Доба 1. Треба трохи поспати
Захід сонця над південним степом. Яскраво рожева заграва наскрізь протинає білі хмаринки на горизонті. Сьогодні тихо. Пісня цвіркунів, легенький вітерець, запах трави і польових квітів. Весела розмова, чай, кава, кекси. Хлопці привезли кальян. Обговорюємо останні новини, жартуємо, розповідаємо історії і пригоди. Сміємося.
По сусідніх позиціях працюють ворожі гради. Наші відповідають. Це далеко, можна не хвилюватися.
Треба попшикатись від комарів. Смердюче, але допомагає.
Вже темно. Хлопці потроху розходяться по своїх апартаментах. Над сусідньою позицією розсипались срібні зірочки. Це фосфорні бомби. Вони заборонені міжнародними конвенціями, але окупантів це не обходить. Красиво.
Над ворожими позиціями спалах. Це мабуть наші відповідають. Принаймні, я на це сподіваюсь.
Треба трохи поспати. Обережно лізу в бліндаж. Очі звикли до темряви. Світло вмикати не можна. Але воно й не потрібне. Вузька траншея сама веде до тимчасового помешкання.
Запах землі. Як тоді, в дитинстві, коли копали картоплю в селі у бабусі. Або коли лізли у погріб за банкою огірків.
Хтось розмовляє. Мабуть наші, ворог не міг сюди підійти. Але рука лягає на руків'я автомата. Про всяк випадок.
Говорять українською, точно наші. Але рука продовжує лежати на автоматі. Так спокійніше.
Вихід. Свист. Приліт. Зі стелі падають шматочки ґрунту.
Ворог працює по нас. Впало зовсім близько. Хочеться чогось пожувати, але з нори вилізати не хочеться.
Вихід. Свист. Приліт. Зі стелі падають шматочки ґрунту.
Це війна артилерії. Від піхоти майже нічого не залежить. Треба просто вижити.
Вихід. Свист. Приліт. Зі стелі падають шматочки ґрунту.
Мертва тиша. Жодних звуків.
Уява не бажає її сприймати і домальовує звуки ночі. Цвіркунів, дзижчання комарів, квакання жаб. Але ти розумієш, що це ілюзія. Звідки жаби посеред степу, де до найближчої водойми десятки кілометрів.
Природу контузило. Але ти все ще цілий. Треба трохи поспати.
Тут і далі всі фото автора
Доба 2. Найбезпечніший бліндаж
Мене розбудили кроки. Хтось кинув речі біля мого бліндажа.
– Перуне, друже, вибачай, що турбую, але тобі треба звільнити це приміщення. Тебе переселяють. Збирай речі.
Я визирнув зі своєї нори. На мене дивилися Шайтан і усміхнена дівчина з шевронами Демократичної сокири.
– Мене тут селять. Я ваш новий такмед, – озвалася дівчина.
Бліндаж, в якому мене поселили, раніше належав медику і розташовувався одразу біля «апартаментів» командування. Він вважався найбезпечнішим на цій позиції. Його могли б дістати хіба що прямим попаданням, а це малоймовірно. Медика контузило під час чергового обстрілу, і його забрали в госпіталь. От, виходить, знайшли йому заміну.
– Збираюсь! – я поволі почав згортати свій спальник. Ми були на чужій позиції і мали жити за їхніми правилами. На щастя, я брав дуже мало речей, лише найнеобхідніше, тому переселення не видавалось складним завданням.
Мене відвели трохи далі.
– Тут є вільна хата, але там у тебе є сусід – змія, тільки ти її не чіпай. Вона жила там до нас. Чого ти смієшся, я серйозно. Вона тобі нічого не зробить. Це жовтобрюх. Погодуй її, чи хоча б водички налий, – порадив Шайтан.
Читайте також: Найтонша червона лінія
Я кинув речі і, так і не познайомившись із новим сусідом, пішов попити кави в командирський бліндаж.
Це було єдине місце з вайфаєм, тому тут постійно тусувались бійці, вільні від нарядів. Бурий вийшов на зв'язок зі своєю дружиною, нова медичка, заселившись у вже не мою «кімнату» (її звали Аня, позивний Цинік), знайомилась із розвідниками Української Добровольчої Армії Димом і Робом. Бодя грів каву. Всі при ділі.
Вихід. Наші міномети працюють в бік ворога. Це добре.
Розливаємо каву по кружках. Розмова продовжується.
Вихід. Прислухаємось. Наші.
П'ємо каву. Їмо кекси.
Вихід. Все ще наші.
– Друзі, скоро полетить «атвєточка», будьте готові, – спокійно зауважив Бодя, сьорбаючи свій напій. – До речі, ніхто не знає, що це за штука? Це я знайшов, якась електроніка, треба глянути що в середині.
Бодя дістав ножа і зосереджено почав колупати якусь штукенцію у формі циліндра.
Вихід. Прислухаємось. Гради.
– А зараз, товариство, пропоную залізти всередину, – вигукнув Дим і всі досить швидко перемістилися в укриття. Всі, крім Боді, який, трохи пригнувшись, продовжував зосереджено колупати свою знахідку.
Кілька снарядів лягли вздовж посадки, де ховались наші автівки.
– С..и! Вони луплять по Жигулях! – вигукнув Дим.
Лягло ще кілька мін. Обстріл припинився.
– І шо, це все? – здивувалась Аня, – дарма сюди лізли?
Їй було не дуже комфортно сидіти поруч із Робом, який нахабно тулився всіма можливими способами і намагався виявити свій інтерес.
– Краще ще трохи посидіти, – зауважив Дим, – ти бачила, який у нас жигуль?
– Він а…ний! Я ж тобі пропонував на ньому покататись, а ти не захотіла, – ображено сказав Роб.
Жваву розмову, помережану жартами і сміхом, обірвав гучний вибух. Бліндаж моментально заповнила вибухова хвиля з їдкою пилюкою, емоційними вигуками, зойками і матами, а стіни і підлога завібрували з неймовірною силою.
– Бодя, ти як, живий? – гукнув Дим.
– Та живий, живий!
– Сюда іди! – по сходах спускався сірий від бруду Бодя, продовжуючи зосереджено колупати ножем свою штукенцію.
По наших позиціях прилетіло ще з десяток «подарунків» різного калібру. Після закінчення обстрілів ми нарешті вилізли з укриття. Від «найбезпечнішого бліндажа» такмеда залишилась лише глибока яма. Перекриття його даху – сосновий кругляк – лежало збоку. Снаряд від «Града» влучив прямо у вхід до помешкання (так, це було малоймовірно), розірвавши на клапті рюкзаки і автомат Ані. Бодя першим кинувся на розкопки. Рештки автомата вдалося згодом відкопати, інвентарний номер не постраждав, тому його одразу успішно списали. Пережили вибух тільки два шеврони Демсокири і бронік.
Цинік отримала легку контузію, адже сиділа навпроти входу в командирський бліндаж, але головне, що всі лишилися живі.
«Жигуль» розвідників позбувся всіх вікон, отримав нові дірки, проте лишився на ходу. Решта автопарку зазнали ще менших ушкоджень.
– Ефектно ти заїхала на позицію, подруго!
– Великим людям – великі снаряди, – віджартувалась Аня.
Доба 3. Труба
21:00, пора. Бронік, каска, автомат. Перевірити бк. Зняти з запобіжника, пересмикнути затвор, поставити на запобіжник. Здається нічого не забув. А, точно, тепловізор.
Сьогодні розвідка попередила про грандіозний обстріл наших позицій. Увесь гарнізон, за виключенням чергових, отримав наказ перебазуватися на сусідню позицію. Чергові отримали наказ ночувати в бетонній трубі. Після прямого влучення в бліндаж вирішили не ризикувати. Я сьогодні черговий.
Ніч дуже тепла, місячна і вітряна. Яскраво сяють зорі. Кожна з них здається безпілотником. Профдеформація.
Сьогодні ми чергуємо з Мамаєм – козаком з Миколаєва. Вуса, оселедець, погляд – все як має бути. Тільки замість шаблі – калаш.
Вдивляємось в зеленку. Тестуємо тепловізор. Гарячі бетонні брили і дерева випромінюють більше тепла, ніж людина. Але людина може рухатись.
Прийшов начкар, приніс нам інший тепловізор, з іншим принципом дії. Це вже краще. Провів короткий інструктаж по використанню нових РПГ, здається, шведські. Те ж саме, що і радянські мухи, тільки більше запобіжників.
Сказав пароль на цю ніч: Аджамка – Глухів. Паролі щоночі змінюються. Треба записати. Час від часу тут можуть ходити бійці з інших підрозділів, які стоять на сусідніх позиціях.
Начкар пішов, а ми ховаємо ці гранатомети подалі. Який в них сенс? Якщо по нас працюватиме танк, то з недосяжної для них відстані. Артилерію ми тим паче ними не дістанемо. Краще ретельно підготувати місце для укриття, а ці гранатомети поклали саме туди. Нам з ними буде тісно ховатися. Виправляємо.
Нам знадобляться лише наші автомати, якщо вдасться виявити ворожу ДРГ. Вчасно виявити. Якщо вдасться.
На горизонті заграва – орки поцілили в поле пшениці і тепер воно палає.
Зараз має початися.
Автомати і укриття, хоча ні, навпаки: укриття і автомати, це все що потрібно. Поки тихо.
В тепловізор теж нічого цікавого не видно. Кажуть, кацапів чули в цій посадці. Там може бути їх секрет. Хтось же корегував вогонь артилерії вчора, інакше як би вони так влучно відпрацювали?
Читайте також: Підполковник Сергій Корсун: «Ми якраз воюємо для того, щоб наші діти й онуки не бачили оте стерво на нашій землі»
Зараз має початися.
Скоро прийдуть нас міняти. Хтось іде позаду нас. Це наші. Чекаємо.
Приємний вітерець, запах польових трав.
– Хлопці, ви вже можете йти спати. Наша черга.
Лізу в трубу. Це добре, що встиг сюди до початку обстрілу, бетонна труба має витримати навіть пряме влучання. Але вона посилює звук. Потрібно взяти беруші або навушники.
Ось карімат Чеха, із самого краю, за мішками. Згори ліхтарик, на боці сумка, як він і казав. Лягаю, не роздягаючись. Спальник теж не дістаю. Підкладаю під голову подушку, одягаю навушники. Бетонна труба надійно захищає від снарядів і уламків, але підсилює звуки і вібрацію. Підкладаю під бік свій карімат.
Чекаю. Двоє чергових вже вляглися. Один із них закурив. Цього я найбільше не люблю, коли курцям абсолютно байдуже, що хтось поруч може не курити. В той же час, на фронті краще ні з ким не сваритись. Мовчу.
Чекаю. Зараз має початися. В голові роїться купа думок. Згадую, аналізую, планую. Для цього зараз вдосталь часу.
Прокинувся я вранці. Наказ – збирати речі і вирушати на сусідню позицію. Мої речі зібрані. Вирушаємо.
Обстрілу не було. Мабуть, найгірші обстріли – це ті, яких не чекаєш, а найкращі – яких не дочекався.
Доба 4. Нора
На сусідній позиції я трохи подрімав, насолодився відсутністю обстрілів (ворог ще не отримав інформацію про наші маневри) і отримав наказ повертатися. Накази не обговорюють, зібрався і повернувся.
Спати все ж доведеться у бліндажі Коси, разом із жовтобрюхом – симпатичною змією в метр завдовжки. Вчора я так і не встиг сюди заселитись, і жодним чином не шкодував. Ні, зміїне сусідство мене не лякало. Просто з бліндажа смерділо чимось дохлим. Оскільки я в ньому не ночував, то і розбиратися в природі запахів не мав ніякого бажання. Але зараз доведеться цим зайнятися.
В траншеї лежала дохла миша без жодного видимого ушкодження, очевидно, загинула від вибухів. Може тут те саме?
Десь за посадкою чути постріли зі ствольної артилерії. Це наші відпрацьовують ворожі позиції з «трьох сокир». Так в народі називають буксировані гаубиці M777 зі США. Приємно слухати їхню роботу. Зараз відстріляються і втечуть, а російські окупанти почнуть відповідати.
Потужний вибух з ворожих позицій. Невже так швидко зорієнтувались? Та не може цього бути. «Сімки» продовжують роботу. Визираю з нори – на горизонті з ворожих позицій йде чорний дим. Влучили, молодці. Повертаюсь до свого заняття. Запахи.
Уважно оглядаю стіни, в них видовбані полички. На одній із них два тріснутих яйця. Яйця відправляються до смітника. Запах суттєво зменшується, але не зникає.
Продовжую огляд.
Стіна вся утикана недопалками, які мій попередник гасив об глину. Це джерело неприємного запаху, але іншого. Прибираю «бички» зі стін, але запах прілого тютюнового диму не зникає. На підлозі лежить маскувальна сітка, мабуть замість матраца, під нею – карімат. Все вологе. Витягую надвір просушити. На вулиці спека. Під сіткою – вся підлога застелена вологими недопалками. У смітник.
Тепер оглядаю найдальній куточок нори – там на імпровізованій поличці стоїть маленька банка з недоїденою консервою. Це має бути воно! Викидаю. Неприємні запахи зникають, можна комфортно пересидіти чергові обстріли.
Просохлий «матрац» повертається на місце. Розкладаю речі. Намагаюсь влягтися. Заважає лавка, яка перегороджує вхід. Мій попередник, очевидно, був невисокого зросту. Ні, ця лавка тут взагалі не потрібна, це зайва перешкода, яка заважатиме ховатися в бліндаж при обстрілі. Намагаюсь її прибрати. Вона міцно вмурована і забита цвяхами. Вибиваю з ноги.
Тепер тут можна і полежати, і поспати, і швидко заховатись. Житлово-господарські питання вирішено.
Йду на кухню. Вихід. Свист. Застрибую назад у свій бліндаж. Після тюнінгу зробити це дійсно стало простіше. Секунди рятують життя. Прихід. Міномети. Потім «Гради». Касетні снаряди. Розриви у полі акурат за нашими бліндажами. Вибухи. У полі більшає ям. На голову впала грудка глини. Потім ще одна. І ще. Знову вибух. І знову. І знову.
Дістаю телефон і пишу у блокнот свої думки. Коли інших альтернатив немає – приходить натхнення. Зрештою, обстріли завершуються. У новому помешканні теж можна вижити. Жодних слідів змії, між іншим, виявити не вдалося.
Вже все тихо. Піду пообідаю і відпочину. Вночі заступати в наряд.
Доба 5. Нічна варта
Звучить огидне пілікання будильника. На екрані телефону 02:50. Що це? Навіщо? Де я? Що сталося? Навколо земля і глина. Якийсь дивний сон. Вимикаю будильник, повертаюсь на бік і відключаюсь.
Проте за мить знову просинаюсь, вже без будильників: мені ж сьогодні на чергування! Швидко одягаюсь, бронік, каска, аптечка, автомат. Ліхтарик, червоне світло. Червоне не бачить безпілотник – так кажуть. Хоча краще взагалі без. Вимикаю. Виходжу. Вузька траншея сама веде до потрібного місця. Місточок. Пройти під ним, чи над? Краще над, у броні лазити під ним не дуже зручно.
Місяць освітлює траншею, яка веде до нашої позиції. Побратим вже чекає. Вітаємось. Мовчимо. Дивимось на посадку. Паролі нам не сказали, РПГ не дали. В цей час ворог зазвичай спить, танки не їздять. Може бути ДРГ, але навряд. Не в цьому місці. Ніч має бути спокійною.
Приємний легкий вітерець віє свіжістю. Ніч дуже світла. Звуки ночі і степу. Ніби ніякої війни і немає. А ми просто собі працювали в полі. Але ні – ми на варті, з автоматами, на позиціях. Попереду окупанти. Треба бути на сторожі.
Дивишся в далечінь, за обрій, а думками опиняєшся ще далі.
Читайте також: Тонкий місцевий контекст. Як живе Закарпаття на тлі війни і постійних загострень між Україною та Угорщиною
Згадую, як я сюди потрапив. Ми їхали з пункту постійної дислокації, перед в’їздом у зону бойових дій зупинились, щоб екіпіруватись і підготуватись, раптом біля нас зупиняється військовий джип, з нього виходять троє чоловік у формі і броні, з гарною зброєю, вітаються з Димом, ніби давні знайомі і про щось спілкуються.
Я теж до них підходжу і впізнаю знайоме обличчя. Обана, та це ж сам Олександр Турчинов, колишній секретар РНБО і виконувач обов’язків президента. Сам виконує певні задачі, і це дійсно викликає повагу.
Узгодивши маршрути і наші дії, ми сіли по машинах і поїхали. Як виявилось, впізнав Турчинова лише я. Дим лише згодом згадав, звідки він його знає. Ми доїхали до місця призначення, але зупиняємося набагато раніше.
Залишили пікап у таємному місці, замаскували, забрали речі.
Пройти шлях від машини до позиції – найнебезпечніше завдання. Дорога рівна, у разі обстрілів практично немає укриттів, окрім як воронки від «Градів», «Смерчів» і «Ураганів», якими рясно всіяна дорога.
Десь іздалеку запрацював міномет. Це не по нас. Ніч і далі дарує приємну прохолоду і естетичну насолоду.
Чому я сюди приїхав взагалі? Я ж міг собі вдома чекати на повістку і знову її не дочекатися. Я мав право на цілком легальні відстрочки з багатьох причин. Але я все одно тут. Фактично з перших днів повномасштабного вторгнення потрапив у цей вир. Бо хто, якщо не ми?
Найгірше, що може статися на фронті – це смерть. Проте вона все одно станеться, рано чи пізно. А двічі не вмирати. Тому треба зробити все, щоб життя не минуло даремно.
Спогади і думки перервали хлопці, що прийшли нам на зміну. Ніч минула тихо і без обстрілів. Можна йти спати. Спати і думати.
Доба 6. Сніданок
– Перуне, друже, ти спиш? У тебе мій шнурок до телефону?
Я продираю очі, в них одразу зі всієї сили б'ють сонячні промені, за якими ховається привітне бородате обличчя Дима.
Після нічного чергування солдат може виспатись, його ніхто не чіпає. Але треба віддати шнурок Диму, тож я піднімаюсь, дякую і віддаю його.
Сон вже минув. Треба піти поснідати, попити кави. А де, власне, всі? Позиція якась безлюдна, жодного звуку, ніде нікого. Ну, крім Диму, звісно, він же щойно тут був.
На командному центрі теж нікого немає. А ні, в норі хтось спить. Ставлю гріти воду, шукаю кружку і каву. Дістаю телефон, залипаю в соціальних мережах. Краєм вуха вловлюю дивний звук, але не звертаю увагу. Важливіше ж дочитати якийсь цікавий допис.
Але звук наближається, а підсвідомість вмикає тривогу. Прислухаюсь. Безпілотник. Я під маскувальною сіткою, якщо не рухатись – не помітить. По безлюдній позиції якщо і працюватимуть, то тільки «для профілактики».
Безпілотник продовжує дзищати. До бліндажа безтурботно і безпечно підходять Дим і Роб.
– Хлопці, це часом не безпілотник там?
– От с..и, точно!
Сенсу далі непорушно сидіти вже не було. Вода закіпіла. Безпілотник кудись полетів. Я зробив каву і пішов шукати їжу на кухню.
Збити безпілотник я не міг. По-перше, я його не бачив, лише чув. По-друге, зазвичай він літає на відстані, недосяжній для автомата. А нічого суттєвішого я не мав.
На кухні сидів Білий. Кухнею ми називали місце, де висів умивальник, лежали продукти і посуд. За стіл і стільці нам правили дерев'яні скрині від бк.
Взагалі наш стиль життя нагадує мені туристичний табір. Тільки замість наметів – землянки. А замість граду з льоду – град зі снарядів. «Дикий» відпочинок, коротше.
Їсти вчорашній обід я не ризикнув, запарив «мівіну».
Розговорились із Білим. До великої війни він працював на будівництві, об'їздив чи не всю Україну і багато міст Росії. З початку повномасштабного вторгнення він пішов у київську тероборону і палив ворожі танки з джавелінів. Тепер тут, на півдні, але вже без джавеліна. Попри регулярні обстріли ворожих танків, ще жодного не вдалося знищити.
Всі наші пішли окопуватись на нових позиціях, у спаленій посадці. Залишили тільки тих, хто з нічного чергування, і його, через травму ноги. Тільки який сенс там окопуватись – у випаленій посадці ми будемо як на долоні, нас одразу знищать. Тут теж залишатись не варто, все вже пристріляне. Коротше, треба шукати кращі варіанти.
Виявилось, у нашому ж секторі, але на другій чи навіть третій лінії, розташовано позиції підрозділу тероборони, в якому служать генерали, полковники і відомі політики. Бійці поміж собою називають їх «Селфі-рота». Вони не заходять в небезпечну зону і не беруть участь у боях, просто живуть у бліндажах, ходять по траншеях і знімають про це відео чи постять фото.
«Мівіна» вже готова, чай теж, під цікаві розповіді та байки побратима їжа споживаєься краще.
Вихід. Прихід. Ми падаємо в яму з продуктами. Це знову танк, працює по нашій посадці. Снаряд розірвався неподалік, вибух був дуже гучний. Поки перезаряджається – забігаємо у бліндаж Білого, він поруч. Білий тягне ногу. Ні, не поранення, стара травма. Але ми встигаємо заховатись між вибухами.
Вихід. Прихід. Стіни нашого укриття здригаються. Звук гучний. Але ми у безпеці.
Очевидно, русня знову намагається вразити наші автівки. Вони стояли в цій посадці, проте після останнього обстрілу їх відігнали в безпечніше місце. Ворог цього не знає, і це добре.
Вихід. Прихід. Вихід. Прихід. Вихід. Прихід. Вибухи гучні, звук посилюється завдяки акустиці. Ми у невеличкому вибалку. Нас можна дістати тільки прямим попаданням у бліндаж, а таке трапляється рідко. Таке трапилось одразу після мого приїзду на позицію, отже, за теорією ймовірності, більше на цій позиції такого статись не повинно.
Ногу треба лікувати, може підвести у найкритичніший момент. Білий обирає квіти дружині, яку не бачив з 24 лютого, планує свою відпустку. Післязавтра його тут замінять.
Тихо. Може вже все? Ні, краще ще трохи перечекаємо, поспішати нікуди.
Вихід. Прихід. Добре, що зачекали. Іще один вибух. Іще один. Тиша.
Тепер вже все? Схоже, що так. Чекаємо деякий час і виходимо.
«Мівіна» і далі стоїть на «столі», ціла, але вже холодна. Нічого, поїм і холодну.
Доба 7. Треба бути уважними
Йдемо крізь посадку. Висока незаймана трава чергується зі згарищами. Дистанція десять метрів. Заряджений автомат. Справа запрацював міномет. Нас це не стосується. Йдемо тихо, нога в ногу.
Треба бути уважними.
Зліва бетонний канал заріс чагарниками. У разі чого може бути гарним укриттям. Якщо туди стрибнути – подереш обличчя, проте залишишся живим.
Наша група йде вперед. Завдання – зайняти ворожі позиції, з яких нещодавно відійшли кацапи. Ми наступаємо. Це добре.
Розвідка донесла, що там нікого немає, але треба бути готовими до всього.
Ґрунтова дорога заросла польовою травою в людський зріст. Тут давно вже ніхто не їздив. Праворуч лежить те, що лишилося від легкового автомобіля, здається він був синього кольору. Тому і не їздять.
Треба бути уважними.
Серед дороги воронка від розриву снаряду. Чорні скелети дерев із зеленими вершечками. Мабуть, туди не дістало полум'я.
Ми йдемо далі. В руках лопата, цинк, повний бк і автомат. У разі чого треба бути готовими застосувати.
Зліва залишки ворожої військової вантажівки. Обгорілої та іржавої, але я знаю, якого вона була кольору. Ми вже близько. Йдемо далі.
Сигнал зупинитись. Перевірка узбіччя. Чисто. Сходимо з дороги і чекаємо.
Треба бути уважними.
Сюрпризів не знайшли, ворогів теж не видно. Оглядаємо покинуті позиції.
Укриття для танка і для техніки меншого розміру, вогневі точки, бліндаж-казарма. Всюди розкидане сміття. Порожні пакети для сухпайків, банки від тушонки, пакетики із концентраторами для напоїв, одноразовий посуд. Відчуття огиди.
Командир нарізав задач і пішов за підкріпленням. Наша група розставила кулеметні розрахунки. Тут краще, ніж у спаленій посадці, можна добре замаскуватися. Але не завадить покликати саперів, можуть бути сюрпризи. Москалі так просто позиції не залишають.
Я вирішив далі ретельно оглянути територію. Вийшов на дорогу. Вздовж неї лежать дерев'яні скрині від бк. Відкривати не буду, я ж не сапер. Попереду мене білий фургон, прошитий уламками від снарядів. Йду до нього. Боковим зором помічаю силует зліва. Розвідник. Камуфляж, чорне вимащене обличчя, в руках РПК. Він теж мене помічає. Наші погляди на долі секунди зустрілися. Повітря пронизує кулеметна черга.
Я щодуху кидаюся в бік і ниряю в укриття. Займаю бойову позицію. Чекаю. Моя група вже мала би стати до зброї. Якщо почули кулеметну чергу. Її неможливо було не почути. Головне не опинитися на лінії вогню.
Тиша.
Крики, питання, паролі, емоції вляглися. З'ясувалося – наші, з сусідньої позиції. Дружній вогонь. Ще трохи, і наробили б лиха. Пощастило. Я й не знав, що вмію так швидко бігати.
Вкопалися, зняли ворожі розтяжки, поставили свої пастки.
Частина групи лишилася, частина рушила назад.
Дорога назад значно швидша. Без бк і без лопати. Я останній, прикриваю відхід. Потрібно озиратися назад. Трава, згарища, дерева. Сутеніє. Ось вже і наша позиція. Заходимо до командира, доповідаємо.
Вихід, прихід. Між ними дуже мало часу. Лежимо на землі. По нас працює танк. Залазимо в укриття. Обстріл продовжується. Постріл. Постріл. Постріл. На голови падають грудки глини.
Хочеться їсти, але жити хочеться більше. Постріл. Постріл. Постріл. Прильоти то ближче, то далі. Всі у землі і глині, але байдуже. Чекаємо, поки він поїде. Пауза. Постріл. Постріл. Постріл.
Здається все. Надворі вже ніч, темно. Можна піти поїсти.