Роттердамський кінофестиваль — єдиний із великих міжнародних кінооглядів, що був заснований за ініціативою не «згори», а від сінефільських «низів». 1975 року його придумав кінокритик Губерт Бальс, щоб зібрати на одному майданчику найцікавіші, найсміливіші й найбільш новаторські фільми, причому переважно з азійських країн. Тоді ще не народився «феномен китайського кіно», Європа не надто акцентувала увагу на кінематографі Гонконгу, а про таїландське кіномистецтво майже не знали навіть найдосвідченіші фахівці.
Роттердам почав поступово підтягувати фільми з країн, що не претендують на звання кінодержав.
Може, саме цьому народженню «з низів» і зобов’язаний знаменитий нині кінофорум своєю винятковою демократичністю. Тут, на відміну від його старших побратимів, не знають аніякісінької ієрархії серед акредитованих, тут на бейджах немає жодних розпізнавальних знаків: «преса», «гість», «індустрія». Якщо вже тебе запросили, то ти дорогий і жаданий гість. Ієрархію нехай відточують монстри на кшталт Канн чи Берліна. Тому, на противагу тим-таки Каннам, де крок управо чи вліво карається грізними викриками охоронців, в Роттердамі до пізньої ночі гудуть загальні веселі посиденьки з неодмінними прокльонами на адресу голлівудської продукції, яку штампують ділки, що ну геть нічого не тямлять у мистецтві. Градус проклять прямо пропорційний кількості порожніх пивних кухлів, тому ранні покази, о дев’ятій, — доля лише найдисциплінованіших.
Читайте також: Айсберг у пустелі
До Роттердама приїжджають тільки по одне — кіно. Тут нікому немає діла до голлівудських зірок — тих, заради яких мокнуть під дощем роззяви у Берліні й ночують під пальмами напередодні крутих прем’єр візитери Канна. Ніякому Дікапріо й іже з ним сюди ліпше не потикатися: їх тут можуть просто не помітити. Зате не дадуть проходу якомусь молодому маловідомому юному талантові, що зумів заговорити новою кіномовою.
Одним із найяскравіших фільмів Роттердамського фестивалю, що відбувся, несподівано для багатьох стала «Чума в аулі Каратас» казахського режисера Адільхана Єржанова. Це історія про те, як у селі хворіє 90% населення, згідно із запевненнями місцевої влади, на грип. На боротьбу із грипом кинуто величезні гроші, однак приїжджі лікарі доходять висновку, що це різновид чуми. При цьому все населення аулу включно з начальством відмовляється погодитися, що зараза куди страшніша за ту, якої очікували. Знятий у жанрі злої антиутопії фільм увібрав у себе і брехтівську умовність, і страшні мотиви робіт Ґойї, і ознаки злободенної сатири. Звісно, мало надій, що молодий казахський режисер стане зіркою на пострадянських теренах (не вельми-бо тут цінують спроби поспілкуватись із глядачем непростою кіномовою), але принаймні професіонали ім’я Єржанова тепер знатимуть. І це вже величезна справа.
Або, наприклад, інший герой цього ж таки Роттердамського фестивалю — режисер-дебютант із Таїланду Прабда Юн, відомий завдяки сценарію картини «Останнє життя у Всесвіті». Його конкурсна кінокартина «Мотель Mist» розповідає про юнака, схибленого на спілкуванні з інопланетянами, котрий шукає контакту з ними в номері задрипаного придорожнього готелю. Доки він готується до зустрічі з прибульцями, за стіною, в сусідньому номері, літній педофіл схиляє до розваг школярку, мимоволі проголошуючи другорядність будь-яких космічних устремлінь. Сумний гумор, сатира на сучасне пересичене суспільство, уважний погляд на людські вади — все це накладається на блискучу, гостру авторську мову. І розумієш: усі теми давно порушені й заяложені, все сказано, тепер черга не за змістом, а за інтонаціями, за вмінням розповісти про старе по-новому.
Певно, найбільшим відкриттям цього року в Роттердамі стало остаточне закріплення Латинської Америки як головної надії світового кіно. Те, що свіжі вітри дмуть звідти, з боку «палаючого континенту», відчутно давно, але нинішній
Роттердам — швидше за все, навмисне — на цьому наголосив, спрогнозувавши підвищений інтерес до кінематографа згаданого регіону.
Ось, наприклад, фільм парагвайського режисера Пабло Ламара «Остання земля», знятий без жодного слова і з єдиним героєм у кадрі. Відсотків 80 екранного часу перед нами — близьким планом посічене зморшками, обвітрене обличчя старого селянина. У нього щойно померла дружина, з якою вони прожили відлюдниками в джунглях невідь-скільки років. І впродовж усього кінотвору герой готується до прощання з коханою: обмиває тіло, риє могилу, сидить перед небіжчицею, блукає джунглями. Він весь час один. Але чому в глядача з’являється й не зникає до кінця відчуття світлої надії? А річ у тому, що режисер зумів за допомогою звукового тла створити враження єднання і героя, і аудиторії з природою, із цілим Всесвітом. Такі, здавалося б, прості прийоми, як зйомка джунглів і диму над хатиною з неба, використання переливів пташиного співу, шарудіння листя і скрипу дерев, народжують чітке розуміння: ніхто не самотній, кожна людина — частина космосу, його піщинка і його герой. Хай і невибаглива, мовчазна, але така життєва філософія будується на віртуозному володінні постановника сучасними засобами.
Читайте також: Хмельницький та будні майя. Чим запам’ятався 45-й кінофестиваль «Молодість»
Приблизно ті самі відчуття залишаються й від іншого безмовного фільму — «Темний звір» колумбійця Феліпе Ґерреро. Трагічна історія трьох жінок, які опинилися в епіцентрі громадянської війни з усіма супутніми їй кривавими жахами, теж супроводжується продуманим звуковим рядом: щебетанням птахів, крапанням дощу, бурмотінням радіоприймача. І глядач звідкись знову знає: скоро трагедія розчиниться в природному спокої, все закінчиться, все буде добре.
Це характерне для латиноамериканського кіно бачення світу й людини в ньому (простори Південної Америки, неозорі джунглі Амазонії, де ще збереглися племена, що не пізнали цивілізації) активно підживлює мізки тамтешніх режисерів.
Однією з головних подій фестивалю стала стрічка колумбійця Сіро Ґерри «Обійми змія», номінована на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою». Тут незайману амазонську цивілізацію вміщено в контекст іншої, європейської — напористої, агресивної. Фільм розповідає про стосунки приїжджих учених з амазонським шаманом, останнім представником зниклого народу. Він залишивсь один, але від цього ще сильніше почувається частиною природи — єдиної сили, що здатна протистояти вторгненню іншої — ворожої, освіченої, енергійної.
Будь-яке авторське кіно так чи так досліджує самотність людини. Інакше й бути не може: тільки сам на сам зі світом людські ресурси можуть генерувати енергію, думку, цікаву дослідникові душі. Одначе якщо для латиноамериканських режисерів самотність людини стає сходинкою до нових висот, до пізнання себе і свого місця в космосі, то європейцю вона бачиться катастрофою. Ось, наприклад, нідерландський фільм «Майбутнє історії». Герой цієї кінороботи утрачає пам’ять після нападу бандитів і травми черепа. Намагаючись знайти себе, він вирушає в подорож Європою, але знаходить натомість лише нову самотність, розгубленість, страх інших перед сьогоденням і майбутнім. Навіть збившись у натовп, люди залишаються втраченими, і навіть разом їм не врятуватися. Такий-от кінематографічний «присмерк Європи».
Читайте також: Новий акцент старого «Лева»
Але світла все одно хочеться. 2015-го кінофорум уже в перший день поширив вимогу звільнити Олега Сенцова й на знак солідарності кілька разів показав його фільм «Гамер», що переміг тут кілька років тому. Відозви з усміхненим обличчям режисера можна було бачити на кожному кроці, навіть поза фестивальною територією в місті були розвішані портрети українського кіномитця. Тоді ж таки Роттердам запросив на фестиваль Надєжду Толоконнікову та Марію Альохіну — їхня розмова з публікою після показу фільму «Pussy проти Путіна» тривала кілька годин. Цього року пасіонарності в правозахисній царині поменшало: до вивертів кремлівської влади починають звикати. Торік навіть продавці в крамниці, зачувши російську мову, починали емоційно обговорювати збитий Boeing, і в погляді відчувалась образа. Нині цього вже немає. Про Сенцова тут згадала тільки одна людина — режисер із РФ Васілій Сіґарєв, який приїхав представляти свій фільм «Країна ОЗ», страшну й смішну замальовку моралі нинішньої Росії. Він вийшов на сцену у футболці з портретом Сенцова й заявив, що про Олега треба говорити, говорити й говорити. Ну хоч це…
А головну нагороду Роттердама — «Тигра» — дістав дуже милий, сумний фільм іранського емігранта в США Бабака Джалалі «Радіомрії» про маленьку радіостудію в Сан-Франциско, яку заснували іранці, щоб їхні земляки в Сполучених Штатах не розчинились у новій культурі. Мрії залишаються мріями, і, мабуть, саме їм випало стати головними супутниками новочасної самотності.