За рівнем видатків перебування на лікуванні в стаціонарі можна порівняти з купівлею старенького авто, а морально — з проходженням квесту, придуманого психологічним терористом. Ліки — виключно своїм коштом, усі маніпуляції середнього та молодшого персоналу — за окрему плату, харчування та простирадла з ковдрами відсутні. Але головне — відсутність нормального діагностування та лікування через брак кадрів. Водночас у критичні моменти знов спрацьовує зацементована радянська традиція «не виносити сміття з хати». Вона похитнулася хіба що на початку війни, коли лікарі чесно зізнавалися, що у звичайних районних лікарнях немає потужностей, щоб приймати величезний потік поранених. І тоді на заклик відгукнулись люди, яких потім почали називати волонтерами. Ми бачили, як у свою чергову відпустку до прифронтових лікарень приїздили першокласні столичні фахівці, а тонни гуманітарної допомоги везли з різних країн та куточків України. Нещодавно, наприклад, Facebook нагадав історію: небайдужі громадяни Німеччини передали до шпиталю Нацгвардії, розгорнутому в Бахмуті, низку хірургічних інструментів, які тоді були на вагу золота.
Читайте також: Підстава
Але цього разу лікарі здебільшого мовчать, наче загрози життю людей не існує. І йдеться навіть не про відсутність ліків для безкоштовної допомоги хворим на коронавірус, а й про засоби безпеки, тести, алгоритми симптоматичного лікування чи транспортування потенційних хворих. Тому в одній з областей ми маємо два десятки випадків інфікування медичних працівників, а майже всюди — масові звільнення персоналу. Ті, хто знов включились у допомогу своїй країні, констатують масове небажання чиновників розкривати реальну картину в кожній окремій лікарні. Наприклад, відома волонтерка Леся Литвинова поділилась низкою історій про те, як один лікар попросив допомоги із закупівлею засобів захисту для своєї лікарні. А наступного дня начальство у відповідь на офіційний запит повідомило, що у них нічого не бракує. Лікарні, звісно, з вдячністю отримують допомогу, але відмовляються робити офіційні запити до фондів, вимагають від працівників видаляти пости у соцмережах про дефіцит та нагальні потреби, видають щодня стоси звітів, в яких йдеться про те, що всього достатньо. Натомість волонтери, замість того, щоб вивчити питання, чому держава знов безсила, намагаються десь шукати апарати швидкої вентиляції легень, захисні костюми чи дефіцитні ліки та везти їх туди, де вони можуть знадобитися.
Але неформальний рух допомоги виникає там, де просити й не треба. Влада закриває транспортне сполучення, не відповівши на питання, як діставатися на роботу тим, хто обслуговує важливі суспільні процеси — у відповідь створюється рух «Підвези лікаря на роботу». Забюрократизовані державні інституції на третьому тижні карантину починають складати списки літніх людей, яким потрібна допомога у придбанні продуктів, а молодь уже розносить пакети тим, хто навряд чи дожив би до офіційної допомоги. Злочинці дозволяють вивезти тонни захисних масок з резерву країни, а тисячі швачок-аматорів садяться за свої машинки, щоб забезпечити масками хоча б найуразливіші категорії. Знов і знов активна частина суспільства, яка в інших країнах просто підставляє плече владі за форс-мажорних обставин, у нас фактично перекладає на свої плечі левову частину роботи. А чиновники, які декілька останніх років зверхньо казали «цей волонтер», маючи на увазі «нероба та самопіарник», сором’язливо не помічають цього руху й забороняють офіційно просити про допомогу та інформувати про нагальні потреби. І, ймовірніше, коли все закінчиться, їм знов, як волонтерам та добровольцям, скажуть: то ви робили за власної ініціативи, вас ніхто не змушував…
Читайте також: Воля до спротиву
Але я розумію тих, хто цього разу не кинеться на амбразуру, хоча шість років поспіль роздавав гуманітарку переселенцям, збирав гроші на спорядження військовим, плів маскувальні сітки чи турбувався про поранених та зневірених. По-перше, люди дійсно втомилися: жити у постійному режимі бойової готовності важко. А по-друге, коли я чую пафосний заклик допомогти всім, бо «ти ж волонтер» від тих, хто сам нічого не робить або імітує діяльність, хочеться, як сказали б військові, «стріляти на звук». І витрачати свої, інколи останні, заощадження для допомоги тим, хто боїться сказати вголос про проблеми, «бо звільнять», не хочеться теж. Тому, пані та панове, давайте якось разом — у нас новий виклик, і він існує не лише для тих, кого чомусь занесли в окрему касту волонтерів. Ти — теж волонтер, якщо б’єшся за правдиву інформацію, не даєш розслаблятися чиновникам, виконуєш правила безпеки під час карантину. Або це дуже схоже на чергову маніпуляцію, в якій не варто брати участь, хоча б заради порятунку суспільного здоров’я.