Тиша на ім’я Коньяк

У кожного своя Франція, та все ж уявлення про неї майже завжди тяжіє до максимуму. Спробуйте-но поставити перед будь-яким поняттям прикметник «французький», і воно миттєво набуває рис безумовної першості. Такі прозаїчні речі, як-от хліб, кухня, цигарки або сир із буденності переходять у стан чогось святкового, рідкісного й бажаного. Що вже казати про кофтинку, парфум чи моду. І лише поняття «провінція» в сенсі «далеко-далеко від великих міст» мені було важко поєднати з Францією. А ми летіли саме туди. 

 

 

До обрію – смарагдове поле з блискітками снігу, скажене сонце, що палить той сніг, і жайворонки у скляній височині. На полі – жодного літака, в залі аеровокзалу – жодного пасажира. Майнула думка, що поки летіли, стався страйк транспортників, і нас прийняли на якомусь запасному аеродромі. Але яскравий плакат відкидав усі сумніви. Мужньо продершись крізь ліс зайвих, як на іноземця, літер французького правопису, ми впевнилися – нас вітає Анґулем. Адміністративний центр департаменту Шарант.

 

Жінка й чоловік, котрі ставили нам позначки прикордонного й митного контролю, швидко закінчили свою роботу. Два голоси – сопрано й бас – промовили «Au revoir!», дві широкі посмішки довершили процедуру прибуття. Ми вийшли на шосе. Жінка зачинила за нами на засув прозорі двері і почала витирати шваброю підлогу. Чоловік – підмітати злітне поле. Нас розчинила тиша.

 

По обидва боки дороги на містечко Коньяк мчить пласка, майже без пагорбів, земля. Безкраї виноградники ковтають лісосмуги, прозорі ліси, поодинокі поля із залишками соняхів та кукурудзи. Інколи промайне фермерське господарство – одноповерхові будиночки під рудими черепичними дахами. Садів не видно, у дворі – два-три дерева на килимі вже зів’ялих, заплутаних в’юнкою берізкою чорнобривців. Нема й натяку на вітчизняні «хатинки», наші приміські паркани до неба. Тільки зелені, рівно підстрижені живоплоти. Чисто, охайно, ледь не стерильно. Жодного смітника чи звалища, навіть калюж нема, хоча зарядив холодний дощ.

 

Тут погода змінюється щоп’ять хвилин. Хмари клубочаться й зникають, як у прискореній зйомці: то дощ, то сонце. «Саме ця безперервна сонячно-дощова карусель, середньорічна температура в 13°С та специфічні землі створили ідеальні умови для культивування особливих сортів винограду, з яких і народжується коньяк», – інформує пан Бертран Ґіанозо, бренд-амбасадор коньячного дому Мartell і наш провідник у світ бурштинового напою.

 

Те, що ім’я «коньяк» може носити бренді, виготовлений виключно у французькому регіоні Коньяк, ми знали. А от що фундаторами більшості знаних коньячних домів були іноземці – ні. Перша несподіванка від пана Бертрана! Hennessy створив ірландець, Otard – шотландець. Дім Мartell, один із найдавніших, не виняток. Його заснував у 1715-му англійський моряк Джон Мартелл. Французи ревниво ставляться до своєї мови, але на знак вдячності Хартія коньяку 1909 року написана англійською, так само й маркування пляшок.

 

 

 

 

Вони з’явилися зненацька й разом: старе містечко з покрученими вуличками й сонце. Коньяк маленький – лише 18 тис. мешканців, та й тих не видно. Вздовж закутої у набережну річки Шарант щільно туляться старовинні будинки XV–XVIII ст. Про їх вік свідчать не так архітектурні стилі, як темний оксамит на стінах. Чим чорніша споруда, тим давніша. Це мікроскопічний грибок, що живиться парами коньячних спиртів, розфарбував пліснявою білястий вапняк.

 

Майже чорними височать собор Сен-Леже, вежі брами Сен-Жак, та все ж найтемніший – замок Франциска І. Він народився тут у 1494 році, перший із французьких королів, хто почав утверджувати у Франції абсолютну монархію. І перший, хто надав їй блиску зухвалих розкошів. Поціновувач мистецтв, філософії та сміливий воїн – розквіт його двору мурувався цеглинами італійського Відродження.

 

Центр міста – майдан, який, звісно ж, носить королівське ім’я. А ось і сам король: веселий і безтурботний, верхи, зі шпагою в руці. Цікаво, який напій його веселив, адже коньяку тоді ще не було.

 

Неподалік від пам’ятника – ринок, що розквітає тільки у вихідні. Скільки ладне охопити око – ряди сирів та всіляких морепродуктів – від устриць до акулячих стейків. М’ясні туші, птиця, дичина, різнобарвні овочі й фрукти, безліч квітів. Таку кількість продуктів неможливо побачити на жодному з базарів тримільйонного Києва.

 

Блукаючи майже безлюдними вуличками, важко уявити, що кілька разів на рік Коньяк вибухає фестивалями. Квітень розпочинає низку свят Міжнародним кінофестивалем детективів. Липень підхоплює естафету феєрією блюзів, а вересень – карнавалом вуличних театрів. Завершує сезон листопадовий Салон європейської літератури, що збирає метрів з усієї Європи.

 

Цей проміжок часу для імпрез – із весни по осінь – не випадковий. В інші місяці мешканці зайняті найважливішою справою свого життя. Саме з листопада по квітень Коньяк мудрує над коньяком.

 

 

Ні, звісно, плекають виноградники й дбають про діжки з коньячними спиртами, що зачаїлися у сховищах, увесь рік. Але тільки з 1 листопада по 31 березня – згідно із законом – триває переробка винограду. Тоді гуральні працюють цілодобово, а всі в Коньяку живуть у ритмі виробничого процесу.

 

Разом із Бертраном Ґіанозо ми пройшли шляхом виноградного грона, якому судилося стати коньяком. Виноград збирають у жовтні – залежно від того, яким було літо. Потім його відтискають, видаляючи кісточки й шкірку. Сім діб сік грає в казанах, перетворюючись на кислувате вино міцністю 7°. Цьому вину треба ще пройти дві дистиляції, аби на фініші стати eau-de-vie – «водою життя» – коньячним спиртом 70–78°. Під час другої перегонки першу й останню частини дистиляту (так звані «голови» й «хвости») відтинають, залишаючи «серце», яке й заливають у дубові діжки.

 

Їх роблять зі столітніх дубів вручну. Залежно від віку, дерево по-різному віддає коньячним спиртам свої скарби – силу, агресивність, бурштиновий колір і букет пахощів: аромати квітів, ванілі, горіха й кориці. Діжки дбайливо доглядають – для їх захисту навіть розводять спеціальних павуків, які своїм павутинням охороняють деревину від шкідників.

 

«Будь ласка, жодних цигарок, і вимкніть мобілки. «Частка янгола» може вибухнути!» – попереджає пан Ґіанозо дорогою до погребів. А ми, лише переступивши поріг, одразу опиняємося в полоні незрівнянного аромату. Від нього паморочиться голова, а хода стає дивною. Процес випаровування й окислення – важливі складові визрівання коньячних спиртів. У вологих та прохолодних сховищах вони потроху втрачають міцність з 70° до 40° і зменшуються у об’ємі на 3%. Не знаю, чи прилітають по цю частку янголи, а от тим, хто працює в погребах, не позаздриш. За зміну вони – через легені! – отримують алкоголю втричі більше, ніж дозволено, щоб керувати машиною. Проте є й позитив: незважаючи на сирість, – жодного випадку нежиті чи грипу.

 

 

Від двох до 150-ти років спирт перебуває в діжках, а далі в гру вступає енолог – майстер купажу, тобто змішування. На кінчику його носа балансує кінцевий результат зусиль тисяч людей. Саме від знань, досвіду, таланту та інтуїції маестро залежить якість асамбляжу (суміші) коньячних спиртів. Бо з року в рік коньяк конкретної марки за смаковими якостями, букетом, міцністю та кольором має відповідати еталону.

 

«Стиль Martell, якому вже майже 300 років, – квітковий із округлими м’якими нотами фруктів та присмаком прянощів», – розповідає Жак Меньє, директор зі спадщини бренда Martell. Купаж – останній етап виробництва, після якого можна нарешті вимовити довгоочікуване слово «коньяк».

 

Родзинкою екскурсії став досвід власного асамбляжу Тижня. Дивно й загадково змінювався смак коньяку, який з’являвся від змішування коньячних спиртів 1848 і 1875 років (див. фото нижче). А букет ароматів був такий, що я відчула себе ледь не янголом, який прилетів по свою частку.

 

 

 

Дізнавшись, що я збираюся в Ля Рошель, усі діти-тінейджери наших приятелів, не змовляючись, вигукували: «Буаяр!». Скажу відверто, я не розраховувала почути слово «тамплієри», але хоча б «облога Ля Рошеля», «д’Артаньян» чи «Хроніки часів Карла ІХ»…

 

Проте й в усьому світі місто Ля Рошель, якому вже за тисячу років, більше відоме саме завдяки телевізійній грі «Форт Буаяр». З 1990 року в ній взяли участь команди 29-ти країн, а 2004-го шукачами скарбів стали українці.

 

Це не бутафорія, а справжня фортифікаційна споруда, яку звели за наказом Наполеона, аби не дати англійцям підійти до портів Рокфор і Ля Рошель. Та поки йшло будівництво, винайшли далекобійну артилерію, й форт втратив своє стратегічне значення. Коли телебачення не експлуатує споруду, сюди можна потрапити на екскурсію.

 

Пам’ять про тамплієрів у Ля Рошелі зберігає лише вузенький – дві людини ледь розійдуться – таємний прохід між вулицями в центрі міста. В проході на стіні – хрест із двома вершниками на одному коні та трикутник. Ось і все.

 

Натомість колишню славу Ля Рошеля як міста моряків, які сновигали між Францією й Квебеком, перейняв порт Менім. Здаля щогли тисяч вітрильників нагадують голий ліс, який гнеться під ударами буревію. Зоровий шторм підсилюють тужливі ноти – це снасті співають-мріють про далекі океанські мандри.

 

Неподалік, на березі затоки, стоїть пам’ятник табурету. Звичайний кухонний ослінчик три роки тому встановили, провізши автостопом аж із Києва, українці з мистецької експедиції «З Табуретом до Океану» – як «символ перемоги над обломом». Зараз зацементований на березі Атлантики табурет виглядає печально – хтось із місцевих вандалів відірвав йому сидушку, залишивши тільки обшарпані ноги.