На початку ХХ століття на українській культурній сцені опріч «Молодої музи» виокремилося ще одне модерністське формування, що гуртувалося довкола часопису «Українська хата» (1909-1914). Серед його учасників якнайбільше відзначилися — видавець і прозаїк Павло Богацький, публіцист і письменник М. Сріблянський (Микита Шаповал), а також літературний критик Андрій Товкачевський. І якщо «музаки» лиш означили нові мистецькі тенденції, то «хатяни» намагались їх розвинути докладніше. Перші не приймали реалізму та натуралізму, часто-густо взорувалися на «Молоду Польщу» з її декадентством. А другі почасти ставали до нього в опозицію: зважали на соціальні чинники в мистецтві, хоч і не робили з останнього суспільного прислужника. Там і там провідну ідейну роль відігравала філософія Ніцше, проте за найвитонченішого ніцшеанця варто визнати ще одного «хатянина», відомого критика та публіциста — Миколу Євшана.
Євшанове недовге життя було насичене творчими та політичними подіями. Його справжнє прізвище — Федюшка. Народився він у 1889 році у Войнилові, що на Калущині, у сільській родині. По закінченні польської гімназії в Станіславові — здобував університетську освіту (германістика й україністика) у Львові (1908) та Відні (1910). Потому працював у Науковому товаристві імені Тараса Шевченка та секретарем у професора Михайла Грушевського. Формувався на поглядах Іполіта Тена, котрий уважав, що літературу визначали географічні, біологічні та психологічні чинники, та теорії Жана-Марі Ґюйо про те, що мистецтво підпорядковане життю. Ще в студентські роки він починає публікувати свої перші нариси та рецензії (1907/9), де відчувалися песимістичні впливи Шопенгавера. Тоді йому закидали непоштиве ставлення до «Енеїди» Івана Котляревського та «Мойсея» Івана Франка. Потому, ніби наслідуючи давніх українських полемістів, Євшан іще не раз удаватиметься до духу негації: шпетитиме галицьку публіку за схильність творити собі кумирів, для прикладу, в особі Маркіяна Шашкевича чи Юрія Федьковича. Та заслабке з дитинства здоров’я врешті спонукало його до саморозвитку та зацікавлення філософією волі й аристократизму Ніцше. Тож і не дивно, що улюблене мотто Євшана звучало так: «Людина — це те, що треба подолати» (Der Mensch ist etwas, was überwunden werden muss). У 1910 році — він у Києві, де знайомиться з Лесею Українкою та Михайлом Коцюбинським. А вже в 1914-му — мобілізується до австрійської піхоти. Після російської окупації Галичини — потрапляє до Відня, звідки добровольцем іде на Першу світову. В Італії його вперше поранено. Тому відпустку він проводить із дружиною — Стефою Добрянською і за перекладами «Промов до німецької нації» Йогана Ґотліба Фіхте. Відтоді Федюшка публікується нечасто. Помер у Вінниці від тифу в званні поручника в лавах Українського січового стрілецтва (1919).
Характеризуючи «Українську хату», Соломія Павличко зазначала, що на перший погляд така консервативна назва, очевидно, контрастувала з темами, які зарясніли на її сторінках: психологія, сексуальність, урбаністика, музика, театр і малярство. Часопис обстоював антинародницьку й антимарксистську позицію. Його національну спрямованість визначали прагнення плекати сильну особистість, чиє покликання полягало в гуртуванні людей. Одне слово, ніцшеанський індивідуалізм вельми пригодився «хатянам». Отож ім’я Ніцше виринало на шпальтах усякчас. І про це свідчили присвячені проблемі культури дописи Сріблянського та Товкачевського.
Якщо «хатяни» не спромоглися на фундаментальну розвідку з ніцшезнавства (спеціальної статті чи книжки, котра була б присвячена німецькому філософу, ні в кого з них не було), то в Євшана таки знайдеться немало Ніцшевих цитат. Але Соломія Павличко слушно зауважувала, що цього ще замало для послідовної позиції. Тож Євшанове ніцшеанство полягало в тім, аби зробити з філософії Ніцше методу чи підхід, а вже на цих засадах і досліджувати певні феномени та видатні постаті, байдуже до якого періоду вони належатимуть.
Євшан виявився не так теоретиком, як інтерпретатором, і то пристрасним. Осердя його войовничо-естетичної концепції становить артистична цінність, яку він увиразнює ніцшеанськими, ба навіть органіцистськими термінами. Зокрема, «краса» для нього — це «сила», що підпорядкована радості та сприяє зростанню героїчної персональності й утвердженню «життя», тобто «волі до могутності». Скажімо, в огляді «Ольга Кобилянська» (1909), визнаючи загальний індивідуалізм української ніцшеанки, її прагнення до самоперевершення та надлюдини, Євшан усе ж уважає, що герої літераторки майже позбавлені «волі до могутності». Вони — здебільш аристократи пасивного духу:
У творчости Кобилянської… її ідеальні типи належать до розряду тих людей, які за життя залегкі та ради дати собі не можуть… Ніцше, якого часто можна побачити у Кобилянської («Царівна» і др.) — очевидно, до її характеру не підходить. Вона, щоправда, вірно схопила ліричні елементи його філософії, і їх він підносить у житті. У Ніцше інший надчоловік, ніж той, до котрого вони стремлять.
Справді, Ніцше для Євшана стає детонатором усіх творчих сил, які сприятимуть оновленню культури, зокрема національної. Звідси в нього з’являється ціла низка публікацій, які засвідчують Євшанове воління підносити трагічно-самотнього творця, носія пророчого дару, та не колектив. Отак, у статті «Проблеми творчости» (1910) він віддає данину кожній одиниці, котра всупереч юрбі чи масі спроможна витворити в собі святого, мудреця чи мистця, виявляючи силу генія, при цьому неодноразово покликається на улюбленого філософа:
Вже Ніцше замітив, що в наш вік праці штука має значіннє лиш остільки, оскільки стає забавкою з конечности, що тепер естетичну потребу в вищому стилю відчувають тільки виїмкові одиниці. Забракло спеціяльної атмосфери, навіяної подувами творчости, а тільки в такій атмосфері можуть зродитися великі люди і великі думки. Одним словом — творець мусів серед таких обставин сучасної філістерської культури скапітулювати, мусів признати себе безсильним, немічним.
Незабаром інша його стаття «Суспільний і артистичний елемент у творчости» (1911) позначила тріаду мислителів Німеччини, на кому значною мірою позначився дух індивідуального бунту: Штирнер, Шопенгавер, Ніцше. Слова першого винесені в епіграф, а другого характеризує цитата з Ніцше та, зрештою, коментар автора до неї:
«Правдивий мислитель розвеселяє і покріплює все», — каже Ніцше в своїй студії про Шопенгавера. І пише далі: «Нехай зміст все буде такий страшний і суворий, як сама проблема існування»… Я думаю — тут зовсім яскраво і виразно зазначений шлях творчої думки, схоплений вихідний момент всякого мистецтва.
Євшан убачав у творчості самодостатню функцію, що неминуче виростає з самого життя. Тому мистецтво необов’язково мало перетворитися на інструмент, який використовують у боротьбі. Воно маркує трагізм існування. Відповідаючи словами Ніцше на народницьке просвітянство Бориса Грінченка, зокрема, на заклики до соціальної борні силами мистецтва, він увиразнює винятковість цієї царини:
«Мистецтво не єсть для самої боротьби, але для павз і спочинку перед і серед неї, для тих мінут, коли ми, оглядаючися назад і дивлячись вперед, розуміємо символічне…»
Не до снаги були індивідуалісту-Євшану критицизм і російського марксиста-нігіліста Ніколая Добролюбова, котрому людина бачилася коліщатком історії, й адепти «тверезого розуму», штибу Сергія Єфремова, котрі тіснять естетичні принципи, а зрештою, відкидає він і малоросійство, й українофільство. Згадаймо, що Ніцше теж опирався всьому нарочито німецькому. На противагу цим уявленням Євшан уважає, що всі унікуми народжуються від себе самих. Отак у нас і з’явився Кобзар. У творі «Тарас Шевченко» (1911) Євшан оприявнює саме ніцшеанський образ українського поета, що має за Бога власну індивідуальність. Отже, на якомусь етапі деякі національні культури породжують особистостей, які годні взяти на себе тягар їхнього звершення:
Це, можна б сказати, головна, витична лінія в розвитку творців найновішої, сучасної епохи, яка почалася революцією Русо, і яка видвинула відтак Штирнера, Шопенгавера, Ніцше. В данім випадку, коли нам треба означити момент виступлення Шевченка, ми знаходимося тільки на її початку, на найнижчих її щаблях.
Іноді, захищаючи «Молоду музу» від обвинувачень у декадансі, Євшан усе таки вбачав у своєму молодому поетичному поколінні брак індивідуальностей і залюбування зневірою, змученістю та галюцинаціями. Йому не подобалось і те, що «голота плюгавить українське слово», для прикладу, коли футуристи запозичують «ідіотичну поезію» з Росії. Хоча в Україні ніколи не переводилися сильні мистецькі типажі. Про це йдеться в нарисі «Леся Українка» (1913):
Ще довго наші поети — з нечисленними винятками — не будуть того знати; не будуть розуміти, що значить віддихати «воздухом гор» серед тої холодної, але зате чистої атмосфери. Витримати її можуть тільки сильні духи, — як замітив Ніцше,— тому вона убиває нижчі організми. Леся Українка могла її витримати і полюбила її, як любить її кождий, хто може стояти власними силами.
Творча думка живиться прихованими силами, зосереджується, за Ніцше, на «непомітній істині». Творець у культурі має насмілюватися на рішучі кроки, а коли треба — то ставати нігілістом, утім активним, який удається до ствердної переоцінки цінностей. Як сказано в статті «Грицько Чупринка» (1911):
І зрозуміло чому Штирнер або Ніцше перейшли до того, що на пункті поезії стали нігілістами, «невіруючими». Вони мусіли зрезиґнувати з тої поезії, яка стала виразом міщанських почувань, виразом гуманістичних стремлінь людства, — у якій філістер почав установляти вже свої зручно перепачковані канони.
Як наслідок, у «Передмові» (1911) до збірки «Утопія і дійсність» Андрія Товкачевського Євшан означує визначальні риси митця: це людина трагічна, здатна не лише на самоперевершення — вона відкрита долі:
Чи не був в результаті кождий творець типом трагічним? Чи не наближався кождий з них до того пункту, де нікуди далі не можна було йти і він мусів скакати у прірву або переживати себе? Хто остаточно не прибив себе сам до хреста? Ви ж знаєте потайну трагедію нігілізму Штирнера, знаєте кінець гедонізму Вайлда, знаєте, як скінчив “der gekreuzigte Dyonisos” — Ніцше! Це найбільше сумна річ на світі — бачити, як квіти в’януть, як організм творчий не витримує накінець, — ломиться. Ох, сумна! Але вихід з того може бути один: твердість супроти самого себе, “antiromantische Selbstbehandlung”, як казав Ніцше, — в хвилі, коли душа хоче жалуватися перед кимсь і просити милосердя, — любов своєї власної долі. Amor fati!
Якщо вибуховості та нестримності в культурі не уникнути, то в ній має постійно жевріти стійке діонісійне начало. Недарма ж у статті «Гайнрих фон Кляйст і німецька література» (1912) Євшан порівнює індивідуалістичний рух Sturm und Drang і застигле вчене філістерство:
А тут всякому мусить прийти на думку Кляйст як учитель. Тож не було в цілій німецькій літературі за останнє століття більшого «дикуна» від нього — як у філософії не було більшого від Ніцше — людини, яка так безоглядно уміла би зірвати з всякими нормами та традиціями, творити сама з себе, з свого життя і коштом свого життя.
Хай там як, а Євшанове ніцшеанство непрямолінійне. З одного боку, воно сповнене рішучості, вимагає подолання непевності та кволості, а з іншого — немовби застережливе. Воно покладається на силу, проте знає чим є заборона та песимістичні розпачі. Здається, що Ніцше всередині Євшана ще не перевершив Шопенгавера. Та нема на те ради: Ніцше і сам був одночасно парадоксальним і провокативним. У цьому, власне, й інтрига…