Політична напруга останніх років між турецьким керівництвом і Заходом не завадила Україні активно співпрацювати з Туреччиною у військово-технічній чи політичній сферах. Однак водночас у нас ігнорують успішний досвід південного сусіда у здійсненні економічної політики національного розвитку. Цей досвід демонструє довгі й очевидні переваги над тим, що відбувається в Україні.
У світовому й українському інформаційному просторі уже кілька років відбуваються періодичні атаки задля дискредитації економічної політики Ердогана в Туреччині. Водночас усі аргументи критиків зводяться переважно до того, що її наслідком стало значне зниження курсу ліри до долара й інших резервних валют. Хоча це відбувається внаслідок згубного для будь-якої економіки залучення спекулятивного капіталу через портфельні інвестиції та кредити в іноземній валюті.
Політика розвитку
Нещодавно курс турецької ліри знову впав на понад 15% до долара, коли президент Ердоган заявив, що має намір виграти «економічну війну за незалежність». І дотиснути центральний банк до зниження відсоткових ставок, щоб простимулювати зростання інвестицій у виробництво, експорт турецьких товарів і створення нових робочих місць. Ще навесні 2021 року Реджеп Ердоган відправив у відставку голову центробанку республіки після підвищення тим облікової ставки до 19% у відповідь на зростання інфляції до 16%. Той менш як за пів року збільшив ставку майже вдвічі. У результаті ліра подорожчала приблизно на 18%, однак це зробило її лише найкращою для фінансових спекуляцій (кері-трейду — отримання прибутку на валютному ринку шляхом різної величини відсоткових ставок). Проте було далеким від інтересів реальних виробників промислової продукції, особливо з малого та середнього бізнесу.
Знецінення ліри та зростання інфляції, що сягнула 20%, намагаються використати опозиційні політики, які закликали до негайних виборів і зміни політики відповідно до рекомендацій монетаристів. Водночас зазвичай ігнорують те, що Ердоган завжди був прихильником політики від’ємних відсоткових ставок за кредитами, коли вони є нижчими за рівень інфляції. Але до серії різких обвалів ліри це почало призводити лише впродовж останніх кількох років із майже 20-річного правління його політичної сили у країні. Насамперед після того, як почалася політична конфронтація турецького керівництва із ЄС, а потім і зі США.
Читайте також: Туреччина: втримати баланс
Урешті, насправді реальна ставка (ключова ставка мінус інфляція) зараз досі менша від –5% (інфляція поки що не досягнула 20%). Хоча, наприклад, у США вона становить –6% (0–0,25% при інфляції у 6,2%).
Саме прихід до влади Партії справедливості й розвитку та її лідера Реджепа Ердогана був пов’язаний з утомою населення від вимог, на яких наполягав МВФ в обмін на надання стабілізаційної підтримки. А в основі його економічного курсу від початку лежала відмова від кредитів МВФ, обтяжених низкою гальмівних для розвитку внутрішнього виробництва вимог та перехід натомість до активної не лише соціальної, а й економічної та промислової політики розвитку.
Як і сучасна Україна, Туреччина 20 років тому була надто бідною, щоб стабілізація могла стати для суспільства прийнятною метою державної політики. Потрібна була не стабілізація, а стрімке зростання національного виробництва та експорту, яке потребувало масштабних дешевих інвестицій. І справді за час перебування Ердогана при владі з 2002 року ВВП Туреччини зріс майже у
2,5 раза (див. «Мірило ефективності»).
Різні підходи
Якщо від 2000-го до 2008 року економіки України й Туреччини розвивалися загалом зіставними темпами, то пізніше ситуація різко змінилася на гірше для нашої країни. Для української економіки 12 років після кризи 2008–2009-го стали без перебільшення «втраченою дюжиною». І ми досі не можемо вийти навіть на рівень виробництва товарів і послуг, який мали у 2008 році. Економіка за цей час просіла на 22%. До того ж у найгіршому стані залишається обробна промисловість. Адже замість цілеспрямованої державної політики заміни справді застарілих підприємств і навіть галузей на сучасні ми просто віддавали весь цей час власний внутрішній ринок виробникам з інших, переважно азійських, країн.
Натомість у Туреччині відбулося майже подвоєння реального валового внутрішнього продукту. Реальний обсяг ВВП Туреччини за підсумками 2020 року був на 79% більшим, аніж у 2009-му. Та ще й коштом пришвидшеного зростання в обробній промисловості, яка в Україні за цей час найбільше занепала. Також зростання економіки й промисловості в Туреччині зазвичай відбувалося навіть в умовах світових криз, просто темпи дещо гальмували. Однак про глибокі обвали, подібні до українських у 2009-му чи 2020 році, не йшлося.
.jpg)
І це тло є наслідком не збігів, а різної економічної політики, яку здійснювали у двох країнах. В Україні у фокусі уваги влади перебувало переважно утримання стабільності валютного курсу, перерозподіл наявних активів, отримання «пільгових» кредитів міжнародних фінансових інституцій для пом’якшення негативних наслідків економічного занепаду та стимулювання імпорту. У Туреччині весь цей час у центрі державної політики залишалася підтримка створення нових виробництв і розширення кола залучених до нього малих і середніх бізнесів. До того ж з акцентом на експортоорієнтованість або заміщення імпорту.
Так само і впродовж останніх двох років на тлі кризових тенденцій через пандемію влада Туреччини вжила низку інших заходів для захисту виробництва у країні та стимулювання експорту своїх товарів за кордон. Уряд оголосив про кредитну підтримку інвестицій в експортоорієнтовані й імпортозамінні виробництва терміном на десять років. Водночас було підвищено збори з імпорту на низку видів промислових товарів, які виробляли в країні.
Курс на зростання
Як свідчать дані статистичного відомства Туреччини, реальний сектор економіки країни завдяки економічній політиці Ердогана динамічно зростає. Наприклад, у I кварталі 2021 року ВВП країни зріс на 7,2% порівняно з аналогічним періодом 2020-го та був більшим на 11,9% порівняно з першим кварталом 2019-го. У ІІ кварталі зростання пришвидшилося до 21,7% порівняно з аналогічним періодом 2020-го та більш як удвічі перевищило пандемійний спад у відповідному кварталі торік (становив 10,4%). Нарешті у ІІІ кварталі приріст становить 7,4% на тлі зростання на 6,3% у цей час торік. Відтак порівняно із ІІІ кварталом допандемійного 2019 року зростання сягнуло уже 14,2%. Тож у підсумку воно навіть пришвидшується.
Читайте також: США-Туреччина: приборкання норовливого
До того зниження курсу ліри також сприяло розвитку турецького виробництва та експорту. У результаті продажі товарів і послуг з Туреччини у ІІ кварталі 2021 року зросли на 60%, а імпорт лише на 19,2%. У ІІІ кварталі експорт зріс на 25,6% а імпорт навіть зменшився на 8,3% порівняно з аналогічним періодом торік. Що є явною ознакою оздоровлення турецької економіки.
Промислове виробництво Туреччини стало зростає другий рік поспіль. У вересні 2021 року воно було на 8,9% більшим, аніж у вересні 2020-го та на 21,2% більшим, аніж у вересні 2019 року. І відбувається це насамперед коштом найважливішої для розвитку будь-якої країни обробної промисловості, яка за два роки додала 22,8%.
Зайнятість у країні зросла з 26,7 млн у ІІІ кварталі 2020-го до 29 млн у ІІІ кварталі 2021 року. До того ж найшвидше зростання було зафіксоване, знову-таки, саме в промисловості: із 5,4 млн до 6,2 млн осіб.
Відповідна ситуація різко контрастує із занепадом реального сектору економіки і найгірше — обробної промисловості, що спостерігається всі ці роки в Україні через політику дорогих грошей і відсутність інших складових захисту та розвитку національного виробництва.
Тож насправді економічна політика Ердогана й далі забезпечує динамічний розвиток турецької економіки, попри невдоволення фінансових спекулянтів. А українській владі варто було б уважніше придивитися до цієї ефективної політики відстоювання інтересів національної економіки, а не приносити її в жертву фінансистам.
Ціна успіху
Це не скасовує того факту, що ліра за цей час справді різко знецінилася навіть до гривні. Лише три роки тому, у грудні 2018-го, вона коштувала понад 7 грн, а зараз — лише 2 грн. Зростання заробітних плат нині не встигає за таким темпом девальвації, і в доларах вони суттєво зменшилися. Наприклад, мінімальна зарплата (після оподаткування) за цей час зросла з 1,6 тис. лір у 2018-му до 2,8 тис. лір у 2021 році й з 2022-го очікується її підвищення до 3,5–3,7 тис. лір.
Однак обвал ліри є не лише наслідком політики негативних відсоткових ставок, а більше збігу кількох негативних для країни об’єктивних і суб’єктивних факторів.
Насамперед це тло є наслідком стрімкого збільшення валютного боргу Туреччини, яке відбувалося на початку століття коштом корпоративного сектору. Увесь борг із $104 млрд у 2000 році зріс більш ніж до $450 млрд у 2017-му, а обсяг зобов’язань турецьких компаній в іноземній валюті перевищив $320 млрд. Зростання дефіциту за рахунком поточних операцій свого історичного максимуму в понад $75 млрд досягло ще десятиліття тому — у 2011 році, що відповідало понад 10% валового національного доходу країни. За підсумками 2018 року він становив близько $21 млрд, а 2019 рік Туреччина зуміла закінчити з позитивним сальдо в обсязі $8 млрд. І хоча в умовах пандемії з 2020-го ситуація знову погіршилася, однак про максимуми 2011 року не йдеться.
Читайте також: Туреччина між двома "друзями"
Це вкотре підтверджує шкоду для розвитку будь-якої національної економіки, якої завдає залучення спекулятивних портфельних інвестицій і кредитів. Вони відіграли такий самий злий жарт чверть століття тому під час кризи в країнах Східної та Південно-Східної Азії. Пріоритетом має бути розвиток власного виробництва з опорою на внутрішнє накопичення капіталу, кредитування в національній валюті та залучення у валюті лише прямих іноземних інвестицій у реальний сектор економіки, коли ризики стрімкого відтоку капіталу мінімальні. І економічний розвиток Туреччини останнім часом рухається саме в цьому напрямі, хоч країна й платить високу ціну за помилки попередніх десятиліть. Однак Україні ніщо не заважає робити висновки на її прикладі й не повторювати чогось схожого в себе.
Водночас девальвація ліри стала ще й наслідком тимчасового негативного збігу обставин на світовому ринку. А саме зростання цін на сировину та енергоносії, яке поки що не сповна трансформувалося в зростання цін на готову промислову продукцію. Зрештою пандемія сильно вдарила по туристичному сектору Туреччини, який традиційно забезпечував значні надходження валюти.
Незасвоєні уроки
Така ситуація створила тимчасові позірні переваги для української сировинної економіки та стабільності гривні, однак завдала удару по турецькій. Проте це лише питання часу, і зниження цін на сировинні товари та їх підвищення на вже готову продукцію незабаром вирівняє ситуацію через девальвацію гривні, а також валют інших країн, які тотально залежні від експорту сировини. І тоді турецька економіка, яка пройшла девальвацію з нарощуванням виробництва готової продукції, у підсумку знову виграє порівняно з українською.
Адже попри низку заявлених програм фактично український уряд за останній час так нічого й не зробив ані для стимулювання виробництва й просування експорту готової промислової продукції, ані для захисту її на внутрішньому ринку від напливу імпортних товарів, виготовлених у країнах зі сприятливішими умовами. Хоча підвищення облікових ставок не здатне зарадити зростанню цін , що викликане динамікою на світових ринках,ні на продовольчу сировину, ні на енергоносії, у НБУ й далі підвищують облікові ставки.
І якщо їх підвищення не може зупинити зростання цін на експортні сировинні товари чи імпортні енергоносії, то цілком здатне спровокувати дефляцію в галузях, що працюють на внутрішній ринок. Зменшення кількості грошей в умовах, коли ціни на товари й послуги першої необхідності (харчі, опалення, електроенергія) й далі стрімко зростають, змушує українців зменшувати споживання послуг та інших промислових товарів. А відтак провокує скорочення їх виробництва, зайнятості й доходів.
Підпорядкування державної політики утриманню рівня інфляції без огляду на те, як це впливає на виробництво готової продукції чи послуг в Україні, програмує поглиблення кризових процесів. А в довгостроковій перспективі така політика виявиться цілком безпорадною, не зможе ні врятувати від обвалу гривню в разі зниження цін на світових сировинних ринках, ані зупинити спровоковану цим гіперінфляцію через надмірну залежність українського ринку від імпорту абсолютної більшості необхідних громадянам непродовольчих товарів.