Мій син народився в Києві, а виріс у Лондоні. Вчився в приватній школі Вестмінстер. Університет закінчив в Единбурзі. Не знаю напевно де – в школі чи на англійській кафедрі в університеті – проте одну британську „заразу” він підчепив. Од часу до часу він без будь-якої видимої причини повторює ту ж фразу, проте щоразу на новий лад: "ну чого ще чекати від Франції…", або "до чого ж французи потворні…", або "Париж? Та це ж звалище! Найгірші ресторани в Європі!".
Я запопадливо підхоплюю: "Згідно з опитуванням, проведеним у країнах Європейського Союзу, найбільше європейці не люблять французів…". – "Ти впевнений? – ледь приховуючи радісне хвилювання, запитує син, – а не німців?". – "Це точно. Французів. Опитували, щоправда, лише менеджерів готелів і пансіонів. Та вони на людях знаються".
Після таких розмов мені чомусь завжди не по собі. Хоча це ж факт: французи насправді фізичні потвори й дійсно їх у Західній Європі на дух не переносять. Та мені все одно не по собі. І синові теж. Ми починаємо ніби знічев’я згадувати, як їздили в Нормандію і як блукали в Живерні садом Клода Моне, що він створив його власноруч. Там, у Живерні, Моне двадцять з лишком років працював з квітами: ірисами, гладіолусами, айстрами. І мій син, котрий устиг підчепити в англійців любов до садів, ледь не розплакався на вишуканому містку, обрамленому гліциніями.
Ми любимо згадувати "Трьох мушкетерів". Я торочу про своє: як у трактирному погребі Атос вижлуктив сто п’ятдесят пляшок вина, а скромний юнак із Гасконії д’Артаньян щовечора не підіймався з-за столу, не спорожнивши двох-трьох пляшок бургундського. А в сина улюблений епізод – любовний. Його чомусь у дитинстві вразила сцена, в якій д’Артаньян, зірвавши в нападі пристрасті батистовий пеньюар з міледі, побачив на її білосніжному круглому плечі випалену лілею – знак, котрим таврували злочинців.
Потім ми переходимо на іншу тему: французькі комедії. Я найбільше люблю стрічку, в якій Луї де Фюнес дублює мавпу, а син – історію, де Фернанделя прийняли за Дон Жуана.
Ще ми обидва любимо правдивого католика Жоржа Бернаноса. Це він сказав, що Батьківщина для патріотів – усе одно, що церква для святенників, і він же відзначив: народи, котрі вважають себе доброчесними, перебувають на першому щаблі лицемірства, а лицемірство величі є симптомом такого затвердіння тканин, від якого вже немає ліків. Письменник написав про це в есеї "Ми, французи".
Цитуючи по черзі Бернаноса, ми потроху починаємо заступатися за його співвітчизників. Так, звичайно, вони сноби, проте їм є чим пишатися! "Це в нас, британців, – розпалюється син, – тьмяна freedom, а у французів – палюча liberte!". – "Точно, – кажу я, – а ти знаєш, хто в середині 1970-х заступався за українських політв’язнів, яких саджали до психушок? Французькі математики!".
Такі бесіди ми звично завершуємо в ресторані La Gavroche (вулиця Upper Brook Street), який чимось нагадує англійські клуби. Син замовляє келих білого гасконського вина, ну а я – келих червоного бургундського. Або пляшку. Vive la France!