За успішними повстаннями на півночі Африки 2011 року пильно стежили з глибин континенту. Вони вже де-не-де запалили місцеві протести (як-от у Буркіна-Фасо) – й чути розмови про те, що це не кінець. Авторитарні правителі країн «чорної» Африки можуть чекати, що наступного року опозиція набиратиме сили і вчинятиме спроби повалити їхні режими.
Очевидно, динаміка процесу буде дещо відмінна від середземноморського узбережжя, де протестувальники заможніші й мають кращий доступ до інформації. Та все-таки протестний вірус заразний. У таких країнах, як, наприклад, Уганда, пригноблені захоплюються визволителями Туніса, Тріполі й Каїра і ставлять їх собі за зразок. Виникають усеафриканські політичні зв’язки, останніми десятиліттями небачені.
Як і в Північній Африці, мобільна телефонізація та соціальні мережі популярні також на решті континенту – і не обмежуються багатими районами. Більш ніж 1 млн нігерійців користуються смартфонами BlackBerry. Загалом в Африці стільникових телефонів більше, ніж в Америці. Це означає, що традиційні перешкоди для політичної організації опозиційних угруповань зникають. Водночас причин протестувати не бракує. Безробіття високе, а ціни на їжу збільшуються. На основні харчові продукти вони різко підскочили через високий попит і подорожчання пального, необхідного для їх виробництва й транспортування. Африканці теж отримали свою частку благ від «ресурсного буму», заробивши на нафті й мінералах. Але всі прибутки осідають головним чином у кишенях можновладців.
Детальніше читайте у друкованому спецпроекті «Світ у 2012».