Тихе життя

Суспільство
19 Жовтня 2018, 12:05

 І з першими, і з другими важко. Ось, скажімо, заслужені артисти «ЛНР» Сергій Чуйков та Юлія Скороход. На сторінці в соціальних мережах останньої її фото з Алєксандром Маршалом, Олєґом Ґазмановим, Іосіфом Кобзоном — гастролерами в «республіку» задля підтримки її мешканців. Жодне місцеве свято не обійшлося без її співу. Закономірно, що саме їй дали «заслужену», бо вона співала на всіх місцевих «виставах» перед усіма ешелонами влади та народом. Хоча співала добре, сперечатися тут нічого. Звичайно ж, саме для неї відчинені двері у всі російські міста з гастролями, благодійними концертами, виступами. І життя цих двох співаків яскраве, феєричне та небідне, бо мандрують вони літаками, живуть в оплачених для них готелях і харчуються в ресторанах як гості з Донбасу. Коли та сама Скороход вийшла заміж, реєстрація шлюбу відбувалася саме в «республіці», бо інакше було б непатріотично та некуртуазно для такої популярної особи. І саме місцеве свідоцтво про шлюб вона виклала на своїй сторінці в соціальних мережах — це теж її підтримка молодої «республіки». А пан Чуйков після того, як виконав гімн молодої «держави», є гостем на всіх політичних, виховних і «державних» заходах, бо співає він так голосно й емоційно, що люди встають і плачуть. Кому ж іншому було давати «заслуженого», окрім нього? Доки інші вагалися, примірялися, виїжджали, придивлялися, на щось розраховували, майбутні «заслужені» діяли. Так, їм не потрібне повернення України, бо в Україні їм довелося б чекати тих регалій ще десятиріччя. І до цих «звань» кожен має ще місце на кафедрах у місцевих університетах, повагу, вільний час, прихильників, власне житло, гастролі… І це зовсім не те тихе життя, яким живе безліч людей у «республіці».

 

Читайте також: Паралелі

 

Або візьмімо голову «народної ради ЛНР» Дениса Мірошниченка. 31 рік, а він обіймає одну з найвищих посад у «державі». За минулої влади такий злет міг йому лише снитися. Закінчив місцевий «кульок», викладав по класу фортепіано, був головою молодіжного руху «Лугарі». За часів Радянського Союзу був би комсомольцем, потім комуністом та «осів» би на керівній посаді у місцевому обкомі. З його енергійністю він постійно в кадрі місцевого телебачення: саджає дерева разом із місцевим «головою», щось коментує, дає чомусь оцінку. Взагалі він там, де «голова», бо це обіцяє міцний стілець і подальшу кар’єру, а молодість компенсує багато чого: затрату сил, часу, зйомки, польові рейди з деревами, мотоциклами та чимось іще. Принаймні він уже багато кого пережив у «республіці», рухаючись лише вперед. Ще одна цікава постать — в. о. «міністра культури та спорту «республіки»Дмитро Сидоров. 1989 року народження, вихованець того самого «кулька» за режисерським фахом. Як і Мірошниченко, йому освіта дала відсутність страху перед аудиторією, публічність, практику виступів, вміння керувати масами. Риторичне питання: чи має людина у 29 років достатній досвід, аби бути «міністром»? Але ж ми крокуємо до минулого, повертаючи трохи забуті з часом слова «гастроном», «універмаг», «рюмочна». А ті самі універмаги називаємо «Пролетарськими». І за таких умов вік для «міністра» — питання дуже умовне.

 

З тієї категорії людей, які живуть тихим і непомітним життям, виокремити когось одного неможливо, бо таких сотні й тисячі. Це ті, хто сподівається на повернення України й не бере участі ні в чому публічному. Такі не дають інтерв’ю, не виступають на камеру, не фотографуються з усіма. Всі ці люди мов тіні, що живуть тут, але тихо виїздять на територію України вирішувати питання з пенсіями, навчанням дітей чи онуків. І якщо ви думаєте, що це непомітні пенсіонери, то ви дуже помиляєтеся.

 

Читайте також: Гра в науку

 

Найчастіше гроші на те, щоб діти чи онуки навчалися в університетах України, мають місцеві завідувачі кафедр. Так, місцеві професори, які заробляють тут, аби вчити дітей там. Вони не відмовляються від нагород чи премій у «республіці», але самі не ініціюють нічого. І всі знають, куди їздить ця людина, де буває на довгих вихідних і хто скоро прийде до них на кафедру після захисту кандидатської в Україні. Але більшість прагне жити так, щоб не фігурувати ніде. Якщо треба взяти участь у «міжнародному» футбольному матчі, людина тримається подалі від камер, і найбільша трагедія, якщо випадково все ж таки потрапляє в об’єктив та місцеві новини. Такі не беруть участі ні в чому, де треба ставити свій підпис чи вказувати паспортні дані. Не залишати тіні після себе — це про них. Майже розвідники, але ж то звичайні люди, які отримують пенсію чи інші виплати в Україні. Вони всі офіційні папери оформлюють в Україні: чи то свідоцтво про шлюб, чи свідоцтво про народження дитини. Правда ж дивно? Хтось прагне взяти найбільший бар’єр, використовуючи час як трамплін, а хтось бажає сховатися, щоб його не помітив ніхто. З першої категорії в моєму колі знайдеться з десяток осіб, які за останні чотири роки стали хтось завідувачем кафедри, хтось керівником відділу чи деканом, а хтось автором книжок про війну (виданих, звичайно ж, у «республіці»), персонами медійними та дуже відомими, знайшовши себе в тому, щоб давати інтерв’ю місцевому телеканалу та коментувати дії України, звичайно ж, у негативному аспекті. Чи могла в цих людей скластися кар’єра за часів України? Навряд чи. Вони були занадто молодими, недосвідченими, не мали авторитету та достатньо знань. Але з початком війни всі, хто був дорослішим, досвідченішим, авторитетнішим, виїхали. І ці люди залишилися першими. А ще зніматися та фігурувати на місцевому телеканалі хотіли далеко не всі, тож вони посіли вакантне місце перед телекамерами, за дверима з позначкою «керівник».

 

Читайте також: Тоді й тепер

 

Час — річ дуже сильна. Сьогодні кожне інтерв’ю починається зі слів ведучого: «Ви ж не виїжджали нікуди? Весь час були в Луганську?». І це означає, що людина має досвід війни, блокади, навички виживання, авторитет серед інших та якийсь особливий «патріотизм». Колись це буде приводом для нагород. Принаймні ані Сидоров, ані Мірошниченко не виїжджали нікуди, і це відіграло не останню роль у тому, що вони зайняли крісла перших осіб. І саме вони залишили свої тіні у той сонячний полудень в історії «республіки», хоча ніхто не обіцяє, що їхнє життя тут буде тривалим.