Книжечка Сковороди під назвою «Ікона Алківіадська» починається з панегірика Епікурові, якого в Старій Україні не дуже жалували, хибно вважаючи за гедоніста. Проникливий Сковорода помітив у давньогрецького філософа потребу життєвої втіхи не лише на тілесному, а й душевному рівні. «Нема найсолодшого за істину… Життя тоді живе, коли думка наша, люблячи істину, любить вислідкувати стежки її». Але що ж заважає людині слідувати істині? Передовсім — забобони. І це стосується будь-якої справи життя, нехай то тяжба, війна, господарювання, мистецтво тощо. «З марновірства народилися дурниці, суперечки, секти, ворожнечі міжусобні та дивні, ручні й словесні війни, дитячі страхи і подібне». Боротьба Сковороди з передсудами лише за формою схожа на просвітницьку. Направду, вона має давніше походження. Разом із тим, подібно до деяких просвітників, мислитель є супротивником того, аби перетворювати Біблію на культ: «Краще не читати й не чути, аніж читати без очей, а без вух чути та повчатися марним».
Сковорода проголошує старий імператив, який можна було б назвати «бритвою Епікура»: «Подякуймо блаженній натурі за те, що потрібне зробила неважким, а важке непотрібним». Явно, Сковорода не просвітник, але його думки, хоч як подивися, суголосні з програмними позиціями деяких речників просвітницької хвилі. Порівняймо лише дві фрази. Перша належить українському філософові: «Безглузді думки хай місце мають у дитячих і підлих умах, не в людях змужнілих і високих родів». А друга Кантові: «Просвітництво — це вихід людини з неповноліття, в якому вона перебуває з власної вини». В обох випадках ідеться про зрілі прояви розуму. Без розумного начала будь-що перетворюється на фанатизм.
Небезпеку пристати до догми Сковорода ілюструє притчею. Живучи на самоті, пустельник щодня виходить у сад, аби споглядати прекрасного птаха. Перната істота, ніби жартуючи, навмисно підсідає все ближче та ближче. Здавалося, ось-ось і вона сама піде в руки. Та будь-які спроби її схопити закінчуються нічим. Усе це нагадує забаву. Однієї днини до пустельника завітав приятель і запитав, як можна стільки часу витрачати на таку порожню справу і досі не знидіти. Позатим запитувач наполягає, що набагато краще було б займатися домашнім господарством, дбати про здоров’я та спілкуватися з друзями. Пустельник на це відповідає, що цілком удовольняється й двома заняттями: ловитвою невловного птаха та пошуками начала. Для останнього діла є своя розвага: самітник має тисячу і ще один шовковий вузол, які він час од часу хоче розв’язати, проте намарно. Його приятель на це відповідає, що подібна гра більше пасує дитині, а не поважному чоловікові. Це означає, що справа інтелектуального споглядання для повсякденного прагматика неприйнятна.
Читайте також: Бачити Двоє
От і виходить, що людина з реального життя повинна мати справжню роботу, ніколи не уподібнюючись відлюднику, що неквапно розглядає загальні речі, а попросту — товче воду в ступі. Хто з описаних двох осіб є правдивим просвітником? І досі в цій ситуації мало що змінилося. Людині повсякдення потрібні чіткі настанови. Якщо не сказано, в який спосіб щось треба робити, все виглядатиме невиправдано. Такій людині подавай інструкцію, що приведе до остаточного розв’язання всіх проблем. Заради справедливості необхідно зазначити, що є випадки, коли конче потрібно діяти. Проте вони не можуть претендувати на те, щоби ставати універсальним життєвим кредо. Тимчасом допитливий споглядальник убачає збіг усякого начала з кінцем. Можна сказати, що Сковорода має свій варіант теорії вічного повернення: вічність — це те, чого неможливо розпочати й завершити. Як засіяне зерно пропадає в землі, щоб із нього виросла нова зелень і врожай, так і правдиве начало належить розпізнавати невпинно й жити у відповідності з ним. Для багатьох подібні слова залишаються балаканиною. Ну, бо яка притомна людина захоче про це патякати? Тоді як пильний спостерігач буває неодноразово винагороджений. Мале й непомітне — має значення. Миша наганяє страх на прудкого коня; людина приборкує найстрашнішого звіра; маленький компас цінний тим, що є дороговказом; іскорка спричиняє вибух; пружинка урухомлює механізм; ключ відчиняє потаємні двері; код приховує цілий світ; а незначний папірець перевертає чиєсь життя.
Світ символів іноді виглядає незначною декорацією. Той, хто встановлює значення та смисли, задає свої алгоритми життя, а з ними й цінності. Величезною небезпекою виглядає перетворення символів і образів на ідолів. Оця думка дає змогу зрозуміти, чому Сковорода називає свій твір «Іконою Алківіадською». Згадаймо, хто такий Алківіад. Крім того, що це політик і полководець, його ми знаємо і як героя діалогів Платона. Приміром, як його зображено у «Бенкеті»? Надзвичайно красивий юнак Алківіад приходить напідпитку на симпозіон у дім Аґатона, де говорить про свою закоханість у Сократа. Останнього він порівнює з фігуркою Силена — не надто привабливого на зовнішність, але дотепно-розважливого вдачею божка. Що з цього випливає? Важливо розібратися, що ховається за привабливою подобою. Власне, ікону, образ, а зрештою, будь-які символічні зображення не варто наділяти винятковими характеристиками, допоки не виявити того, що за ними стоїть — фальшивка чи поклик до розумування. В сучасному світі фейків і пропаганди подібний заклик і надалі залишається слушним.