Я ще з того покоління, яке вчили, що «у сім’ї вольній новій» – це про СРСР. І пам’ятаю 100-гривневу купюру, де Шевченко був зображений в тій триклятій смушковій шапці, що з неї не посміявся хіба дурний. Я вчився в російській школі, а до таких закладів вчителів української, здається, добирали за принципом негативної селекції. Тому мав всі шанси належати до когорти тих, кому Шевченко в юності «не зайшов». Але ніт. Я добре пам’ятаю свій 9-ий клас і пузатеньку хрестоматію з української літератури, де левова частка текстів припала на «Кобзар». Це були часи Першої чеченської, тому «Кавказ» («Чурек і сакля – все твоє, Воно не прошене, не дане») звучав особливо гордо і звучно. Мені особисто звучало все з «програмних текстів», окрім хіба «Катерини», що видалася надто мелодраматичною (бо я читав її в часи панування на ТБ латиноамериканських серіалів).
Потім, звісно, був і повний «Кобзар», і повний курс української літератури в університеті імені Шевченка. Але моя любов почалася з перших слів «Причинної» саме з тієї хрестоматії.
В моєму житті було багато Шевченка: від згаданого університету до пісень «Кому вниз» на його слова, від відвідин Канева всією родиною до акцій патріотичних сил, які в Києві починалися традиційно під пам’ятником Тарасу. Нині вже призабута дата 9 березня 2001-го, масові сутички опозиції з «Беркутом» у столиці, день, коли я дивом уник арешту.
Читайте також: Данило Судин: «Пам’ять про героїчну боротьбу, Голодомор і Тараса Шевченка — три ядра національного міфу України»
Шевченко завжди десь був у моєму житті так як у житті багатьох турків, наприклад, Ататюрк. У мене в кабінеті не висіли його портрети, але я завжди був осторонь дискусій про те, як нам «осучаснити Кобзаря». Що там «сучаснити»? Відкриваєш і читаєш, там все і про минуле, і теперішнє, і майбутнє – «І мертвим, і живим,і ненародженим». Те, що Андрій Єрмоленко малює картини із Шевченком-байкером, а недоброї пам’яті Олесь Бузина назвав його «вурдалаком» якраз свідчить про те, що Пророк живе в усіх наших магістральних дискусіях.
Мабуть в кожного з нас у голові з часом складається цитатник із різних текстів, що залишили свій відбиток у свідомості. Скажу чесно, у мене такий є. Там панк-рок спокійно сусідить зі Святим Письмом. Є там і «шевченкова поличка». Як це працює? Був в Одесі три роки тому, бачив пам’ятник Катерині, а в голові «а вторая доконала вдову-сиротину». Коли бачив в новинах згадки про Дмитра Табачника, то одразу виринало «брешеш, людоморе». Кожного весняного світанку, що в студентські роки, що у війську на варті «соловейко в темнім гаю сонце зустрічає». Ну а під час обстрілів – «і день, і ніч гвалт, гармати, земля стогне, гнеться». Коли бачу молодих добровольців – сильних, чубатих з патріотичними татуюваннями: «Сини мої, гайдамаки, степ широкий воля»…
Читайте також: Шевченко і цензура: як «редагували» поета в Російські імперії та СРСР
У 2014-му, коли я вперше поїхав в зону АТО, прихопив із собою планшет, на який ще раніше закачав «Кобзаря», дорогою назад у потязі перечитав ту саму «Катерину». На той час мені було вже 35, я так і не полюбив мелодрами, але мене розчулив і цей текст. Без нього «Шевченків міф України» таки був би неповним.