Коли і хто заніс гральні карти (листи) в Україну, достеменно невідомо. Польські автори Зиґмунд Ґлоґер, Казімеж Тарґош, Маріан Шульц стверджують, що карти (karty do gry) у Польщі знали вже в XV столітті. Стосовно України з певністю можна казати про середину XVI століття, масове ж поширення припадає на XVIII століття. Окрім магнатів, шляхти, купців, циган, мандрівників «честь» пропагування нової забави належить і запорозьким козакам. Їхньою здобиччю були, зокрема, й колоди гральних карт. Козацьке товариство притягувало шукачів пригод, авантюрників, шахраїв, які спритними пальцями завше могли заробити тут шмат хліба. Російський автор Ніколай Розалієв піонерами картярства вважає саме запорожців: «первыми игроками в карты в России (sic!) коротавшими за ними свое время, были запорожские казаки».
КОЗАЦЬКИЙ АТРИБУТ
Карти органічно вписалися в modus vivendi, характер козака, у неписаний кодекс козацької чоловічої спілки. «Картьожня» забезпечувала емоційне спілкування в умовах побутового, статевого, духовного дефіциту та ригоризму. Козак-картяр, що посягав на чуже майно-трофей, міг не просто щось із цього «хліба козацького» втратити, а програти чи виграти. Паузи між походами, сутичками заповнювалися азартом і змістом.
Ось яскрава картина зі «Смутного времени Московского государства» Миколи Костомарова: «Шалене гульбище кипіло в козацькому таборі: день і ніч дзвеніли бандури, сурми, цимбали, кобзи, гуслі; розливалися веселі пісні, пилося вино, танцювали веселі жінки та скоморохи. Все, що козаки награбували у довкіллі Москви, пропивалося та програвалося у карти та кості». До того ж гральні карти були в козаків не просто забавкою, а важливим засобом постійного тренування реакції вибору в поєдинку й водночас засобом реабілітації. У запорожців побутували і домінували азартні ігри (наразі нам відома назва лише однієї – «чупрундир»), а ситуація саме азартної гри, писав академік Юрій Лотман, є «ситуацією поєдинку, яка моделює конфлікт двох противників. Чесна гра немов відновлює модель битви». Те, що казав Лотман про її природу, накладається і на запорозьке товариство: «Азартні ігри побудовані так, що гравець (читай запорожець. – Авт.) повинен приймати рішення, фактично не маючи ніякої або майже ніякої інформації. Таким чином, він грає не з іншою людиною, а з Випадком, а роль випадку підкреслює значення у грі, з одного боку, непередбачуваних факторів, а з другого – витримки, мужності, уміння не втрачати голови за складних обставин і зберігати гідність у пропащих ситуаціях, тобто таких якостей, які потрібно було виявити у сутичках та дуелях».
А якими ж були «козацькі» листи? Час не зберіг їх, але напевне можна сказати, що карти XVII століття не схожі на ті, до яких звикли ми. Запорожці «різалися» картами німецького типу, продукованими в Ауґсбурзі. В такій колоді інші емблеми й назви мастей, немає дам, зате аж два валети (українською нижник та вишник від німецьких Unter та Ober, тому вже пізніше французька дама звалася вишником). Назви українських мастей є похідними від німецьких: чирва – це Rot (червоне); дзвінка (бубна) – від Schellen (бубонці, дзвіночки); жир (трефа) – від Eicheln, Eckern (жолуді, букові горішки), а вина (піка), бо на карті цієї масті малювали зелений листок (листя), найчастіше плюща чи винограду (Weinbaum). У XIX столітті французька колода витіснила свою німецьку посестру, але німецькі терміни українські картярі вживають до сьогодні.
КАРТЯР МАМАЙ
Сердечна пристрасть козаків до листів (так називали тоді карти) залишила слід у малярстві. У XVII–XIX століттях не було якщо не хати, корчми, то села чи хутора напевне, де не висіла би, за визначенням Платона Білецького, «світська народна ікона Козак Мамай». Тетяна Марченко, авторка книжки «Козаки-Мамаї», серед речей «козака – душі правдивої», які є складовими композиції, називає карти для гри. Так, на Мамаєві (XIX століття) з фондів Національного художнього музею України окрім коня вороного, кобзи, шапки, шаблі, пістоля, чарки, кварти лежать карти: туз жиру та шістка вина (масті французькі) – «старша» та «молодша». Чи не натяк це на марноту, fatum, плинність земного буття, багатства, слави? Ще один Мамай-картяр «мешкає» в Запорізькому краєзнавчому музеї. Перед ним п’ять «засвічених», тобто лицьовим боком, догори карт. Масті також французькі, зверху дев’ятка дзвінки, зісподу очкові, можливо, шістки. Поряд два стовпчики грошей, виграних чи підготовлених до гри. Карти згадано і в тексті: «Козак, душа правдивая, добру совість має, в бандуру гра, пісні співа, горілку п’є, в карти грає, та все не гуляє».
Треба думати, що на кількох щонайменше з тисяч втрачених Мамаїв були гральні карти. Ось, зокрема, опис одного з таких сюжетів, зроблений 1924 року: «Малюнок великого розміру 95 х 120 має такий зміст: посеред сидить велика постать козака […]. З другого боку вгорі дерево, внизу розкидано карти: видно колоду та жир (трефи) і дзвінковий туз». Засвічено, відкрито туза, а поряд, мабуть, жирова шістка. Ці карти – знак тим, кому здалося, що вони вхопили Бога за бороду. Такий висновок не здається нам надуманим, бо на гербі козака стоять літери СЧ, а в тексті-монолозі сказано: «Я, Сава Чалий, іменитий. Герб же сей высыть на дуби, а я из горя сижу доли у парчевій шубі… Від мене і рід одцурався, а я з горя у парчевий кожух убрався. Ляхва так трохи угадала, як коня мыни дарувала…» Сава Чалий – реальна особа, сотник міліції в правобережного польського магната, розганяв гайдамаків, потім пристав до них, знову повернувся до надвірної служби, одружився й далі люто карав гайдамаків, які постановили скарати ренегата Саву. На Різдво 1741 року Гнат Голий убив сотника Чалого на очах у його молодої дружини. І хто знає, чи не прислали гайдамаки Саві «чорну мітку» – дві карти, чи не кинув на стіл перед ним Гнат Голий туза, а зверху припечатав його шісткою жировою, дивлячись у вічі: «А що, сучий сину, помогли тобі твої ляхи?»
Досить поширений у багатьох варіантах і репліках сюжет «Запорожці» («Запорожці розважаються», «Запорожці відпочивають»), автором якого вважають Тимофія Калинського (XVIII століття). Один козак танцює під акомпанемент товариша, поряд із яким лежать гральні карти німецького типу: шістка дзвінки та карта зеленої масті, схоже, що це шістка жиру. Цю саму картину на замовлення господаря Дмитра Яворницького написав олією на стіні передпокою в його оселі художник Трохим Ткаченко, тільки карти тут французькі («Рококо»).
У ПРИСТРАСТІ ДО КАРТ
Утім, запорожці – це ще не вся Україна. Відомий етнограф Василь Горленко зазначав: «Картярство серед народу ніколи не мало значення азартної забави, а слугувало завсіди тільки невинною розвагою зимових вечорів». Кілька замальовок з українських картярських буднів XVII–XIX століть. Антін Втішний у коментарях до «Щоденника Патріка Гордона» (1684–1685 роки) пише: «Асамблеї Гордона (бенкети з бесідами за келихом токайського з жінками, дружинами, дочками, з танцями, картами, феєрверками, гучною музикою до ранку й навіть салютами з рушниць та гармат) з’явились у Києві майже на 40 років раніше знаменитих петербурзьких, початок яким поклав указ Петра I від 25 листопада 1718 року».
Ще один кадр. Місце дії – Лівобережжя, Гетьманщина, середина XVIII століття. Дійові особи – козацька старшина, шляхта: «Як траплялися гості, то молодь забавлялась товариськими іграми: панаса, журавля, хрещика, горюдуба, ворона, тісної баби. Старші пробували своїх сил у шахах, але якось ця гра не була дуже поширена. Зате всі пропадали за картами. Як приходили зимові вечори, то день у день сходилася завзята компанія і допізна грала в пікети, льомбар, памфилю, кадрилію, сенкилію. Притом не один курив люльку, так що від диму й чаду ледве світ було видно».
Часто згадує гру в карти у своєму «Діаріуші» Андрій Маркович – це при тому, що стосовно карт у Гетьманщині, як і в інших європейських країнах, були досить жорсткі обмеження, заборони, а то й переслідування. Картярські борги і зобов’язання регулювалися «Правами, за якими судиться малоросійський народ» 1743 року.
На початку 40-х років XIX століття «центральними товарисько-культурними подіями для інтелігенції Малоросії були піврічні бали пані генеральші Тетяни Волховської (1763–1853) у Мойсівці на Полтавщині», – писав Омелян Пріцак. У спогадах письменника-етнографа Олександра Афанасьєва-Чужбинського, приятеля Тараса Шевченка, є розповідь про ці бали: «На Петра і Павла (12 липня) в одному старовинному домі у Волховської з’їжджалися поміщики не тільки Полтавської, але і Чернігівської, навіть Київської губернії і свято продовжувалося кілька днів. […] Останнім часом господиня, пристрасна картярка, вже не могла грати сама через сліпоту і лише просиджувала далеко за північ біля гравців, тішачи свій слух приємними картярськими вигуками і радіючи з якогось казусу».
Бував на таких з’їздах і поет-лірик Віктор Забіла, котрий, як зазначав Пантелеймон Куліш, «випити був не дурень, до того ж втрачав глузд в картах, програючи тисячу за тисячею». Сам же Куліш ні танцював, ні пив, ні картами не бавився.
«Я ПАС!»
Писав про карти і Євген Чикаленко у своїх «Спогадах»: «З панами та панками у мене були тільки добросусідські відносини, але знайомства я з ними не мав, бо пани зимою проводили вільний час за картами, а панки за пиятикою». З гумором розповідає мемуарист про комічні ситуації, в які потрапляли картярі: «Був ще один сусіда – панок Іван Комарницький. […] Коли він був судовим приставом у Ананьєві, то раз у раз до нестями грав з суддями в карти і одного разу на судовому засіданні, замість сказати до публіки: «Суд іде!», він по розсіяності вигукнув: «Я пас!» Партнером Євгена Харламповича нерідко був Володимир Винниченко.
Варто навести фрагмент спогадів про дитинство письменниці Галини Журби: «Свята проходять без гостей. Відвідують найближчі знайомі, давні приятелі. Дідуньо сидить у шлафроку і безупину читає, часом зіграє із зятями вінта або преферанса, розкладає пасьянси. […] Коли мужчини грають у карти в дідусевій кімнаті, – жінки збираються у покоїку». Віє спокоєм, миром, затишком. Ніякого ґвалту, шпурляння карт, вирячених очей. Подібні спогади і в гетьмана Павла Скоропадського: «Вся эта компания спорила, шумела, а затем рассаживалась за карточными столами. Играли в яролаш. Мой дед тоже любил играть в карты».
Не поступалися козацтву, панству в картярських ристалищах і студенти (спудеї); бавилися картами не тільки миряни – ляскали в азарті «знаками диявола» по зеленому сукну батюшки та матушки, з’їжджаючись на весілля, престольні свята, хрестини.
У панських, дворянських палацах жебоніли по-французьки над преферансами, яролашами, реміками, безіками, полін’яками, метаморфозами, пікетами, бриджами, а під селянськими солом’яними стріхами «різалися» у свиню, п’яницю, відьму, дурня, цигана, манахвейку, лаву, хвильку. Не лише ігри, а й самі листи, якими користувалися пани й чернь, були мов небо і земля. Карти панські розкішні, багаті, гламурні, а ті, якими грали землероби, скотарі, ремісники, друкувалися на дешевому папері в одну фарбу. Кострубаті малюнки – «хвигури» – за бажанням і смаком розмальовували самотужки або ж за чарку-другу це могли зробити професіонали – сільські писарі чи богомази.
Грали картами доти, доки вони не бруднилися. Тоді їх змащували салом або лоєм, протирали чистою тканиною. «Очищені» таким чином, вони особливо зручні були для ляскання з розмаху по столу, що було ознакою шику.
Які ж були до карт охочі,
то не сиділи дурно тут,
гуляли часто до півночі
в ніска, в пари, у лави, в жгут,
у памфиля, в візка і в кепа,
кому ж із них була дотепа,
то в гроші грали в сім листів.
Тут всяку всячину іграли,
Хто як і в віщо захотів,
Не раз доходили до чуба,
Як загулялися в жгута,
В хлюста, в пари, в візка іграли,
І дамки по стому совали;
Чорт мав порожнього кута.
Названа в «Енеїді» Івана Котляревського низка популярних народних ігор, правила яких записав на Полтавщині й видрукував у «Киевской старине» С. Ісаєвич. Ось як він пояснює етимологію і правила гри «візок» (віз, пол. wozek): «Гра ця, так звана «свої козирі». Дуже поширена у народному середовищі. Назву отримала через те, що програє той, кому дістанеться вся купа карт, що нагадує собою навантаженого воза». Не ставитимемо під сумнів висновок дослідника, а цікавих відсилаємо до першоджерела.
ПЕРЕГНУВШИ ПАЛИЦЮ
Заради справедливості треба сказати, що ставлення українців до карт було не тільки мажорним. Громадська думка засуджувала безмірну, бездумну, згубну пристрасть. У некомфортному «інтер’єрі» пекла, у чималенькій компанії грішників (чи не вся Україна!) бачимо і картярів: «моти, картьожники, п’янюги». Тарас Шевченко у двох аркушах серії про блудного сина до атрибутів розтління, деградації особистості включає і карти, а саме в «Програвся у карти» та «У хліві».
Часто надмірна пристрасть до карт не існує сама по собі, окремо, а вкупі з іншими пороками, як-от в антигероя Тимохи з повісті Григорія Квітки-Основ’яненка «Козир-дівка»: «Хто шинкареві посуду побив? Ніхто, як Тимоха Макущенко. Від кого дівчата розбігаються? […] О, та й парень був на усе зле! П’є на усі заставки, б’ється з ким попавши, дівчат піддурює, у три листа як сяде, то у всіх грошики зчистить». Особливо ж деякі людські пороки набирали огидних форм та астрономічних масштабів під час політичних, соціальних катаклізмів – війн та революцій. «Найбільше з оповідань селян мене вразило, що в селі так поширене картярство. Це для мене було справжньою новиною», – згадує своє підпілля на хуторах під Гадячем за часів першої більшовицької окупації 1918 року Віктор Андрієвський.
Отаман Божко (діяв у 1919 році. – Ред.) не був прихильним до картярських розваг, навпаки, ввів заборону на них серед своїх козаків, що поширювалась і на населення, яке проживало поруч із місцем, де розташовувався його загін. І за всі провини була одна кара – канчуки. Якось Божко, дізнавшись, що в містечку Барі в місцевому клубі ведеться картярська гра, наказав своїй кінній сотні оточити його, а вночі, у самий розпал розваги (грали переважно місцеві чиновники), усіх заарештував і кожному звелів дати по 15 «гарячих».
КОЗАЦЬКІ КАРТЯРСЬКІ ПРІЗВИЩА
(Реєстр 1649 року)
Демко Кралка
Мисько Чирва
Ничипір Шестірка
Федір Козир
Андрушко Тузенко
Іван Козирець
Ілько Нижник
Васько Дев'ятка
Хилько Нижниченко
Данило Король