Цього року нобелівський комітет винагородив дослідників економічного зростання, інновацій і технологічного прогресу. Що саме вони вважають ключем до процвітання націй, і чи можуть їхні ідеї бути корисними для України?
Нетиповий вибір
Нобелівський комітет протягом попередніх десятиліть став однією з тих інституцій, що намагається не відставати від «прогресивних» тенденцій. Іншими словами, нагороджують не обов’язково тих, хто робить суттєвий внесок у науку, а тих, хто пише в ідеологічно «правильному» тоні.
У галузі економіки до таких нещодавніх прикладів можемо віднести Вільяма Нордгауза з його просуванням теми кліматичного божевілля (2018) та Клаудію Ґолдін з дослідженнями нерівності між чоловіками й жінками (2023). Раніше лауреатами ставали відверті кейнсіанці, прихильники державного регулювання економіки Джозеф Стіґліц (2001) і Пол Круґман (2008).
Проте цього року комітет здивував своїм вибором на користь дослідників, які присвятили свої життя вивченню сил вільного ринку. Джоел Мокір, Філіп Агйон і Пітер Говітт отримали нобелівську відзнаку за роботи про економічне зростання, розвиток технологій та вплив інновацій на суспільний прогрес. Усі вони переконані, що процвітання досягається не завдяки стабільності, а через невпинне «творче руйнування» в умовах індивідуальної та ринкової свободи.
У цьому вони є ідейними послідовниками великого австрійського економіста Йозефа Шумпетера. Саме йому належить термін «творче руйнування», що означає невпинний процес новаторства й пошуку досконаліших технологій. Найефективнішим він є в умовах вільного підприємництва, коли ресурси в економіці можуть бути розподілені максимально ефективно, а це досягається лише за мінімального втручання держави. До речі, у 1909-1911 роках Шумпетер працював професором Чернівецького університету.
Позаяк премію з економіки отримують не за нещодавні досягнення, а за роботу протягом десятиліть, ми розглянемо внесок лауреатів окремо. Однак одразу зауважимо, що їх об’єднує тема інноваційного зростання на основі творчого руйнування Шумпетера – так звана теорія ендогенного зростання (endogenous growth theory). Вона стверджує, що економічне зростання передусім є результатом дії внутрішніх сил (інновацій, підприємницьких зусиль, знань), а не впливу зовнішніх чинників.
Історик прогресу Джоел Мокір
Народжений у Нідерландах нині професор Північно-Західного університету (Чикаго) вважається одним з провідних знавців історії економіки. У своїх працях він робить спробу дати відповідь на питання: «Чим визначені місце й час формування сучасного світу?».
Мокір через історичні, економічні й культурні аргументи доводить, що Промислова революція була культурною, а не просто механічною трансформацією. У своїх роботах він стверджує, що європейська наука, інтелектуальна й комунікаційна відкритість створили основу для небаченого раніше вибуху новаторства.
Економіст вважає, що найважливішим цивілізаційним капіталом є ідеї. Суспільства процвітають, коли вони заохочують експериментування, дискусію, вільний обмін знанням. Мокір наводить приклад Республіки вчених (Republic of Letters) – неформальної мережі вчених і мислителів Європи XVII та XVIII століть, які через регулярне листування створили базу для промислової й технологічної революцій.
За допомогою подібних історичних прикладів вчений доводить, що справжній інноваційний розвиток відбувається, лише коли інституції заохочують експерименти й не бояться невдач. Такий підхід має бути зрозумілий кожному українцю, адже ми нині даємо відсіч російській агресії завдяки невпинному пошуку нових технологічних рішень.
Філіп Агйон, Пітер Говітт і модель зростання через руйнування
Якщо Мокір досліджував ефект інновацій з погляду історії, Агйон (Лондонська школа економіки) і Говітт (Браунський університет, США) робили це за допомогою математичних моделей. У 1992 році вони опублікували свою найвідомішу працю – «Модель зростання через творче руйнування», поклавши теорію Шумпетера в рамки графічно-числової моделі.
У ній економісти показують процес економічного зростання через технологічне новаторство. Нові ідеї замінюють старі, що призводить до зростання продуктивності праці, появи нових та відмирання старих видів діяльності. Процес не відбувається м’яко й рівномірно; він за визначенням є руйнівним, супроводжуючись жорсткою конкуренцією.
Ключем до досягнення динамічного зростання є балансування цих конкурентних сил. Якщо вони занадто слабкі, стимул до новаторства зменшується. Якщо ж конкуренція занадто жорстока, новаторство не винагороджується належною мірою. Баланс має бути досягнутий передусім завдяки дотриманню прав власності, зокрема інтелектуальної.
Такий підхід змінює розуміння сутності довгострокового зростання. Замість макроекономічної стабільності й нагромадження капіталу увага має приділятися тому, що дає основу для інновацій: освіті, науці, дослідженням та експериментам, забезпеченню вільного й конкурентного середовища із захищеними правами власності та дієвим правосуддям.
Інновації як запорука національної безпеки
Вибір нобелівського комітету цього року є навдивовижу вдалим з погляду актуальності робіт лауреатів. Вони, наприклад, можуть дати відповідь на те, як правильно будувати економічну політику в епоху стрімкого розвитку штучного інтелекту. Загалом, червоною ниткою в роботах переможців проходить ідея, що зростання досягається не виробництвом того ж самого товару чи послуги, а невпинними спробами вигадати й виробити щось нове.
Історія знає безліч підтверджень підходу Мокіра, Агйона й Говітта. Наприклад, СРСР був приречений програти економічну війну Заходу часів Холодної війни через обмеження індивідуальної свободи й новаторства. Сучасний Європейський союз значно програє американцям через всюдисущі стандарти й надмірну бюрократію, що накладають непоборні обмеження на підприємців. Економічне зростання Китаю зразка початку XXI століття стало можливим завдяки лібералізації внутрішнього ринку.
Як ми вже згадали вище, інновації стали вагомим чинником виживання України після початку широкомасштабного вторгнення Росії. Надзвичайно важливо, щоб не тільки військова сфера, а й загалом національна економіка були побудовані на засадах заохочення інновацій і збалансованої конкуренції. Підприємці повинні мати змогу легко починати власну справу, бути впевненими в захищеності їхньої власності, не перебувати під надмірним адміністративним і податковим тиском.
Цьогорічні лауреати-економісти переконують нас, що будь-які соціалістичні державні ініціативи гальмують загальний розвиток. Бажання уряду перерозподілити ресурси завжди обертається для суспільства втраченими можливостями. А в часи великої війни всеохопна контрольно-дозвільна система здатна підважити наші зусилля щодо захисту національних кордонів. Тож дослухаймося до Мокіра, Агйона й Говітта й будуймо наше майбутнє на підставах творчого руйнування Шумпетера.