25 років тому в автомобільній катастрофі в Парижі загинула леді Діана Спенсер, розлучена принцеса Уельська. Її трагічна смерть 31 серпня 1997 року викликала безпрецедентну хвилю колективної жалоби в британському суспільстві, яка незабаром переросла в гнів проти королівського дому, державних установ і «засобів масової інформації», поставивши Велику Британію на межу державної кризи.
Через чверть століття постає питання, чи не були ці події першим великим виявом тих популістських афектів, які тепер перетворилися на екзистенційну небезпеку для ліберальних демократій. Звісно, хвилювання навколо смерті леді Діани не мали виразного політичного спрямування, а надмірне її вшанування спиралося на такі позитивні цінності та якості, як-от людяність, співчуття і чесність, приписувані колишній дружині спадкоємця престолу принца Чарльза.
Але, як і у випадку з пізнішими популістськими рухами, гнів охоплених скорботою за Діаною був спрямований проти «абстрактних» інституційних правил та політико-соціального «істеблішменту»», віддаленого і відчуженого від «простих» людей. Окрім того, нестримні жалобні ритуали навколо Діани ознаменували різкий розрив з повсякденними культурними традиціями Великої Британії. Якщо раніше вміння контролювати свої почуття і приховувати їх від сторонніх вважалося визначною британською чеснотою, то тоді емоції нестримно й надмірно виставили на загальний огляд.
Відповідно до традиційної заповіді зберігати стриманість і дистанцію відносно суспільства, королева спершу трималася на відстані від широкої публіки та залишалася в своїй літній резиденції в Шотландії, а не показувала себе скорботним масам у Лондоні. Це витлумачили як холодність і зарозумілість і запідозрили, що королівським особам є що приховувати від публіки. Розгнівана громадськість пробачила королеві лише коли вона, відкинувши столітні традиції і норми монархії, висловилась по телебаченню про те, як глибоко її вразила смерть Діани.
Навколо трагічної смерті Діани досі багато фантазій про змову, як-от фантазії єгипетського бізнесмена Мохаммеда аль-Файєда, що живе в Англії. Для батька останнього коханця Діани, який загинув разом із нею в автокатастрофі, було чітко зрозуміло, що вони обоє стали жертвами змови королівського дому та державних спецслужб. Так начебто хотіли запобігти одруженню колишньої принцеси з мусульманином. Загалом жодні протилежні докази не можуть відвернути значну частину населення Великої Британії від переконання, що за смертю Діани має стояти щось більше, ніж фатальна помилка п’яного водія.
Читайте також: Заклик до пробудження
Ця абсолютизація настроїв і почуттів на противагу раціональним аргументам та висновкам, колективних проекцій і фантазій супроти перевірених фактів надає скорботній істерії за Діаною оптики прелюдії до спалаху ірраціоналізму з нагоди рішення про Brexit 2016 року. Діану проголосили «королевою сердець» і звеличили до ангелоподібної ідеальної фігури, на яку можна було спроектувати всі прагнення до світу, звільненого від протиріч і дилем. Цим, вона водночас була протилежністю усталеним інститутам, а саме «безсердечному королівському домові» та «медіям» в особі безсовісних папараці, які заради власної вигоди «загнали свою беззахисну жертву до смерті».
При цьому сама Діана свідомо використовувала медії, щоб інсценувати себе обдуреною і експлуатованою жертвою інтриг безжальної королівської ієрархії. Її створена таким чином аура незіпсутої, чесної людяності викликала у незліченних її шанувальників таку надмірну ідентифікацію, що врешті їм здавалося, наче вони знають Діану особисто і втратили в ній дуже близьку людину.
Американський соціолог Річард Сеннетт ще в 1970-их роках прийшов до висновку, що сучасні масові суспільства рухаються до «тиранії інтимності». Це вимагає, щоб публічні люди, аби довести, що їм можна довіряти, розкривали своє найпотаємніше перед усім світом. Політиків дедалі більше судитимуть не за їхніми програмними заявами та переконливістю їхніх аргументів, а за тим, чи для публіки вони виглядають «справжніми», викликаючи у виборців відчуття наче вони «з народу».
Сьогодні демагоги, як-от Дональд Трамп, використовують цей сучасний культ безпосереднього і справжнього у своїх політичних цілях, видаючи себе за незаплямованих в інституційних інтригах аутсайдерів, і протиставляючи себе нібито «відірваній від реального життя еліті». Їхні прихильники прощають їм навіть найсерйозніші порушення моралі, пристойності та чинних законів, бо мовляв така поведінка є виявом їхнього самобутнього Я. А відтак, ці прихильники вірять у найнахабнішу брехню. Конструювання медіа-фіктивного світу «автетничного» закінчується тим, що цю фікцію вважають справжнішою, ніж об’єктивна реальність.
Неймовірний темп цифровізації комунікації з часу смерті Діани, і, зокрема, поява соціальних мереж, дедалі більше посилювала настільки ж ілюзорне, як і агресивне прагнення до безпосередності та справжності. Коли ж демократичні суспільства та їхні дискурси переповнюють почуття, які виходять з-під контролю раціональності та інституційних процедур, ті суспільства відчиняють ворота антидемократичному свавіллю та систематичним дезінформаційним операціям авторитарних сил. Дивна скорботна одержимість леді Діаною мала б тоді стати попередженням для західних демократій про те, що над ними збираються хмари.