Творити український бренд

Останній тиждень жовтня в Києві – завжди свято молодості. Бо «Молодість» – фестиваль дебютів. Саме тут у різні роки стартували знані сьогодні у всьому світі Франсуа Озон, Алєксєй Балабанов, Жак Одіар, Стівен Долдрі, Валерій Тодоровський, Сергій Маслобойщиков і багато інших.

 

 

– Я пропонував цього року не проводити фестивалю, бо знову було чимало фінансових та організаційних труднощів, але мені сказали: «Як же так, приїдуть закордонні гості, незручно». Звісно, мені приємно, що «Молодість» працює на імідж України, але, на жаль, доводиться тягнути все практично самим. Звісно, в інших країнах фестиваль є дзеркалом, яке відбиває все, що відбувається в кінематографі як такому. З іншого боку, можемо пригадати Каннський фестиваль, який почали проводити в 50-ті роки минулого сторіччя на тлі складної економічної ситуації у Франції та кризи у французькій кіноіндустрії. Щоправда, там була ще ініціатива міста, яке прагнуло розвиватися як курорт і жадало приїзду знаменитостей із усього світу – вони хотіли показати, що можна відпочивати не лише в Сен-Тропе та Ніцці. Але тодішня криза французького кіно й нинішня українсько го – речі не для зіставлення.

 

 

– Так, Канни планували ще в 1939-му як толерантну, демократичну відповідь Венеції. Але, скажу тобі, політична складова є завжди. Цьогоріч Берлінський фестиваль був просто перевантажений соціально-політичною тематикою, інколи складалося враження, що ми повернулися в СРСР. І в нас цього року як в основній програмі, так і в паралельних переглядах чималосоціальних стрічок, присвячених демократії, толерантності. Хай там що кажуть, але, за винятком Прибалтики, Україна, вочевидь – найдемократичніша країна на всьому пострадянському просторі. Тому ми й можемо собі дозволити цю політичну складову – саме тому, що живемо у вільному суспільстві.

 

 

– Є в нас проблема ментального порядку: ми любимо все своє обпльовувати. Те, що українського кіно немає, на мій погляд – міф. Торік ми створили Українську Кінофундацію, покликану промувати українське кіно. І зіткнулися з тим, що картини, які в нас лаяли, за кордоном сприймаються цілком успішно. В Парижі, в дуже популярному кінотеатрі біля Сорбони, стояла черга по квитки, був аншлаг, і після перегляду люди залишалися ще на годинну дискусію. І професіоналам – французьким критикам – сподобалася картина Балаяна «Райські птахи», яку в нас прийняли надто холодно. А Вім Вендерс, коли її подивився, сказав: «Чому ви її не привезли на конкурс, я б дав їй гран-прі» (звісно, це його особиста думка). Нас критикували, що позаторік ми взяли картину Єви Нейман «Біля ріки». Вона не здобула призу на «Молодості», хоча її помітили. Почали говорити, що стрічка провалилася. А потім Єва зібрала силу-силенну різних призів. Останніх два привезла з Угорщини: приз кінопреси, приз кіноклубу…

 

Треба створювати український бренд. Я завжди кажу журналістам: навіть якщо сьогодні вам не зовсім сподобався «Владика Андрей», слід його підтримати. Треба залучати глядача, щоби він усе-таки дивився українське кіно. Для мене в цьому сенсі дуже важливою є картина «Сафо», яку зроблено не на державні кошти, вона аж ніяк не шедевр, але зібрала більше мільйона доларів в українському прокаті. Стрічка прислужилася Україні більше, ніж цілі міністерства для залучення людей до українського кіно, бо після цього успіху люди вже шукали її на афішах.

 

У нас украй погано організовано прокат. Фільм Миколи Мащенка «Богдан Хмельницький», тема якого могла би викликати досить широке зацікавлення хоча б із погляду історії, було випущено, коли всі зали вже спланували на американські та інші блок-бастери. І така людина, яку важко звинуватити в тому, що вона не підтримує українського кінопроцесу, Богдан Батрух, у своєму кінотеатрі «Кінопалац» просто не пустив цю картину, бо в нього все розписано наперед. Фільм «Владика Андрей» був у прокаті теж дуже мало, але в кінотеатрі «Київ» подовжили показ, бо люди йшли і йшли.

 

 

– Світ знайшов, як вирішити цю проблему. Скрізь будують мультиплекси – кінотеатри для тих, хто приходять із попкорном повеселитися. Але в багатьох організують одну-дві зали для альтернативного кіно. Й водночас намагаються зберегти старовинні кінотеатри. Їх дбайливо реставрують: там особлива атмосфера, там інша публіка, вони працюють зі специфічним репертуаром. Коли в Парижі, де кінотеатрів і так не бракує, закрили один, спалахнув страшенний скандал. А в нас збираються зруйнувати кінотеатр «Жовтень». І що там зроблять? Якусь сауну чи торговельний центр. Викупили кінотеатр «Дружба», його вже не буде. Збираються закривати «Україну» на Городецького. В центрі столиці просто не залишилося кінотеатрів. «Київ» і «Кінопанорама» – все! Бракує системи виховання споживача, як у Польщі, де немає міністерства кіно, але видають книжки, спеціалізовані журнали, держава надає підтримку кіноклубам, у школах викладають історію кіно… Й глядач іде в кінотеатри! У нас нічого подібного, й кінопрокат існує цілком у колоніальному режимі. Все вирішують у Москві. Дистриб’юторські компанії нав’язують свій репертуар: де там «Богдан Хмельницький», коли з Росії дзвонять: «Якщо ви не поставите «Колчак» на 16-ти сеансах, ми вам не дамо чергову «Матрицю». В Росії все кіновиробництво ґрунтується на пропаганді. А в нас десять років лежить у парламенті п’ятий варіант закону про кіно.

 

 

 

– Так, у нас іде з екрана пропаганда великої Російської імперії. І коли ми показуємо на «Молодості» програму чеських документальних фільмів про події 1968 року, хроніку тих років і пропагандистські радянські стрічки про те, як «ми» рятували чехів і словаків, стає зрозуміло, що зараз російська пропаганда діє тими самими методами. Сьогодні вони везуть акторів у Цхінвалі й показують зруйноване місто, але не везуть у Горі, й актор Ґоша Куценко волає про злочини Грузії… Йде колосальна планомірна робота й, на жаль, ми не можемо на це адекватно відповідати.

 

 

– Я був на Московському фестивалі, зустрічаю знайомого з Німеччини, який мене запитує: «Що у вас там коїться? Ти приїхав до Москви по харчі? У вас нема чого їсти?» Я кажу: «Звідки ти це взяв?» А він: «Я дивлюся російські канали, читаю російські газети». Ми з тобою так само бачимо: коли купка божевільних проти чогось протестує, в російських новинах це подають як грандіозну маніфестацію. А ми не вміємо створити засобами кіно гідну відповідь – справді яскраві твори, які говорили би про больові точки, показували б людям, як будувати власне життя, а не бути васалами. Я ловлю таксі, й водій починає мені говорити: «Що ж це в нас діється, коли одна людина хоче вступити в НАТО, й уся країна мусить вступати?» Я кажу: «Даруйте, але не одна людина, а дві – я теж хочу. А взагалі-то, нас мільйони». Так-от, ми не вміємо цього висловити. Й коли мене запитують, а чи не занадто політизувався фестиваль «Молодість», я кажу: ні! Ми демонструємо твори мистецтва, але при цьому вони розповідають про важливі для суспільства речі.

 

 

– Знаєш, ситуація все-таки змінилася. Є хлопці й дівчата із сучасним баченням, яких турбують сучасні теми. Ми вже другий рік, як змінили принцип, – обов’язково ставити в програму кожної секції український фільм, хоч якийсь, хай навіть він відверто поступається закордонним стрічкам. Це ведмежа послуга. З кількох десятків студентських робіт, із десятка короткометражних і п’яти повнометражних дебютів ми відібрали один повнометражний та кілька короткометражних фільмів. Деякі з них уже пройшли апробацію за кордоном. Наприклад, є короткометражка Марини Вроди «Дощ», яка, здається, вже нічого не знімає, бо лише їздить із нею всією Європою. І якщо зазирнути до листування Української Кінофундації, можна побачити, що українські стрічки цікавлять багатьох. Так, важко потрапити в Канни, Венецію, Берлін, але, наприклад, в Канни не кожний рік потрапляє величезне кіновиробництво Німеччини, й це для німців – трагедія. А от інші фестивалі – Турин, Гетеборг, Салоніки, Варшава, Вісбаден – усі цікавляться українським кіно. І це не через політичне співчуття до України, це ознака рівня українських фільмів, що явно зростає. До розквіту ще далеко, але певні кроки вже зроблено. Звісно, нове покоління має й нові можливості. Та сама Єва Нейман закінчила Потсдамську кіношколу. Тепер ми маємо змогу допомагати нашим молодим режисерам їздити по міжнародних фестивалях. І коли вони бачать різноманітність контекстів, це їх стимулює. Не можна творити у вакуумі. Не можна займатися мистецтвом на хуторі.

 

 

– Реорганізацією кіношколи займається Міністерство культури і мистецтв України. Вони хочуть створити кіноакадемію. Але, на мою думку, має бути різноманітність. Ось міністр культури Василь Вовкун згадав якусь країну, де є 20 кіношкіл. Гадаю, немає сенсу об’єднувати в академію ті дві школи, що зараз є в Україні (кінофакультет Театрального інституту імені Карпенка-Карого та факультет кінематографії Університету культури – Ред.). Навпаки, зараз виникла ініціатива про створення закладу за зразком Вищих режисерських та сценарних курсів у Москві. Раніше люди, які мали вищу гуманітарну освіту, могли поїхати туди на два роки й здобути фах. Також не можна все зосереджувати в Києві. Потрібна кіношкола в Одесі, Криму, Львові. У нас величезна країна.