування читає хтось з українських органів, які цих неприємностей можуть завдати. Я беруся пояснювати успішній ізраїльській журналістці, що Україна — вільна демократична країна навіть нині, у стані війни… і розумію, що сперечаюся не з нею, а з якоюсь безособовою абстракцією.
Так, нам співчуває більшість нормальних країн, але глибоко в їхній підсвідомості ми ще трішечки залишаємося загадковими песиголовцями, що якимось дивом опинилися по цей бік між добром і злом. Я згадую родичів і друзів з Франції, Бельгії, Британії, Сполучених Штатів і навіть Болгарії, які в різний час ставили мені цілком нісенітні запитання про мою країну, і розумію, що їх не пов’язує між собою нічого, крім знайомства зі мною й почасти російського походження, але здебільшого в далекому анамнезі. Припустити, що вони прямо й безпосередньо стали жертвами кремлівської пропаганди, важко. Московські ресурси вони не читають, телебачення не дивляться поготів, вони живляться «відбитим світлом», точніше темрявою.
Їм десятиліттями втокмачували, що Україна — територія ворожості й небезпеки, хтось це повторював за звичкою, без лихого наміру (те, що називають an honest mistake, «чесна помилка»), хтось з бажання перекласти із себе провину або поділити її з кимось, надто після Другої світової, загалом же це прямісіньке відтворення імперського міфу про сумирну росію, яка підкорила й цивілізувала різні буйні народи — ось як глибоко це росте.
У цій несвідомій упередженості є одна крихітна перевага: щойно іноземець потрапляє до нас, він приголомшений контрастом між усмоктаними забобонами й тим, що він тут бачить навколо себе. Додому він зазвичай повертається переконаним фанатом України й далі несе істину землякам, але ж як цього мало порівняно з інерцією агресивного незнання решти світу! Те, чим нині за кордоном цілком свідомо займається частина українських інтелектуалів і митців, є елементарною просвітою. Без неї, як уже багато разів було сказано, неможливо схилити на свій бік громадську думку тих країн, які нам допомагають, але не готові це робити нескінченно, не маючи постійних емоційних, переконливих підкріплень для свого співчуття. Питання, яке стоїть для мене сьогодні й на яке я не маю відповіді: чи варто занурювати більш-менш приязних, але великою мірою байдужих іноземців у всі перипетії української історії, разом із суперечливими моментами в усій їхній складності чи, навпаки, краще зосередитися просто на творенні альтернативного міфу про героїчний, незламний упродовж століть народ, для чого, між іншим, є достатньо аргументів?
Міф — це ж не просто вигадка, це форма архаїчного бездоказового знання зі специфічною структурою та своєрідними причинно-наслідковими зв’язками, у найкращому разі «Зевс породив Афіну» або «Авраам породив Ісаака». Міфологічна свідомість не бере до уваги внутрішні суперечності, вона монолітна й не передбачає критики. Їй, до речі, притаманне ще й відносне відчуття моралі: «добрі» — це «наші» й навпаки. Те, що більшість населення принаймні першого світу колись ходила до школи й розв’язувала рівняння з іксами, не скасовує домінування первісного, себто міфологічного світосприйняття. То як їм пояснити, що для нас 98-річний ветеран-дивізійник Ярослав Гунька — герой? Читати їм лекцію про допоміжні війська Waffen-SS? Нагадати про групенфюрера справжнісінького СС і водночас національного героя Америки Вернера фон Брауна? Коли міфи починають конфліктувати між собою, люди обирають той, який їм зручніший.
Так сталося, що більшість моїх родичів із Запоріжжя, тоді ще Олександрівська, врятувалися від революції в еміграції. Один мій двоюрідний дід з початком Другої світової записався до РОА й став «власовцем», другий пішов до СС «Галичина» й став дивізійником (фотографію його могили мені несподівано надіслав колега Вахтанг Кіпіані), після війни обидва опинилися в Америці. Мій рідний дід після 1920-го зброю в руки вже не брав, а в кінці 1950-х повернувся в Україну, але радянську. Усі троє між собою не спілкувалися до кінця життя з ідеологічних міркувань. Коли я переповів цю історію моєму французькому кузенові, той якось так легко зауважив: «То у вас, виходить, був громадянський конфлікт». «Авжеж, — кажу, — як у вас у 1940-му між маршалом Петеном, генералом де Ґоллем і полковником Фаб’єном». Бачу, навів фокус.
Вікно можливостей щодо просвіти важливих для нас країн стосовно України ще не скоро закриється, але вже причиняється через усім зрозумілі обставини, передусім через, перепрошую, втому. Від уявлення, де ми на мапі, до розуміння, який це історичний вузол, чому з ним треба працювати навіть не заради самої України, а в інтересах решти світу, дистанція довга.
І ось спірна думка, яка, втім, нібито заслуговує на обговорення: що відвертіше ми будемо ділитися власним досвідом подолання не лише травм, а йсуперечностей, компромісів, колаборацій, поразок, спроб вижити й перемогти, то далі просуватимемо розмову про себе в бік від одновимірної міфології до справжнього розуміння й співпереживання.
Бо в кожній європейській і не європейській шафці є свої скелети, отже це апеляція до власного досвіду іншого народу. Це, як на мене, може бути продуктивнішим, ніж знову й знову переконувати, що в нас не вішають російськомовних на ліхтарях і взагалі, попри напругу, звичаї панують цілком конвенційні.