Тихий ДонНУ

До фото: Скандальний виш. Не виключено, що причиною конфлікту навколо ДонНУ стало земельне питання

Почалося все ще влітку минулого року, коли до Донецька несподівано прибув міністр освіти Дмитро Табачник, щоб запропонувати керівникові ДонНУ Володимиру Шевченку піти з посади «за власним бажанням». Як компенсацію відомому академікові запропонували місце завідувача кафедри на його рідному математичному факультеті. Водночас виконувачем ректорських обов’язків призначили декана обліково-фінансо­вого факультету Петра Єгорова, ставленика Міносвіти.

Позаяк подія не залишилася непоміченою пресою, керівник Міністерства освіти, науки, молоді та спорту був змушений якось її прокоментувати. Та пояснення Табачника навряд чи додали ситуації прозорості: мовляв, із Шевченком, який очолював провідний донецький виш протягом кількох останніх десятиліть, вирішено розірвати контракт «з професійних міркувань». І крапка. Між тим Володимир Павлович у донецьких науково-освітянських колах відомий не лише як досвідчений керівник, а й як фігура, що вміє ладити з будь-якою владою (підтвердження – звання Героя України, отримане в політично строкатому 2006 році). Та й під час недавньої «антитабачникової» кампанії, що охопила багато навчальних закладів України, обережний ректор ДонНУ дотримувався нейтралітету. Тож про особисту помсту столичного високопосадовця в цьому випадку не йдеться. 

Так чи інакше зопалу Шевченко заявив, що виставить власну кандидатуру на вибори нового ректора, які згідно з університетським статутом мала провести конференція трудового колективу. Відмовляли заслуженого діяча науки, за його власним зізнанням, починаючи з обласного «білого будинку» і аж до київських «пагорбів влади». І таки вмовили: напередодні звітно-виборчої конференції, призначеної в університеті на 10 грудня минулого року, офіційних претендентів на ректорське крісло залишалося двоє: вже згаданий декан Петро Єгоров, якого неприхова­­но підтримувало галузеве міністерство, та технічний (як багато хто вважав) кандидат, завідувач кафедри економічної кібернетики Юрій Лисенко. 

Зараз університетські дотепники твердять, що офіційний кандидат Петро Єгоров елементарно перестарався. Виступаючи на агітаційних зборах викладачів філологічного факультету, він пообіцяв на місці першого, найстарішого корпусу ДонНУ за два-три роки звести сучасну багатоповерхівку, куди й переселяться гуманітарні кафедри. І навіть продемонстрував ескіз майбутньої будови, у якій присутні впізнали… біз­­нес-центр, уже зведений у «шахтарській столиці» корпорацією МАКО Олександра Януковича, старшого сина президента України. 

Терміново «відмазувати» від скандалу будівельний холдинг президентської родини заходилися майже всі представники місцевої влади. Зокрема, міський голова Донецька Олександр Лук’янченко заявив: «У виборчій кампанії можна все показувати, але реалізувати це склад­­но. 24-поверховий будинок – це по тисячі квадратних метрів поверх. У середньому адміністративна, академічна будівля коштує сьогодні $1,2–1,4 тис. за м2. Давайте помножимо на 24 тис., скільки це буде мільйонів? Де їх узяти?»

Напередодні виборчої конференції в передчутті вельми ймовірної поразки свого скомпрометованого кандидата Міністерство освіти, науки, молоді та спорту надіслало до Донецька підкріплення в особі заступника міністра Євгена Сулими. Нібито мимохідь київський чиновник натякнув на ініціювання кримінальної справи, пов’язаної зі зловживаннями в ДонНУ. На кого скеровувалося це завуальоване попередження, з’ясувалося тро­­хи згодом. А на той момент, після бурхливих дебатів та обговорення, делегати університетської конференції зробили свій вибір: за Петра Єгорова проголосувало лише 89 присутніх, за альтернативного кандидата Юрія Лисенка – 138. Ставленик Табачника програв.

І ось тут почалося. Виборча конференція відбулася в п’ятницю, а на початку наступного тижня Юрій Лисенко вирушив до столиці, щоб належним чином оформити документи та обій­няти ректорську посаду. Але на півдорозі до міністерства його зупинило телефонне повідомлення, що до його донецької квартири вдерлися працівники Управління боротьби з економічною злочинністю з ордером на обшук. 

Шукали службові документи професорської дружини Тетяни Лев, яка донедавна працювала головбухом ДонНУ і була звільнена конкурентом Лисенка в боротьбі за посаду ректора Єгоровим, поновилася через суд, але через нервовий зрив пішла на лікарняний. Слідчі нічого зрештою не знайшли, проте київську поїздку Лисенкові зірвали. А повернувшись до Донецька, 65-річний учений зі світовим ім’ям довідався, що його звільнили з роботи. Мовляв, заяву на відрядження не було належним чином завізовано (знову ж таки у Єгорова), отже, мав місце прогул. Щоправда, через масове обурення у виші таким неприкритим тиском на обранця колективу скандальний наказ ображений офіційний претендент на ректорство пізніше нібито відкликав. 

Проте за день у службовому університетському кабінеті Тетяни Лев сталося два обшуки. А наступного вечора вже немолоду жінку жорстоко, до струсу мозку та численних синців, побили біля під’їзду будинку, в якому вона мешкає, двоє «невідомих». Відлупцювавши, пояснили жертві: «Це тобі за чоловіка». Міліція зрештою нікого не спіймала, проте натякнула, що не виключає… імітацію побиття самою потерпілою.

Далі було ще цікавіше. Столичний Адміністративний суд визнав незаконним обрання ректора ДонНУ, заборонивши Міністерству освіти укладати контракт із переможцем. Причиною став судовий позов доктора юридичних наук, викладача столичної Національної академії внутрішніх справ Олександра Користіна, який твердить, що він своєчасно подав усі необхідні для реєстрації документи, проте його кандидатура, всупереч Закону «Про вищу ос­віту», не була представлена в ректорських перегонах у Донецьку. 

Схоже, зараз моральні та фізичні сили Юрія Лисенка близькі до вичерпання. Останнім часом він різко згорнув своє спілкування з пресою, крім того, наважився на кон’юнктурні заяви: про гаряче бажання вступити до правлячої Партії регіонів, побудувати на території ДонНУ храм Московського патріархату тощо. Звісно, це помітно зменшило кількість його прихильників серед ліберальних викладачів університету. Ще трохи – і колектив ДонНУ буде поставлений перед класичною, до блиску відпрацьованою схемою всіх українських виборів: найменше зло з двох можливих.

Досі незрозуміло, навіщо взагалі знадобилося усувати ректора донецького університету Володимира Шевченка. Згідно з усталеною думкою багатьох причетних до нинішнього скандалу осіб, питання пов’язане із землею. Зокрема, неподалік міського центру, в зеленій зоні ставків розташоване університетське сту­дент­сь­ке містечко з комплексом гуртожитків. Територія надзвичайно перспективна для елітної забудови, якій Шевченко багато років активно пручався, судячись із нахабними «самоселами». Ціна питання цілком достатня, щоб зацікавлені наважилися наразитися на гучний скандал, аби тільки усунути не­зручного керівника вишу. Дехто в регіоні в цьому контексті навіть згадує «президентську» корпорацію МАКО, що останнім часом активно забудовує найпривабливіші ділянки «шахтарської столиці».

Між тим колектив ДонНУ перебуває у стані, близькому до шокового: виш стрімко втрачає міжнародні зв’язки, що напрацьовувалися роками, як і повагу колег всередині країни; під загрозою виконання довгострокових наукових та освітянських програм. 

Варто пригадати, що кількома місяцями раніше університет пережив не менш скандальну історію, пов’язану з ініціативою донецької інтелігенції присвоїти вишу ім’я його славетного випускника Василя Стуса. Місцеві українофоби, зокрема з владних структур, влаштували такий шалений опір ідеї, що зрештою все ледь не обернулося перейменуванням університету на честь… колишнього секретаря обкому КПРС Володимира Дегтярьова. Переможені тоді гірко жартували, що варто, мовляв, почати нову кампанію з повернення первинної назви ДонНУ – Сталінський педінститут.