Кожна колекція – це всього лише купа персонального сміття, рай для пересічного психоаналітика. Звичайно, колекцію можна продати, та мало який пристрасний колекціонер здатен на таке – це все одно, що продати власну нирку чорному трансплантологові. Природним замінником мертвого колекційного мотлоху може бути й щось живе – аби воно теж вимагало невпинної турботи та давало привід пишатися собою. Люди заводять рибок, папужок, клубних собак і котів, дрібних гризунів і екзотичних плазунів, дітей. Так, дикий вислів «завести дитину» можна почути скрізь. Ми прагнемо, не замислюючись над правдивістю бажання – «Навіщо це мені?». Тому згодом у ярмі невпинних турбот наш запит до небес починає звучати нонстоп розпачливим радіосигналом: «ЗА ЩО?!»
«Перш, ніж бажати, замислись, що з тобою станеться, якщо бажання здійсниться». Мабуть, цю повчальну фразу народили найзапекліші, найбезтямніші власники.
Звідтоді, як я пішла з телебачення в періодику, моє прагнення повернутися на ТБ трималося як неприступна фортеця під артобстрілом саркастичних порад знайомих телевізійників – поберегти глузд і нерви. Я ж хотіла працювати тільки на телебаченні. Й, звичайно, мій запит подолав-таки небесну бюрократію. Буквально за рік мого перебування в омріяній зоні професійного комфорту ненав’язлива розважальна програмка перетворилася на махрово й незворотно політичну. Ще рік, зціпивши зуби, я чесно ковтала депресію за депресією, сподіваючись на зворотні зміни в бік чогось хоч трохи людяного й людського – в такому стані я готова була робити репортажі з виставок котів і аналізувати поведінку акваріумних рибок. І тут – під час чергового натхненного написання заяви на звільнення – мене осяяло. «Для чого?»
Для чого дана мені ця нестерпна ситуація? Згадалося з Кастанеди: «великим успіхом для воїна є присутність у його житті дрібного тирана. Якщо воїн не має такого тиранчика, він мусить його знайти». Це все одно як піти й купити штангу для гартування м’язів.
Дрібні тиранчики – тиранітос – моєї свідомості, всі ці настирливі «токінхедс» з їхніми термінами відсидки у ВР і у в’язниці (в обох місцях – за корупцію), слово «коаліція» здатне довести до суїциду навіть пітона… Повна голова помиїв – це наслідки мого надмірного захоплення тележурналістикою. Що можна витягти з такої ситуації? Нну… зникли які б не були ілюзії щодо політиків, політики й ситуації в країні.
Депутати не засмічують свої мізки читанням, але вочевидь і самі не смітять (по вулицях Грушевського й Банковій немає жодного смітника), не вживають алкоголю – принаймні, в буфеті ВР коньяк наливають у кавові горнята – й, швидше за все, навіть у туалет не ходять. Випорожнюються вони винятково в прямому ефірі. Небожителі!
Після безпосереднього контакту з цим видом реальності в мене геть ізник страх спілкування з «поважними» персонами, хоча цинізм і байдужість – не найкращі призвідці розкутості. Принаймні для інтелігентної людини. З’явилися екзотичні та не властиві мені прояви працездатності й дисциплінованості. Задрало, курва мама, це ж моя робота, якої я так хотіла. Тому чим більше я ненавиджу об’єкт свого професійного завдання, тим запекліше я добиваюся якісного результату.
На мокрому від дощу асфальті молода сіра ворона бадьоро дзьобає червоне м’ясо голуба. Над чорнобривцями й майорами в’ється парочка щигликів. Осінь входить у мене, як скальпель. Перманентна огида, відраза до «об’єктів професійного завдання» відкрила мені очі на довколишній світ. Я його, цей світ, уже багато років таким не бачила, упускаючи мить розквіту каштанів, чи перших приморозків, чи сезонних міграцій птахів.
Виходиш із роботи й кожне природне явище – хуртовина, дощ, набрякання бруньок, гра цуценят, медитація кішки, вереск дитини на гойдалці, маленькі вуличні мізансцени, навіть транспортні корки – сприймаєш усім єством як свято життя. Копирсання в мертвотній колекції дрібних тиранчиків дає нестерпно щасливе відчуття: «Я – жива!». Отже, так званий український політикум може прислужитися особистій меті громадянина – самовдосконаленню. Політик може бути потрібним і корисним, уявляєте?!