Тиждень підтримує мовнопослідовних учителів

Біля української греко-католицької церкви святого Василія у Києві батьки розміщують оголошення про пошук українського мовного середовища для своїх дітей. Якщо дитячі групи україномовних дошкільнят ще можна організувати самостійно чи громадою, то задля подальшого навчання альтернативу звичайній школі знайти не так вже й легко. Мова спілкування в школах з українською мовою викладання на практиці відрізняється залежно від регіону і політики шкільної адміністрації. Діти приносять мовні навички з родини, отримують їх через телебачення й інтернет, але формуються у школі, де на перервах і учні, і вчителі часто говорять російською. На парадоксальне, з першого погляду, питання, а якою мовою ведеться викладання у школах з українською мовою викладання, однозначної відповіді теж немає. Кафедра української мови НаУКМА проводила соціолінгвістичне дослідження в загальноосвітніх школах, за результатами якого тільки кожен третій учень відзначив, що у його школі українською мовою говорять «майже всі». Інші дві третини констатують, що в «українських» школах на практиці часто звучить російська.

Школа – це місце, де можна впливати на майбутню мовну ситуацію в Україні. «Діти приносять мову з родини – на перервах чути російську, – говорить Юлія Марушко, вчителька німецької мови у вальдорфській школі «Михаїл» у Києві. – Але діти дуже гнучкі. Європеєць знає – тобто може розмовляти – 4-5 мовами. У мене є учень-італієць – знає італійську, англійську, вчить німецьку, з дітьми спілкується російською, але на уроці чує українську і читає українські книги. Ти питаєш у нього українською: «А що ти знаєш про скунса?», і дитина тобі відповідає українською».

Юлія окрім німецької для школярів викладає техніку мовлення в Першій національній школі телебачення. Скаржиться, що не одне заняття доводиться витратити лише на те, щоб переконати студентів у необхідності вчити мову. «У мене є студент із Криму, – продовжує Юлія Марушко, – який заявляв мені: «Я ненавиджу українську». Це ширма, яку ставить собі людина, якщо у неї був неприємний досвід або асоціація. Зараз, я думаю, він зрозумів, що йому ніхто нічого не нав’язує. Від нав’язування йде відторгнення. Тут постає питання, що вчити потрібно не лише дітей, а й дорослих. Але усі дорослі найбільше бояться вчитися, хоча прикриваються якимись зашкарублими аргументами. Коли людина говорить, що вона не розуміє українську, будучи в паспорті українцем – тут мене щось чіпляє».

Агітація дискотекою

Активісти громадського руху «Не будь байдужим!», який з 2005 року займається підтримкою української мови, особливу увагу приділяють школам – як шкільній молоді, так і вчителям. Як зацікавити школярів сучасною українською культурою на мозкових штурмах вирішують волонтери організації, не набагато старші за школярів. Тож в результаті проводять не лише конкурси шкільних творів, а й дискотеки з реміксами українських пісень. «Ще у 2007 році, коли ми організовували рок-концерти, привозили у кожну школу сотні книжок – хорошої україномовної художньої й історичної літератури, – пригадує директорка «НББ» Оксана Левкова. – Майже не було таких випадків, щоб казали: нам не потрібна українська книжка. Навпаки, ми здійснили з півсотні поїздок Україною, і нас добре приймали скрізь, і в Севастополі в тому числі. Казали: в нас голод, приїжджайте частіше і привозьте побільше літератури. У Запоріжжі ми вирішили дарувати де-юре українським школам українські книжки. Коли ж за три дні обійшли близько ста шкіл, зрозуміли, що немає різниці між де-юре українськими і де-юре російськими школами, тому що і там, і там «гуманітарний» голод».

Аби сприяти поширенню української мови серед вчителів, а через них і серед учнів, волонтери руху розробили цілий ряд мотивацій. «Ми розвішували по школах плакати з відомими людьми, – розповідає менеджер з проектів «НББ» Олена Подобєд-Франківська. – Дизайнерка одягу Оксана Караванська або найсильніша людина України Василь Вірастюк промовляли з плакатів «Я успішний. Я розмовляю українською». Такі плакати були виготовлені для кожної школи Києва і не тільки». Окрім того, для заохочення україномовних вчителів «НББ» відзначив і нагородив призами найпослідовніших у своїй мовній поведінці педагогів Києва. «Наші волонтери проводили анкетування київських старшокласників. Анкети розробила соціологічна кафедра НаУКМА, у них учні вказували вчителів, які принесли в їхнє життя найбільше знань про українську мову й культуру. За результатами анкет і були визначені переможці», – підсумовує Олена. Найбільш мовнопослідовні школи Києва отримали сертифікат на 500 грн для купівлі друкованої продукції та дисків у книгарні «Є», а їхні директори – річну передплату на журнал «Український Тиждень».

Коли зникає питання, робити чи не робити, виникає питання, як робити. Діяльність, спрямована на поширення української мови так чи інакше наштовхується на шароварщину і «совоукр», який і далі гніздиться у шкільних кабінетах. «Діти нормально сприймають українське, вони хочуть щось драйвове, – говорить Левкова. – А в нас Яворівський, Галябарда та інші метри роками творили не зовсім той соус, під яким треба подавати українське. Ви ж розумієте, чому Жадан так ганить Галябарду і Степана Гігу у своїх творах – тому що вони багато чого напсували. Калина, сопілка, гусел – одне Українське радіо скільки шкоди наробило. Як можна в Україні, коли молодіжна культура на маргінесі, проводити для молоді «круглі столи»? Взяти ту ж таки «Просвіту». Усі ці роки вона продукує калини, сопілки і Шевченка. Молодіжна культура – це ніша. Немає сленгу молодіжного, немає музики, дискотек. Якщо українського немає – цю нішу заповнює інша культура. «Просвіті» всі ці роки було на це начхати. Таке враження, що там працюють тільки люди похилого віку. Дуже важко працювати в тій країні, де багато років працювала «Просвіта». А вона, до речі, забезпечувала тотальність».

Діяльність «НББ» не обмежується роботою зі вчителями, наданням шкільним бібліотекам літератури українською мовою та проведенням вечірок з реміксами українських пісень. Також волонтери руху проводять моніторинг російськомовної рекламної продукції, яка з’являється усупереч законодавству, обмінюють таблички «Открыто» і «Закрыто» на «Відчинено» й «Зачинено», проводить численні конкурси, читання та рок-концерти. Матеріально рух підтримують малі та середні українські підприємці, зацікавлені у формуванні громадянської свідомості нових українців. Долучитися до діяльності руху «Не будь байдужим!» можуть усі бажаючі.

За даними Міністерства освіти і науки України, цьогоріч в Україні налічується 16677 шкіл з українською мовою викладання, у яких навчається близько 3,5 млн дітей. Російською мовою викладання ведеться у 1154 школах, у них навчаються 740 тис. дітей. Для порівняння румунських шкіл в Україні 88, угорських – 66, кримськотатарських – 15, молдовських – 6, польських – 5. Ще в 1664 школах викладання ведеться кількома мовами.

Найбільше шкіл з російською мовою навчання знаходяться в Криму (299), далі йдуть Донецька (186), Луганська (152), Харківська (111), Одеська (85) та Запорізька (81) області. При чому в Криму шкіл з українською мовою навчання усього сім, а в Севастополі – одна. Викладання двома і більше мовами найбільше у Донецькій (548), Луганській областях (291) та Криму (237).

Мовнопослідовні вчителі

Переможці конкурсу громадського руху «Не будь байдужим!» серед найбільш послідовних у своїй мовній поведінці педагогів Києва

Генералова Алла, вчитель української мови та літератури СШ №49

Останнім часом трохи змінилося ставлення учня до української мови, насамперед у старшокласників. Ставлення учителя яким було, таким і є: ми живемо за рахунок ентузіастів. Я знаю майже всіх вчителів Шевченківського району. Нещодавно була присутня на атестації вчителів – незалежно від того, 40, 50, 25 вчителю років, коли він виходить перед колегами і розповідає про свою роботу – очі горять, душа рветься. Хто говорить про зарплатню? Ніхто взагалі. Всі трясуть течками і говорять: «А ви прийдіть до мене, а ви подивіться, а я те надбав, а в мене інтерактивні дошки». Наш предмет тримається на генетичному ентузіазмі.

Перерви ідуть російською. У мене в класі є дівчинка грузинського походження, вона прийшла до нас у 5 класі. І ця дівчинка на сьогодні і з батьками, і з дітьми на перервах спілкується українською. Чому відбувається так, що ми, генетичні українці, мову забуваємо, а тут дівчинка прозріла?

Ми всі є українці – українці китайського, грузинського походження…

Знаєте, у чому щастя, я помітила за багато років роботи: ти принагідно щось розказав, коли виникала якась тема. А потім, якщо через деякий час до цього повертаєшся – діти згадують. Хоч ти говорив про це півсекунди, а вони запам’ятали. І в цьому щастя, що ти можеш передавати свої знання.

Ми вчимося в наших учнів. Я в них стільки всього навчилася – стала по-іншому дивитися на світ. Вчителеві важливо не переставати вчитися. Я ніколи не боюся сказати про те, що я чогось не знаю. Ні в якому разі не брехати, вміти сказати прямо. Має вистачити сили вибачитися. І взагалі – професія унікальна.

Влада змінилася? Відверто кажучи, ми не дуже дивимося на владу – ми просто працюємо.

Наша школа була українською від початку свого існування. Якщо інші після 1991 року перейшли на українську мову викладання, то нам цього робити не довелося. Проте у нас деякі учні і деякі вчителі спілкуються російською. Наприклад, одна вчителька говорить: «Як позорити українську, я краще говоритиму російською». Але всі уроки ведуться українською мовою.

Набираємо дітей у перший клас – приходять діти, які розмовляють лише українською мовою. Зараз у другому класі у нас є хлопчик Методій. Батько поляк, мати українка, перекладачка. Він знає російську, польську, а говорить українською. Нещодавно приходить колега і каже: «Я не знаю, що мені робити. Перед восьмим березня є програма до дня жінки. Я їм розказую про маму, про те, що вона вас дев’ять місяців виносила в організмі, що вона віддала частинку себе, народжувала в муках, ночей не доспала. Методій піднімає руку і каже: «А чому це ви применшуєте роль батька? Адже він виносив сперматозоїда!».

Вчителі мучаться, настільки діти зараз розвинені. Більшість наших вчителів – пенсіонери, вони звикли до того рівня розвитку, який був раніше. Зараз діти сприймають нас не просто як учителя, а й аналізують те, що ми говоримо, мають свою точку зору. От вам, будь ласка, діти індиго. Ці діти не терплять порядку, рамок, щоб їх туди вставляти. Вони дуже начитані, багато знають. Тільки одне слово скажи, а в них уже рука і море інформації на цю тему.

Хоча дітям від такого надміру інформації важко – інтернет, телебачення. Вони перестають думати, не вміють робити висновки, просто приймають інформацію – і все. З іншого боку, не хочуть вчитися. Знають, що якщо у батьків є гроші, вони заплатять і вступлять у виш.

Мені робота подобається, я як риба в воді. Щоб дитина відчула, що вона комусь потрібна, потрібно дати їй стимул для роботи. На світовій історії трохи поліберальнічаю, але історія України – оце вже вибачте. Там вони страждають. Мені не потрібні зубрилки, мені треба, щоб вони вдумливо прочитали і зрозуміли.

Дві молоді вчительки – одна з усіма спілкується, влилася в колектив, а інша – закрита. Якщо хтось не любить школу, працювати дуже важко, діти це одразу відчувають. Треба мати покликання.

Івахно Ірина, вчитель художньої культури та музичного мистецтва СЗШ №253

У нашій школі дуже серйозна увага приділяється українські мові. Наш директор працює в цьому напрямку, слідкує за тим, щоб і на перервах, вже не кажучи про уроки, вчителі спілкувалися українською мовою. Дуже велике значення приділяється українській історії, виховним заходам. Я б не сказала, що це повністю залежить від адміністрації, тут більш важливий національний дух. Це ніяк не створиш, якщо людина – патріот, то вона й поводиться відповідно. Зараз у шостому класі у нас майже всі діти розмовляють українською мовою – і на перерві, і на уроках.

Я викладаю у старших класах дуже цікавий курс «Художня культура», у мене один на всю Україну художньо-естетичний клас, в якому я маю п’ять годин «Художньої культури» на тиждень. Тут у мене дуже велике поле діяльності. Уявіть собі – п’ять уроків на тиждень, 11 клас, а я перший рік викладаю. До таких уроків треба дуже серйозно готуватися, це дорослі люди, яким треба доносити інформацію цікаву, доступну і правдиву. Мені дуже важко зараз, доводиться дуже багато працювати.

Я вже два роки використовую інтерактивні технології, створюю презентації, фільми. Можу створювати фільми хвилин на десять, на зразок екскурсій в будинки-музеї видатних митців. Знайшла дуже цікаву комп’ютерну програму, на основі якої можу створювати й озвучувати фільми. Також я використовую документальні фільми, знайшла цікаву серію – 350 фільмів про культуру BBC. Крім того я голова метод-об’єднання вчителів естетичного напрямку Святошинського району. Художня культура стала обов’язковим предметом з дев’ятого класу – виникає велика необхідність у наочних матеріалах. Завдяки цьому класу я почала збирати такий матеріал, на основі якого проводжу семінари для вчителів. Розповідаю колегам, де в інтернеті шукати відповідну інформацію. Окрім того, я працюю в комісії зі шкільних підручників Міносвіти з художньої культури, музичного й образотворчого мистецтва. Також співпрацюю з фондом Влади Литовченко, багатьма музеями.

Ми намагаємося позитивними прикладами і власними позитивними діями впливати на учнів, але ми не всесильні проти різнорідної інформації, яку вони отримують поза школою. Мене дуже надихають очі дітей. Коли ти проводиш урок, відчуваєш по очах, цікавить їх те, що ти розповідаєш,чи ні. Я завжди працюю на те, щоб бачити всі очі, які б дивились зацікавлено.