У Багдаді все ще неспокійно

Світ
17 Квітня 2013, 15:43

Війна в Іраку – чи не найважливіша міжнародна подія останнього десятиліття, що змінила розстановку сил не лише на Близькому Сході, а й в усьому світі. Мільярдні оборонні бюджети, що підірвали економіку Сполучених Штатів, жертви серед мирного населення, скандали з катуваннями іракців у в’язниці «Абу-Грейб», що піддали сумніву методи, якими США просувають демократію у світі. Відтоді міжнародна спільнота намагається триматися осторонь чужих конфліктів, аби уникнути зовнішньої та внутрішньої критики. Бойові дії 10-річної давності насамперед змінили життя 30 млн іракців, чимало з яких спочатку справді вітали повалення режиму Саддама Гусейна – одного з наймогутніших авторитарних лідерів сучасності.

Сьогодні в столиці республіки не стріляють на вулицях і не викрадають людей. Якби не КПП через кожну сотню метрів та фортифікована «зелена зона», де містяться урядові будівлі й іноземні представництва, здавалося б, що семимільйонне місто живе звичайним і навіть бурхливим життям.

Бомби на Багдад полетіли десять років тому – навесні 2003-го. Уже в травні президент США Джордж Буш урочисто оголосив про перемогу. Але люди гинуть досі. 28-річний Могаммед Лямі готувався до весілля. Рідні саме розкошелилися на меблі для молодят, хлопець пішов на базар і загинув від вибуху замінованого авто. Могаммедів брат розповідає, що сім’я не отримала жодної компенсації. Такі історії в Багдаді на кожному кроці.

Родина Моххамеда Лямі, що загинув в результаті вибуху замінованого авто

Від теракту не вбереже ані обов’язкова для місцевих політиків охорона (саме вони основна мішень терористів), ані важкоозброєні військові, котрих повно на центральних вулицях, хоча не помітиш у бідніших кварталах. Іракці по-буденному пояснюють: якщо заклали вибухівку, то винні баасисти – прихильники старого режиму, якщо себе підірвав смертник – справа рук «Аль-Каїди».

Визволителі чи окупанти?

«Убивства бувають украй підступними. Ми не раз бачили, як після теракту родичі й друзі бігли допомагати пораненим, і тут-таки ставався повторний вибух. За ці роки в моєму кварталі, де мешкає 1 тис. сімей, загинуло 60 осіб. То були сусіди, котрих я знав особисто», – зітхає Абу Фатма. Його будинок стоїть в одному з найбільш заселених районів мегаполіса – Садр-сіті, в минулому Саддам-сіті. Це багдадське передмістя вважають фортпостом радикального шиїтського лідера Муктади ас-Садра. Впродовж чотирьох років, аж до 2008-го, тут точилися запеклі бої проти американських військових та іракської регулярної армії. Сивочолий Абу Фатма запевняє: лиху славу Садр-сіті має лише тому, що тут живуть бідняки, котрих утискали за всіх режимів – і за Саддама, й нині. “Я готовий хоч серед ночі провести вас усією околицею. Більшість з нас шиїти, але суннітські родини живуть поряд. Проблеми – між політиками, а також через “Аль-Каїду, для якої немає невинних”, – пояснє Абу Фатма.

Багдад. Стіна, що оточує "Зелену зону"

Їхня родина живе на 320 доларів на місяць – пенсії двох ветеранів ірано-іракської війни. Кажуть, цього вистачає. Розраховувати на підтримку держави – годі. «Тоді, у 2003-му ми справді раділи приходові американців, сподіваючись на визволення від Саддама, котрий пригноблював шиїтів. Одначе те, як окупаційна влада поводилася з мирним населенням, виявилося несподіванкою. Так само дивувало, що іракський уряд почав працювати не для людей, а заради власного збагачення. Нас зрадили геть усі» – каже Абу Фатма.

Майже всі іракці, з котрими довелося зустрітися, незалежно від соціального статусу, віросповідання чи етнічного походження, просять відокремлювати повалення Саддама й дальші дії американських військ. Здається, ностальгії за Саддамом не відчувають ані малозабезпечені мешканці Садр-сіті, ані суніти з провінції Анбар, де кілька місяць не вщухають виступи проти дискримінації, ані прогресивна молодь, ані тим паче політики.

«Будь-яка окупація неприйнятна. Ми погодилися на допомогу коаліційних сил, але потім усе пішло не так. Рада Безпеки ООН легітимізувала статуc США, і визволителі перетворилися на окупантів», – говорить Лябід Аббаві, заступник і головний радник міністра закордонних справ Іраку. «Голова американської окупаційної адміністрації Пол Бремер не знав регіону, встановив правила, які спровокували купу проблем. Було розпущено армію та служби безпеки. Сотні тисяч озброєних чоловіків опинилися на вулиці без роботи. Усунення з публічної сфери членів єдиної за часів Саддама партії «Баас» (переважно сунітів) відбувалось усупереч ідеї національного примирення. Насаджені принципи державного управління поглиблювали й закріплювали етнічний поділ. Не дивно, що люди відвернулися від Америки», – продовжує дипломат.  Водночас замміністра уточнює: критичне ставлення населення до іноземних військових не стосується українського миротворчого контингенту, основний склад якого перебував в Іраку з 2003-го по 2005-рік.

Зброя, якої не було, корупція та нафта

Щойно мова заходить про легітимність воєнної операції, згадують, що зброї масового ураження (наявність якої стала приводом для вторгнення) не виявили, а досьє ЦРУ, на яке посилався Джордж Буш, сфабрикували. Однак в іракському Курдистані пам’ятають про Халабджу – містечко на кордоні з Іраном, де 25 років тому, навесні 1988-го, Саддам Гусейн застосував хімічну зброю проти місцевих курдів. Це була найбільша газова атака в історії, в якій 5 тис. осіб загинуло й до 20 тис. постраждало.

Цвинтар, де поховані загиблі внаслідок газової атаки на м.Халабджу у 1988-му році

«Я вбереглася, бо фабрика, де в мене була робота, стояла на околиці міста. Всі, хто вижив, утікали в гори, в Іран. Люди вмирали, вдихаючи випари газу, які нагадували аромат яблука», – пригадує 80-річна Аміна Агмад. «Де була міжнародна спільнота? Де були арабські лідери, коли Саддам убивав нас, і не тільки курдів, а й усіх іракців? Про міжнародне законодавство згадують лише коли воно комусь на користь», – додають жителі Халабджі. Після війни 1990–1991-го над територією іракського Курдистану запровадили безпілотну зону, Багдад перестав контролювати три провінції автономії, але водночас і фінансувати місцеве населення.

«Так, я не вчився, бо за Саддама в усій окрузі не було школи. Зараз наше життя покращилося, коли порівнювати з тодішнім бідуванням», – каже Джамаль, іще один мешканець містечка, вказуючи на відбудовані вулиці. А курдський правозахисник Хушаар Салам Малов пригадує: «Бувши в Естонії, я поцікавився, чому її громадяни настільки незадоволені Радянський Союзом, якщо за нього було споруджено більшість будинків і прокладено стільки доріг. У відповідь мене перепитали, чому я не сумую за Саддамом. Так, нинішня будівля нашого парламенту зведена за Гусейна, але чи має це значення, якщо він убивав людей? Коли мій батько йшов на роботу, ми прощалися, мов назавжди».

Вбрані у національний одяг курди ледве не всім містечком прийшли на 25-ту церемонію вшанування жертв геноциду в Халабжі. Під час виступу одного з керманичів автономії група молодих людей підняла плакати, звинувачуючи місцевий уряд у зраді – невиплаті компенсацій. Охорона до активістів навіть не підійшла.

Нині іракським політикам можна вільно ставити запитання про дискримінацію колись провладної сунітської меншини, про зосередження керівних важелів у руках пре­­м’єр-міністра Нурі аль-Ма­лікі, про тортури у в’язницях та поліцейських відділках, про безкарність правопорушників і неспроможність гарантувати безпеку, а насамперед про захмарний рівень корупції.

За даними міжнародних організацій, Ірак у десятці найкорумпованіших країн світу. Колишній військовий тамтешнього походження, який відслужив у лавах американського спецназу розповідає: «Віз якось одного з місцевих ватажків «Аль-Каїди», щоб, як і було домовлено, передати його до іракського суду. Той пропонував $40 тис., якщо я дозволю йому втекти, і переконував, що все одно опиниться на волі. Скільки ти їм заплатив? – перепитав я, коли терорист, як і обіцяв, зателефонував мені через три дні. Сказав, що віддав $10 тис.».

фортифіковані вулиці Багдада

Водночас за запасами природних ресурсів (нафти, газу) Ірак – одна з найбагатших країн на планеті.

Іракському Курдистанові, де проживає 6,5 млн (17% населення держави), належать одні з найбільших нафтових родовищ у світі. Через міжнародні санкції вони фактично не функціонували до 2003-го. Багдад ображається, що нині нафтові гіганти, такі як Exxon Mobile, переводять виробництво на північ, позбуваючись контрактів на півдні країни, бо там задорого коштує охорона об’єктів.

Емін Гаврамі відповідає за міжнародні зв’язки Демократичної партії Курдистану, яку очолює прем’єр-міністр автономії. Наводить приклад: “Якось до Багдада прислали делагацію з Міністерства закордонних справ однієї західної країни. Збройний супровід п’яти осіб від аеропорту до “Зеленої зони” обійшовся їм 7500 тисяч доларів за три години. Тут, в Ербілі, вони віддали 20 доларів за таксі”. Окрім того, нафтовим компаніям пропонують, чи не найвигідніші у світі умови діяльності, зокрема право на відшкодування витрат, пов’язаних із розробкою нових родовищ. Шанси знайти в цій землі чорне золото – 70%.

Один із найбільших експортерів та імпортерів для країни – Китай. Економічна й культурна присутність Далекого Сходу впадає в око: на вулицях переважно японські та південнокорейські авто, у квартирах усі дивляться крім індійських південнокорейські серіали.

Курди уточнють: їм не комфортно визнавати, що від війни вони виграли куди більше, за решту іракців, які досі щодня ризикують загинути в теракті.

НОРМАЛЬНЕ ЖИТТЯ ПО-БАГДАДСЬКИ

Деінде роботу Алі можна було б назвати спокійною, він – співробітник Міністерства культури. Та Алі – з Багдада, і працює над проектом перетворення міста, де в корку поряд з таксі може застрягнути бронетранспортер, в культурну столицю регіону. “Через війну люди забули, що таке культура. Якщо не почати відновлювати її зараз ми втратимо ще одне покоління. Ми мусимо повернутися до нормального життя, ” – пояснює Алі.

Вулиця Моттанаба, де вже 900 років продають книги

23-річний хлопець може годинами розповідати про вулицю Мутаннабі, де 900 років продають книги. За все тисячоліття традиція переривалася хіба раз – після теракту 2007-го;  говорити про те, як через Фейсбук організовує екскурсії в розграбований мародерами під час перших місяців війни і досі закритий “Національний музей Іраку”, чи про “торговців Іраком” – мігрантів зі світовим ім’ям, котрих оплесками зустрічаються на головних сценах планети, співчуваючи “знедоленому народу”, тоді як ті погоджуються виступати на батьківщині лише за захмарні гонорари.

Сам Алі Ірак не залишить. Покидати країну не хоче його мати, в котрої він терер єдина дитина. Донька померла від раку, спричиненого радіоактивною зброєю, застосованою армією США. Старшого сина викрали в кривавому 2005-му. “Ми навіть викуп заплатили. Нам пообіцяли повернути його вже за годину. Ми чекали. День, тиждень, рік, місяць. Дитинство по-багдадськи – це не просто, коли на будинок летять бомби чи немає води та світла. Це коли не можна нікому довіряти й треба украй обережно обирати друзів. Скільки хлопців загинуло лише тому, що приятелювали не з тими людьми,” – дітиться спогадами Алі.

“Коли почався штурм мені було 13 років. Здавалося, якщо з Саддамом буде покінчено, Багдад перетвориться на Лос-Анжелес. Що я знав про США? У нас не було ані мобільних телефонів, ані Інтернету, ані супутникового телебачення. Спершу було весело: з солдатими із США ми практикували англійську, гралися в футбол, шахи. Вони ж роздавали нам журнали на кшталт “”Playboy”. Все змінилося після того, як американці підірвали перше авто з мирними жителями. Після того, як упіймали Саддама вони почали поводитися, мов господарі. Від образи було боляче”

Зазвичай Алі говорить швидко й натхненно. Опускає погляд щойно мова заходить про війну.

-Алі, а вона, війна закінчилася?”

-Звісно, ні. Вже ніч. Знаєш про, що я думаю: чи довезе мене таксист живим додому.