Його називали «Іван-воїн», її — «валькірія», він — Іван Стешенко, вона — Оксана Старицька, їхній союз склався завдяки пристрасним почуттям, а шлюб зазнав випробувань на міцність. Йому судилося стати однією з найвідоміших постатей у нашій історії періоду Української революції. Відомий поет, перекладач, літературознавець, педагог, громадський і політичний діяч. Людина непростої вдачі, невтомна й енергійна, завдяки наполегливості йому вдавалося досягати найамбітніших цілей. Поруч, але дещо в тіні, завжди була дружина, хоч, зважаючи на походження й родинні традиції, могло бути інакше. Та вона обрала роль дружини й матері.
Оксана Старицька. 1891 рік. Усі фото надав Музей видатних діячів української культури
Іван Стешенко народився 1873 року в Полтаві, навчався в церковноприходській школі, згодом — у Полтавській гімназії, після закінчення якої переїхав до Києва й вступив до університету Св. Володимира. І якщо його перші поетичні спроби належать до гімназійних років, то активна участь у громадському житті розпочалася з переїздом до Києва. Ще коли Іван Стешенко був студентом-першокурсником, Олександр Тулуб залучив його до об’єднання мистецької молоді «Плеяда», учасниками якого були Леся Українка, Михайло Косач, Людмила Старицька, Володимир Самійленко, Олександр Черняхівський та інші. Часто плеядівські зібрання відбувалися в оселях Косачів, Лисенків і Старицьких.
Молодь прагнула розширити горизонти української літератури до загальноєвропейських, натхненно працювала над перекладами та оригінальними творами. Амбітний юнак із пишним рудим волоссям і палким поглядом одразу привернув увагу як молоді, так і старшого покоління. А ще участь у «Плеяді» наблизила його до відомих родин, сприяла встановленню з ними дружніх (і не лише) стосунків. У ті часи родина драматурга й театрального діяча Михайла Старицького потерпала від матеріальних нестатків: ще раніше всі кошти були вкладені у створення української театральної трупи. Щоб поліпшити фінансовий стан, одну з кімнат в орендованій ними ж квартирі, здавали студентам. Одним із таких студентів був Іван Стешенко.
Сім’я Михайла Петровича Старицького складалася тоді з дружини, сина Юрія й трьох доньок. Старша, Марія, акторка, поринула в театральне життя й перебувала з трупою далеко за межами Києва. З батьками жили Людмила (згодом відома письменниця й громадська діячка, у шлюбі Черняхівська) та Оксана.
Ірина Стешенко. Приблизно 1916 рік
Остання була наймолодшою та найвродливішою з дівчат, як інші, мала хорошу освіту й блискуче виховання, була панянкою з натурою, обожнювала молодіжні забави, танці, ретельно слідкувала за модою та світським життям. Що не дивно, обидві доньки Старицького закохалися в харизматичного квартиранта. «Людя й Оксана закохалися в Стешенка, особливо Людя — так! Навіть цілуються», — писав Михайло Петрович доньці Марії (тут і далі текст цитат подаємо у перекладі. — Авт.).
Роман із Людмилою Старицькою швидко згас, тим більше що поруч був і Олександр Черняхівський, який цілковито заволодів почуттями дівчини. Стосунки між Людмилою Старицькою й Іваном Стешенком ставали дедалі складнішими, симпатія почала змінюватися антипатичними випадами обох. Особливо обурювали принципову й цілеспрямовану Людмилу гострі, а іноді навіть глузливі коментарі Стешенка на її літературні твори. Почуття ж Оксани до вродливого й талановитого юнака стали ще палкішими, а з часом і взаємними. Зближення молодих людей дуже занепокоїло родину, і в кімнаті Івану відмовили. Описуючи події осені 1894 року, Ольга Косач, сестра Лесі Українки, згадувала, що Стешенка тепер називають «Пері молодая», бо Старицький заборонив йому жити в них, тож до оселі драматурга він може заходити лише в гості, як до «втраченого раю».
Попри супротив родини, закохані не розірвали стосунків, хоч і складалися вони вже тоді дуже непросто. Між ними спалахували бурхливі сварки, на зміну яким приходили не менш пристрасні замирення. Причиною був доволі непростий характер Івана Стешенка. Про пристрасті, що вирували в господі драматурга, свідчать окремі уривки з листів Людмили Старицької до сестри Марії.
Іван Стешенко. 1899 рік
З листа від 29 січня 1894 року:
«Оксана було посварилася зі Стешенком, а тепер вже помирилася. Посварився з нею, а на лекції зустрічає її гуляючи з якоюсь їхньою спільною знайомою, і Оксані навіть не вклонився. І варто йому лише пальцем поманити, Оксана забуває таке приниження. Дивовижна, сповнена протиріч вдача. Уяви, вона не лише віддає йому частину своїх грошей (вона тепер має ще один урок), а й носить котлети, пиріжки, тістечка з нашого столу! А, наприклад, закинула акт моєї драми, який я написала з такими пекельними муками і не поклопоталася навіть пошукати його, так він і зник. А подумай, скільки зусиль він мені коштував! А коли мама десь загубила титульний аркуш його книжечки, то вдома піднялася така трагедія, що й годі».
Вероніка Черняхівська, Ірина та Ярослав Стешенки. Приблизно 1908 рік
З листа від 20 травня 1895 року:
«…Тут ще шановна Оксана Михайлівна і Стешенко влаштували грандіозну сварку, в яку і мене втягнули, тобто головним чином Оксана. Я втратила багато часу, пан Стешенко поводився зі мною занадто грубо та зухвало, а закінчилося врешті решт тим, що ця нещасна та дурна Оксана знову примирилася з цим нікчемним та позбавленим будь якої порядності чоловіком. Я тобі лише одне скажу, дай Бог щоб ця огидна історія закінчилася без фатального скандалу для Оксани»
Оксана Стешенко. 1913-1914 роки
З листа від 30 липня 1895 року:
«Оксана отримала від пана Стешенка листа, сповненого усіляких грубощів і плакала всю ніч. В листі цьому він називає її підлою, обіцяє дати їй ляпаса і повторює декілька разів, що її не кохає, не кохав, не кохав ніколи. Бачиш, яка це людина. На цього листа Оксана вперше в житті відповіла з розумом, що він «негідник» і вона навіть не думає писати йому не лише вибачень, а взагалі нічого не писатиме. Сьогодні вже отримала від нього листа з примиренням, та якщо вона знову вибачить, то я зовсім не розумію, що у неї в голові».
А за два роки було весілля. Про те, як Іван Стешенко освідчився Оксані Старицькій, у багатьох публікаціях можна прочитати романтичну історію.
У березні 1897 року активна учасниця народницького гуртка Марія Вєтрова здійснила самоспалення в Петропавлівській тюрмі. Подія набула широкого резонансу й спричинила студентські демонстрації по всій імперії. У Києві через дії керівників Губернського жандармського управління вони переросли в заворушення. Учасників заарештували. Поміж них була й Оксана Старицька. Донька драматурга потрапила до Лук’янівської в’язниці, де пробула два тижні. Там само, у сусідній камері, сидів й Іван. За легендою, під час прогулянки вони вирішили побратися. Чи було так насправді, чи це просто романтична історія, вигадана пізніше, наразі сказати складно. Утім, коли нареченого звільнили з-під арешту, у липні 1897 року вони одружилися.
Оксана Стешенко. 1933 рік
Але життя було нелегким. Звільнено поета було під гласний поліційний нагляд, заборонено працювати в університетських містах. Тож наступні роки вони жили й працювали на хуторі Миколи Садовського та Марії Заньковецької, зрідка навідуючи родичів у Києві. 1898 року в подружжя народилася донька Ірина (по-домашньому — Орися), що згодом стала відомою акторкою та перекладачкою, а 1904 р., коли вони вже жили в Києві, — син Ярослав (вдома називали Ярком), у майбутньому визначний вчений-бібліограф. З часом життя налагодилося: Іван Стешенко повернувся до викладацької роботи, читав публічні лекції, був активним дописувачем і редактором часописів, займався літературною роботою, брав активну участь у громадському житті.
Після початку Української революції громадянство, представлене здебільшого Товариством українських поступовців, організувало загальні збори для створення вищого представницького органу — майбутньої Центральної Ради. Під час дискусій у залі з’явилися Іван Стешенко, Дмитро Антонович, Володимир Самійленко як представники соціал-демократичної партії, задекларувавши її як одне з найбільших політичних утворень, а відповідно, і таке, що претендує на значну кількість місць у майбутньому парламенті. Так і сталося: згодом, коли було створено Генеральний секретаріат, соціал-демократи й у ньому домінували.
Ярослав Стешенко в дитинстві
Після створення Центральної Ради Стешенко брав активну участь у роботі шкільної та редакційної комісій. А в червні 1917 року Івана Стешенка було призначено Генеральним секретарем освіти України. Іван Матвійович одразу розгорнув цілу низку освітніх реформ, часто таких, які навіть серед українського громадянства сприймалися скептично. За його ініціативи було створено перші українські гімназії, хоч були й такі, хто сумнівався, що знайдуться охочі вступити до такої нової на ті часи української школи. Та, наприклад, одними з перших учнів Другої української гімназії імені Кирило-Мефодіївського братства були син Івана Матвійовича Ярослав, племінниця Вероніка Черняхівська, син громадського й політичного діяча Костянтина Лоського Ігор та інші. Одночасно Стешенко докладав зусиль до відкриття Українського народного університету й Академії мистецтв. Не забував і про розвиток культурних інституцій, що також перебували в його відомстві. До речі, у відомстві чоловіка, у департаменті позашкільної освіти, працювала й Оксана.
Мисник із частиною колекції кераміки. Належав Іванові Стешенку
Однак шлюб Стешенків 1917 року дав чималу тріщину… Причиною, як можемо зрозуміти з епістолярних джерел, була інша жінка. З наведеного нижче тексту розуміємо: дружина ладна була пробачити чоловіку абсолютно все, щоб зберегти родину й коханого, почуття до якого не згасли за багато років подружнього життя. Лист чоловікові Оксана Стешенко написала влітку 1917 року з маєтку в селі Чернечий Яр, який вони придбали 1916-го в родички письменника Василя Короліва-Старого. Садиба розташована в Зінківському повіті. До Полтави — трохи більш як 30 кілометрів, до Великих Будищ — менш як два, приблизно на відстані 4 кілометрів — Диканька. На території в пів десятини землі стояв будинок із великим садом, недалеко ліс та річка Ворскла. Місцина затишна й поетична… Подаємо зі збереженням авторського правопису:
12.VІІ ніч [1917 рік]
Дорога моя голубочка! Перше всього і за все мені така нудьга, така нудьга, шо не знаю шо його робить. Нічим розрадить себе не можу. Крім всього ще й на дворі таке робиться, шо й без всього можесплін напасти. Буря от уже третій день, холодно як в осені та до того ще й дощ. Проте твої доручення майже всі виконала. У Косбаків була — мед продасть, але ще не викочував, бо саме пчоли плодяться; на сьому тижні у всякому разі викача. Каже, що багато не буде, а скільки буде нам дасть. Велісапед твій вчора взяли (без мене звичайно ніхто його не брав). Він дуже добре полагоджений і не думав гнить. Губа признався, шо на ньому їздив і на полювання. Взяв він за роботу на мою думку, дуже дешево — 3 карб. У Буди піду завтра, як можна буде. Меду є чимало і в Диканці, кажуть по 1 р.20к. Можна купити, тільки я боюсь шо у мене грошей не вистачить: дуже дорого обійшлась дорога, за самі коні мусіла 20 карб. дати. Тепер жнива і дуже трудно їх достати. Та тут ще без нас Ол.Аб. руб[лів] 315 потратила: то на свиней, то масло, то курчат і т[аке] інше. Ярмарок у нас уже одійшов, як я і казала, а в Опішні буде тільки на Спаса. Новин більше тут нема ніяких, та певно тобі Ярко написав всі. До речі, за Ярка. Який він гарний хлопчик душею, дуже за тобою сумує і страшенно турбується за свої іспити. Рветься в Київ, щоб гаразд поучитись, бо розуміє, що тут зо мною він, на жаль, не може гаразд учитись. Справді, по французькі він ще більш менш зо мною учиться, а латинці я його можу тільки питати, а помогти не можу. Взагалі мені з ним заніматись страшенно важко, а з Орисеювін зовсім не хоче учитись. Ти чудесно знаєш, шо без тебе, він дуже погано слухається. Зараз він чудесно розуміє вагу учення, а разом з тим розуміє шо над ним мусить бути добрий примус, щоб заставив його налягати як слід. «А який примус може зробити добра мама, яка на всі мої безобразія, не тільки не б’є мене і не кричить на мене, а навіть лає мало, більш за все плаче. Я розумію, що я чиню погано, але щось сидить в мені і примушує так робити». Се його власні слова. Все таки потроху учиться. Безперечно йому треба буде взяти когось на останні 4 тижні. Зараз ніч, діти сплять. Я сижу одна-самітня, кругом вітер завива, теж сумно, сумно, лампа ледве жевріє, а серце болить, болить і однозвенить в ухах «нащо живеш, кому ти потрібна». Один тільки Ярко мене розважа трохи — дуже жалує мене, цілує і все каже: коли б я знав чого ти сумуєш, я б все зробив, щоб тобі легче було». Він справді дуже добрий і чуйний хлопець. А все ж таки йому 13 років, він мало стріманий, дуже нервовий, через те немало прикростей робить за день. Дві ночі цілком не спала, дуже змучена, може хоть зараз засну трохи.
13/УІІ. Сьогодні день, який 20 літ тому назад був самий щасливим у моєму житті. Господи, як я його зараз яскраво пригадую, у всіх малих подробицях, яка я тоді щаслива була, така щаслива шо навіть не побоялася 13 дати так вірила сліпо в тебе. Ця віра підтримувала мене все життя, вона вгамовувала мене у всіх прикрих випадках, вона нагороджувала мене і за все те, що ти робив мені злого, майже завше мною не заслуженого. І от через 19 років з’являється хтось, кому я нічогісінько злого не вчинила і лома сю віру. Шо там віру, ломає моє життя, лома егоїстично, грубо й настирливо. Я чую й почуваю всім серцем шо не сила мені боротися — нема в мене і не може вже бути головного оружжя — молодости. І в цьому річ. Тільки молодість, шо не знає ваги життя, може бути така егоїстична й зла. А я — я призирства достойна людина. Я теж чогось чіпляюсь за життя: не маю сили зразу кінчити, розтягаю агонію на непевний срок. Так чи інакше — а швидко кінець: серце довго не витримає такої муки, такого знущання. Дорогий, мій коханий, прости мене шо турбую своїми переживаннями: я не винна, я не можу мовчати, може мені хоть трохи полегшає як з тобою побалакаю. Я знаю твоє серце мовчить зараз до мене. Ти мене жалієш тільки розумом. Все таки умоляю в пам’ять колишню шануй хоч сей день. На шо ти мене вигнав з Києва? Мені так сумно без тебе, я не можу вітримати. Невже ти хочеш копірувать покійного В. Б. Антоновича?(Імовірно, йдеться про стосунки Володимира Антоновича та Катерини Мельник, що призвели до розриву родини. — Авт.).
Не може цього бути. Господи, напиши мені хоть словечко. Я страшенно страждаю. Прости ще раз і не лай мене, ради Бога, не лай, я цього не перенесу. Увесь час у мене в ухах бринять твої слова: «обридло». Може й справді я обридла, бо хворі люди тілом чи душею нудні й обридливі. Умоляю не лай і не сердься на мене за мою щирість. І година 20 років назад була друга: пригадую був чудесний соняшний день, а зараз хмари, дощ іде, і вітер страшенно завива… діти сплять. Я неначе в могилі. А шо там робиться в Києві? Крім якихсь особистих переживань, я страшенно турбуюсь за тебе. Тут новини приходять на 6-й день. Нічого певного не знають, а страхіття всяке про фронт розказують: ніби Минськ та Ріга взяті і шо через Тернополь до Київа швидко прийдуть? Се дурниця, Полубітковці(певно, йдеться про виступ Другого українського полку імені гетьмана Павла Полуботка в Києві. — Авт.) та подібні історії мене турбують далеко більше. Вночі, як тільки Рябко забреше, мені зараз в голову «телеграма»! Щось з тобою зкоїлось. Через те пожалій мене — пиши швидче. Коли ти не приїдеш 20-го, то ми певно всі при їдемо 25-го в Київ. Справді мені треба бути обов’язково в Київі, лишати Ярка з Орисею трудно, бо він тоді напевно сяде в класі, а ці приїзди в Чернещину кожен раз коштують силу грошей. Та коли такий холод буде й надалі, то тут не тільки не цікаво, а навіть і опасно бути: Орися уже простудилась, а далі може й ми. Звичайно, якби ти був з нами, то, нам би все здавалось краще, а без тебе ніщо не має ніякої ваги. Навіть Орися скільки разів згадувала, «як сумно без тата». Про Ярка нема чого й казати. Це страшенно жорстоко під час таких подій нас запакувати далеко від себе. Ну прощай, пиши нам. Цілую тебе, може мої поцілунки на папері будуть тобі не такі прикрі, як справжні. Якби тільки ти серцем, а не розумом почував, яка се мука почувати шо ти сидиш тягарем на шиї у чоловіка ради якого тільки живеш, на якого молишся. Прости ще раз, пиши, ради Бога, пиши. Твоя Оксана. Господи, як хочеться тебе бачити, чути.
Родини Лисенків і Старицьких на дачі в Китаєві. Зліва направо стоять: Костянтин Шило, перед ним — його брат Петро, Остап Лисенко, Марія Старицька, Олександр Черняхівський, Ярослав Стешенко, Людмила Старицька-Черняхівська, Марія Лаврентіївна (бона Тараса Лисенка), Мар’яна Лисенко, Вероніка Черняхівська. Сидять: Оксана Стешенко, Галина Лисенко, Микола Лисенко, Ірина Стешенко, Іван Стешенко. Перед Миколою Лисенком — невідомий хлопчик і Харитина Кононенко. 1911 рік
Оксана Стешенко повернулася з дітьми до Києва, подружжя, вочевидь, і далі було разом. Відомо, що під час наступу більшовиків на Київ взимку 1918 року вони всі переховувалися за містом. А влітку 1918-го сталася справжня трагедія: Івана Стешенка смертельно поранив у Полтаві більшовицький агент на очах у 14-літнього сина Ярослава. Прямували вони, до речі, у той самий маєток у Чернечому Ярі. У радянські часи вся родина, за винятком доньки діяча Ірини, зазнала репресивних переслідувань. Але навіть у найтемніші часи Оксана Михайлівна берегла пам’ять про чоловіка, зберігаючи не лише спогади, а й цінні документи, світлини та речі, що йому належали. Завдяки старанням їхньої доньки Ірини Іванівни унікальні меморії дійшли й до наших часів і є унікальним джерелом для вивчення історії славетної родини.