«Тих, хто боявся, на Майдані не було»: спогади військового капелана про Героїв Небесної сотні

СуспільствоІнтервʼю
18 Лютого 2024, 09:11

Іван Гальо — священник Української греко-католицької церкви. Понад 20 років служив у селах Велика Сушиця, Лібухова й Терло, що поблизу Хирова Львівської області. У 2014-му був учасником Революції гідності. У лютому на його очах розстрілювали Героїв Небесної сотні. Згадуючи ті події, каже, що не міг передбачити настільки кривавого закінчення мирного Майдану. Розстріли активістів десять років тому стали точкою неповернення. Боротьба за українську свободу, демократичні цінності триває і досі.

Нині Іван Гальо має військове офіцерське звання молодшого лейтенанта Збройних сил України. Служить військовим капеланом 80 окремої десантно-штурмової бригади на бахмутському напрямку. У розмові з Тижнем отець пригадав, як дізнався про перші смерті на Майдані, якими були останні слова Героїв, розповів про свою місію як священника тоді й тепер.

— Чи відчували напередодні наближення кривавих подій? Як дізналися про перших поранених і вбитих?

— Я брав участь у Революції гідності від самого початку. Застав і криваві лютневі дні, коли на Майдані розстрілювали людей. Уже пізніше, аналізуючи події, розумію, що ніхто й подумати не міг про таку жорстокість. Якби хоч хтось із активістів передбачав розстріли, то ми б однозначно готувалися до них. Можливо, забезпечення засобами захисту було б краще.

Розстріли відбувалися в мене на очах. Пригадую, як у бік Київської міської адміністрації по Хрещатику на пікапі везли першого пораненого. Тоді ще не було чіткого розуміння, хто й звідки стріляє. Майдан палав, горіли шини. Раптом почув, що медиків покликали до поранених, яких зносили у фоє готелю «Україна». Попросили піднятися й мене. Була потрібна допомога священнослужителя.

— Якою була ваша місія?

— Я порівнював увесь період свого перебування на Майдані. Спочатку був одягнений у цивільний одяг, як звичайний учасник акцій. Трохи пізніше, після жорсткого розгону студентів у листопаді 2013-го, одягнув священницьку рясу. До мене підходили як активісти Революції гідності, так і звичайні перехожі. Розмовляли, дякували за молитви, богослужіння в наметі на майдані Незалежності. У той час ми з іншими священниками часто зі сцени благословляли побратимів, читали молитви. Тому моя місія полягала в підтримці, допомозі та молитві. У критичний час, під час розстрілів, ніколи не забуду криків активістів, які заносили поранених: «Священника сюди!». Тримав поранених за руку, разом з ними молився, змазував єлеєм на оздоровлення душі й тіла. Коли бачив поранення, несумісні із життям, читав над Героями молитви розрішення, на відхід душі. Робив те, що міг.

— Чи був страх у вас? Чи бачили його в очах учасників Майдану?

— У нормальної людини завжди є страх за своє життя, бо воно одне. Але тоді ніхто не думав, що це життя доведеться віддати. Пригадую вечори, коли хлопці із самооборони вигукували, що ми стоятимемо до останнього, за свої переконання готові й життя віддати. Тоді казав їм: «Хлопці, не поспішайте життя віддавати, нехай вороги помирають. Нам треба жити задля України, розбудовувати її». Пригадую запал усіх активістів. Страху однозначно не було. Тих, хто боявся, на Майдані не було.

— Чи не марними були жертви? Чи змогли українці скористатися шансом, який дала Революція гідності?

— Україна платить за свою незалежність і свободу найдорожчою ціною — життям найкращих синів і дочок як тоді на Майдані, так і тепер, під час великої війни.

Якби не Революція, нині були б у гіршому становищі. Герої Небесної сотні поклали життя задля України, її розвитку, майбутнього, її дітей. Вважаю, що в той час свідомим громадянам вдалося повернути розвиток української історії в правильний напрямок.

Бо ж чого все починалося? Нас хотіли затягнути в рабство так званого старшого російського брата, який згодом став окупантом. Герої Небесної сотні не дали цього зробити. Як священнослужитель, розумію, що задля перемоги над дияволом треба заплатити дорогу ціну.

У той час багато спілкувався з родичами загиблих: дружинами, дітьми, батьками. Це важко згадувати. Після отримання звістки про загибель рідних вони були в розпачі. Не розуміли, як жити далі. Дехто питав про останні хвилини життя своїх рідних. Пригадую слова одного з Героїв перед тим, як відійти у вічність. Із блаженною усмішкою він сказав: «Я вас усіх люблю», — і заплющив очі. Це був патріот, якого по життю вела любов до своєї сім’ї, України та всіх, хто боровся й далі бореться за правду.
Нинішня війна стала продовженням початої на Майдані боротьби.

— Нині ви на фронті. Яка ваша зброя та місія там?

— Я штатний військовий капелан однієї з бойових бригад, яка стоїть на передових позиціях під Бахмутом. Залишив свою парафію, де служив понад 20 років, та одягнув піксель. Тепер моє призначення — бути поруч із побратимами — військовиками зі зброєю в руках, які виконують важливу місію задля захисту України й нас із вами. Важливо, щоби боєць знав, що в надскладний і відповідальний час у нього за плечима є той, хто підтримує та молиться. Ці слова особисто мені сказав один із молодих оборонців України. Мовляв, ми йдемо виконувати бойове завдання, а ви як капелан перебуваєте поруч і просите Бога про успішне виконання роботи й наше повернення. Бійцям потрібні елементарне спілкування й підтримка, благословення, сповідь.

За Законом «Про Службу військового капеланства», єдина людина у військовій частині, яка не має зброї і якій заборонено її видавати, — капелан. Але в мене інша зброя — духовна. Це хрест. Побратими кажуть, що я зі своєю зброєю завжди перемагаю. Оскільки ми поліконфесійна держава, серед військовослужбовців є християни, юдеї, мусульмани, навіть атеїсти, які так про себе кажуть. Ми з ними спілкуємося, один одного підтримуємо. Іван Франко писав: «Як много важить слово!». Словом можна як підтримати, так і вбити. Тому завдання військового капелана — нести слово до військовослужбовців, щоб вони передусім могли залишатися людьми й водночас як бійці виконувати свою місію.

— Які виклики стоять перед Україною? Про що говорять бійці на передовій?

— Без перебільшення, наші бійці розуміють, чого воюють. Вони захищають рідну землю. Ми не пішли загарбувати чуже, нам того не треба. Але й свого не віддамо. Захисникам доводиться вбивати ворога, але не з ненависті до окупанта, а з любові до рідної землі, матері, жінки, дітей. Хлопці кажуть: «Нам немає куди йти чи тікати, бо ми на своїй землі». Але, звісно, військовики виснажені. Є багато тих, хто два роки на передовій без відпусток, оскільки ми бойова бригада, яка постійно на передових позиціях. Але всі розуміють: якщо відійдемо сьогодні, то завтра ворог прийде вбивати до нашої домівки. Ми пам’ятаємо й не можемо відступити, пам’ятаючи про тих, кого серед нас уже немає. Тих побратимів, які поїхали додому на щиті. Може, ми виснажені, але нашу місію мусимо виконати до кінця. Ми тут до Перемоги!

читати ще

показати ще