Останній день літа 2015-го назавжди ввійшов в історію України кривавою плямою. Тоді, під час сутичок протестувальників із правоохоронцями, вперше біля стін парламенту загинули люди — чотири бійці Національної гвардії, а кількість поранених, за офіційною версією, перевищила сотню осіб. Буквально за кілька годин після трагедії міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, проігнорувавши принцип презумпції невинності, призначив винними в ній партію «Свобода» та особисто її лідера Олега Тягнибока, а згодом із парламентської трибуни заявив, що провокація під стінами ВР була частиною «єдиного плану з дестабілізації» (термін «Шатун» тоді ще не ввійшов у обіг).
Потім, попри численні гучні заяви, обіцянки якнайшвидше розслідувати справу й покарати винних, помітних кроків у цьому напрямку зроблено не було. Принаймні поки що жодних крапок над «і» не розставлено. Слідство тримається своєї попередньої версії, висловленої зопалу міністром. Ну а збоку взагалі видається, що про справу «захисників Конституції» помалу починають забувати, мовби її ніколи й не було і десятки людей не відсиділи по кілька місяців у СІЗО. Тягнеться вона мляво, згадок в інформаційному полі майже не трапляється, але сподіватися що все спуститься на гальмах, усе-таки не варто. Перший засуджений до шести років в’язниці за події 31 серпня 2015 року біля Верховної Ради вже є.
Після року слідства до суду потрапив не один, а відразу два окремі обвинувальні акти у справі 31 серпня. Один стосується теракту, внаслідок якого загинули нацгвардійці, другий — сутичок із силовиками біля будівлі парламенту. На певному етапі справу вирішили розділити, зрозумівши, очевидно, що зібрати доказову базу, аби довести попередньо озвучену версію, в межах єдиного провадження не вдасться. Понад те, було відпущено майже половину раніше затриманих, які вже встигли відсидіти в СІЗО по кілька місяців, а тих, кого не знайшли в ході розшукових заходів, записали як невстановлених.
Тероризм
Нині за першим провадженням проходить двоє добровольців, учасників російсько-української війни: Ігор Гуменюк та Сергій Крайняк, обидва родом із Кам’янця-Подільського і обоє за ст. 258 ч. 3 (терористичний акт). Гуменюка звинувачують у тому що він кинув гранату, а Крайняк, нібито був його співучасником і влаштовував димову завісу. За це вони можуть дістати пожиттєве ув’язнення. Аби підвести доказову базу, що хлопці діяли не самі, а з наказу свого партійного керівництва (обидва колись були членами організації «Сокіл», близької до «Свободи»), в батальйон «Січ», де служили обвинувачені, за словами бійців, їздять слідчі — схиляють їхніх колег до зізнання, що керівництво підмовляло створити групу мало не для повалення державного ладу й захоплення влади. Якщо така поведінка слідства не вигадки, то справа 31 серпня має очевидний політичний підтекст.
Читайте також: «Справа 31 серпня» очима експертів-правників
Гуменюк та Крайняк свою вину не визнають і кажуть, що справа сфабрикована. Те, що Гуменюк кину гранату, як пояснюють адвокати, до кінця не доведено. Плюс тип гранат, на який указує слідство, вибухає від контакту з поверхнею, а тому не димить під час польоту, бо немає вповільнювача, який горів би. Тим часом на відео, на основі котрого якраз і будують звинувачення, чітко видно, що за кинутим предметом тягнеться димовий хвіст. Склад злочину Крайняка зводиться до підпалу димової шашки (що, зрозуміло, не міг призвести до загибелі людей). Доказати умисел і груповий злочин правоохоронцям, схоже, поки що не вдалося.
Труднощі кваліфікації
За другим провадженням нині проходить 15 осіб (раніше було понад 30). Серед них — чотири колишні нардепи від «Свободи»: заступник голови, очільник фракції в Київраді Юрій Сиротюк, керівник харківської обласної «Свободи» й екс-міністр АПК Ігор Швайка, очільник київської обласної «Свободи» й керівник фракції в Київській облраді Ігор Сабій та член політради «Свободи» Едуард Леонов. Також у справі проходять два депутати обласних рад: Кіровоградської — доброволець «Карпатської Січі» Максим Дескат, Хмельницької — волонтер Віктор Бурлик, депутат міської Броварської ради, доброволець російсько-української війни Сергій Бойко, волонтер Олексій Логвін, свободівці з Одеси Костянтин Василець та Гліб Громов, донецький журналіст Артем Фурманюк, лідер «Чорного комітету» Богдан Тицький, майданівець і доброволець зі Львівщини Олег Дуб, доброволець Володимир Райф та священик Ігор Плохий (якого ніхто з інших фігурантів справи не знає). Усім їм перекваліфікували підозру з особливо тяжкого злочину на тяжкий та інкримінують ч. 1 ст. 294 (масові заворушення), ч. 2 ст. 342 (опір представнику влади, працівнику правоохоронного органу) ч. 2 ст. 345 (погроза або насильство стосовно працівника правоохоронного органу) і ч. 1 ст. 263 (незаконне поводження зі зброєю, бойовими припасами або вибуховими речовинами) Кримінального кодексу. За це світить від п’яти до восьми років в’язниці. Адвокати звертають увагу, що події біля ВР не можна кваліфікувати як масове заворушення, бо воно, згідно з КПК, супроводжується захопленням якихось приміщень та утриманням їх. Масове заворушення саме собою не припиняється, його можна тільки розігнати, тож у цьому випадку може йтися лише про групове порушення громадського порядку. А втім, поки що ані слідчих, ані суд такі нюанси особливо не бентежать, перекваліфіковувати справу ніхто не збирається і це породжує чимало запитань. Адвокати та фігуранти заявляють що робиться це свідомо і вказують на певну упередженість. Адже групове порушення громадського порядку — це доволі легка стаття, а масові заворушення — тяжкий злочин. Уже сама стаття провокує тяжкість злочину і реальне тюремне ув’язнення.
Наразі матеріали за обома провадженнями перебувають у суді на початковій стадії розгляду. Представники обвинувачення заявляють про спроби захисту затягнути його, а захист натомість указує на численні порушення прав своїх клієнтів, неправильну кваліфікацію, безліч абсурдних нюансів та й загалом безграмотно організований процес, що аж ніяк не гарантує безпристрасного та чесного розгляду й відповідно винесення законного вироку.
Читайте також: У поліції розкрили подробиці розслідування сутичок під Радою 31 серпня
А ось у тому, що вирок збираються винести якнайшвидше, сумніву майже ні в кого не виникає. Принаймні за провадженням щодо масових заворушень, яке слухають у Подільському суді Києва, суддя вже розписав графік засідань аж до кінця літа, чим фактично дав зрозуміти, що до других роковин трагедії вироки можуть бути винесені. І хоч адвокати в один голос твердять, що розглянути справу за півроку фактично нереально, це, знову-таки, нікого не бентежить.
У справі багато фігурантів. Суддя призначає щотижня засідання, і відповідно часто вони відкладаються чи переносяться. Хтось не з’явився, хтось захворів чи проігнорував. На одне з останніх засідань, наприклад, не з’явилися прокурори. «Звісно, це не зашкодило жодним чином, — каже один із підозрюваних, — журналістам 112-го і 5-го каналів, які регулярно ведуть репортажі із зали суду, традиційно прокоментувати, що сторона захисту затягує процес проти підозрюваних, унаслідок дій яких четверо правоохоронців загинуло і сто з лишком було поранено. Той факт, що в справі жодного слова немає ані про загиблих, ані про поранених (про це там просто не згадано), чесних журналістів, здається, не бентежить. І такий регулярний інформаційний вкид робиться свідомо. Таким чином заздалегідь громадська думка спрямовується в потрібне русло. Ще один момент. Щільний графік судових засідань, який запланував суддя, означає, що фактично люди, котрі проходять у справі, не можуть ніде офіційно працювати (багато хто з них доїжджає на суд), не можуть нікуди відволіктися, навіть на лікування, і це можна розцінювати як тиск. Ну а по-третє, як розповідають підозрювані, суд фактично проходить у закритому режимі. Формально він, звісно, відкритий, але приміщення, де відбуваються слухання, таке маленьке, що після того, як у ньому розсядуться всі 15 підсудних, їхні адвокати, сторона обвинувачення й посилена охорона, місця для преси чи громадськості залишається зовсім обмаль. Максимум на трьох-п’ятьох осіб, які чомусь зазвичай виявляються кореспондентами згаданих ЗМІ».
«Якщо влада вважає нас злочинцями, — кажуть підсудні, — якщо є ґрунтовні докази, хай зроблять так, як у справі з унсовцями (справа 9 березня 2001 року. — Авт.), — звернуться до якоїсь кінозали, іншого суду, де є велике приміщення, щоб усі охочі могли прийти і зробити свої висновки. Втім, цього ніколи не буде. Показувати весь абсурд, який твориться, ніхто не ризикне».
Про який саме абсурд ідеться? Ще до передачі справ у суд, майже рік тому, речник МВС Артем Шевченко заявляв, що за ними допитано понад 200 свідків і проведено понад 450 експертиз. Натомість підозрювані твердять, що жодних фахових слідчих дій із ними не проводили. У декого було лише по одній розмові зі слідчим, яка переважно стосувалася політичних уподобань, діяльності партії та участі в подіях на Майдані. Щодо справи ставили стандартні запитання, схоже, навіть не розраховуючи щось дізнатися. Стосовно декого були спроби провадити слідчі дії чи організувати допит без адвокатів, хтось мав очні ставки з потерпілими, які «сипалися» від найпростіших незапланованих запитань, а декому просто влаштовували «веселе» життя в СІЗО чи ІТТ, кидаючи в камеру до рецидивістів, хоча це заборонено. Чинився всілякий можливий тиск, але слідства фактично ніякого не було, тож і результатів його у справі немає, як кажуть її фігуранти. Скажімо, навіть вилучити записи камер біля парламенту ніхто не додумався. Принаймні вони у справі не фігурують. Відразу після подій нардеп Геращенко, звісно, стверджував, що жодних камер в околицях ВР немає, але, за даними депутатів із парламентського Комітету з питань національної безпеки і оборони, вони там не лише є — а й розміщені мало не на кожному дереві, і частина з них — це справжні камери-роботи, обладнані високооптичним зумом із можливістю наближення у 36 разів та функцією впізнавання. Ці пристрої дають змогу розглянути навіть сітківку ока.
Читайте також: ГПУ завершила розслідування щодо двох підозрюваних у теракті під Радою 31 серпня
Ще один цікавий момент: свідчення потерпілих. Усі вони ніби писані під копірку, і жоден постраждалий, який пожалівся, що дістав травми в процесі сутичок, так і не зміг надати документальне підтвердження: до лікаря, мовляв, не звертався. Натомість, як каже Юрій Сиротюк, якому під Радою зламали ніс, довідку з поліклініки, яку йому видали після огляду, лікар під тиском правоохоронців змушений був анулювати, аргументуючи з переляканим виглядом, що насправді нічого не може розібрати на рентгенівському знімку. А заяву Сиротюка про завдання тілесних ушкоджень поліція досі під різними приводами відмовляється внести в єдиний реєстр досудових розслідувань.
На окрему увагу заслуговує питання затримань і тримання під вартою підозрюваних у справі. Затримання відбувалися не біля парламенту по гарячих слідах, а згодом, коли основні учасники спокійно покинули місце події. Як наслідок — не обійшлося без прикрих курйозів: під гребінь правоохоронців потрапили навіть ті, хто фізично не був у цей час біля парламенту. Так, наприклад, був затриманий заступник голови Кіровоградської облради Ігор Степура. Його хапнули, коли він виходив зі станції метро «Арсенальна». Зараз його у справі немає, слідство розібралось, а проте, чоловік реально відсидів у СІЗО. Схожа історія з Ігорем Олійником, бійцем батальйону «Січ», який не брав участі в бійках, але виявився другом одного з фігурантів справи щодо тероризму й теж дістав аналогічне звинувачення. Із такою масовою загибеллю людей це означає фактично пожиттєве ув’язнення.
Ще один момент: в ізоляторі тимчасового тримання людина може перебувати не більше ніж 10 діб. Дехто відсидів там по 45 — у камері-одиночці. Коментарі зайві…
А втім, давати задню ані організатори справи, ані виконавці, схоже, не збираються. Вони навпаки, поспішають завершити її якнайшвидше. Суддя Василь Бородій, що розглядає провадження стосовно масових заворушень, усім своїм виглядом, як кажуть підсудні, демонструє, що не готовий прислухатися до жодних аргументів захисту, ігнорує всі його зауваження й не задовольняє жодного клопотання. Може, йому (як кандидатові) йдеться про посаду судді Верховного Суду й заради її здобуття він готовий нищити свою репутацію? Всяке буває. У будь-якому разі, враховуючи весь перебіг справи та всі події довкола неї, а також те, що в Україні є лише 2% виправдальних вироків й особливо те, що один із фігурантів — Геннадій Дубров (Бізон, «кіборг» Донецького аеропорту) — дістав уже шість років, спрогнозувати діапазон майбутніх вироків неважко.
Справа Бізона
Справа Геннадія Дуброва узагалі дуже цікава. Її чомусь виокремили, і замість того, щоб розглядати разом з усім масивом у Києві, відправили до Миколаєва. Як твердив спікер МВС, це тому, що «за ним є кілька злочинів на території Миколаївської області». Злочинами в даному випадку називають спробу «сміттєвої люстрації» місцевого князька — директора ДП «Агрономія», депутата облради від «Батьківщини» Сергія Чмиря. Як розповідає сам Бізон, він із приятелем лише встиг зайти до кабінету, побачив, що там відбувається нарада, і жодних дій не вчиняв, бо набігла купа охорони, викликали міліцію і хлопців скрутили. Згодом «люстрація» плавно перемінилась у викрадення людини, а що більший злочин в Україні поглинає менший, то Бізона повністю визнали винним у справі 31 серпня. Як розповідає «кіборг», участі в бійці під Радою він не брав. Після акції ішов до метро. Біля готелю Київ помітив, що на нього біжить юрба людей у камуфляжі без розпізнавальних знаків і з кийками. Як потім з’яcувалося, це були бійці батальйону «Київ-1». Зав’язалася сутичка. «У мене з натовпу влучила пластикова пляшка, — каже Бізон, — я кинув її назад. Оскільки вони були з кийками і явно не збиралися мене затримувати, я схопив вудку від прапора й намагався нею не підпустити їх до себе. Я їх не бив. От за це дістав шість років в’язниці». Таке рішення суд ухвалив на основі фактично двох доказів: не підтверджених документально свідчень потерпілого, який заявив, що йому було завдано тілесних ушкоджень, та відео з киданням пляшки й маханням вудкою.
Вирок Братського суду Миколаївщини насправді не лише задав можливий тренд у справі 31 серпня, а ще й виявив прикру обставину: достовірно не відомо, скільки насправді людей, окрім тих, кого нині судять, іще проходить у цій справі. Якщо десь на задвірках раптом вигулькнув Геннадій Дубров, то де гарантія, що десь в іншому районному суді завтра не винесуть вирок іще стосовно когось, чиє ім’я навіть не афішується? Наприклад, не так давно стало відомо, що в Одесі окремо у справі 31 серпня проходить боєць батальйону «Січ» Олександр Станков (Перун).
На думку Бізона, причина, чому він став фігурантом справи, зовсім не в тому, що він когось там травмував вудкою чи пляшкою. «Події під Радою 31 серпня — це чистої води провокація, спрямована проти добровольців і взагалі проти ветеранів АТО. До того моменту суспільство під час будь-якого конфлікту в більшості підтримувало бійців. Ну а вже потім розкололось. Хтось підтримує, а хтось каже: вони неадекватні і вбивці».
Цікаві моменти
У справі 31 серпня, як кажуть адвокати, є дуже багато суперечливих моментів, що проявлятимуться, причому зовсім не на користь обвинувачення. Наприклад, у першій лаві на самому початку стояли міліціонери полку міліції спеціального призначення. За кілька хвилин до вибуху їх усіх відвели за ріг Ради. Натомість виставили гвардійців-строковиків. Може, це збіг, але доволі дивний, чи не так? Чому забрали професіоналів, які понад 10 років учились охороняти громадський порядок саме тоді, коли ситуація почала загострюватись, і лишили строковиків? Чому відеооператор, наприклад, спокійно знімає, коли Гуменюк щось витягає з рюкзака й кидає. Біля кожного такого оператора завжди є прикриття — дві-три людини, він не ходить сам. Чому ці хлопці дозволяють скоїти злочин, не припиняють його, не затримують на гарячому людину ще до того, як вона кине нібито гранату? Чому, врешті, запобіжні заходи продовжувала декому з фігурантів суддя, яка рік здійснювала судочинство на окупованій території? Невже вона там робила це під прапором України? І чому раптом для провадження справи був обраний Подільський районний суд? Може, тому що через нього пройшло найбільше майданівців?
Подіям 31 серпня треба знайти правильну юридичну кваліфікацію. Бо, якщо це були масові заворушення з метою захопити ВР, потрібні переконливі докази. Ніхто навіть не підходив до дверей. Були локальні сутички, неорганізовані. Це зовсім інша стаття КПК — групове порушення громадського порядку. Масові заворушення — тяжка стаття. І незалежно від того, що ти зробив, уже сама участь у них — це від п’яти років реальної тюрми, тому в обвинувачених у такій справі вироки апріорі можуть бути доволі суворими, що, своєю чергою, може дестабілізувати суспільство, де ніколи не було високої довіри до чинного правосуддя.