Турецька Рів’єра

В аеропорту Антальї стоїть черга до віконця отримання віз. Десять хвилин очікування, кожен сплачує по $30. Просканувавши паспорт, у нього за кілька секунд клеять марку – і ласкаво просимо. Так просто! Без шенгенської бюрократії?

Мабуть, це не остання причина, чому минулого 2009 року Туреччина прийняла аж 24 млн відпочивальників. Українців серед них було 574 700. За чисельністю виїзного туризму ця країна вже не перший рік посідає для нас перше місце. Наступна причина стає теж зрозумілою одразу по прильоті – сприятливий клімат. Навколо – пальми. В аеропорту, на вулицях, при шляхах.  А ще привертають погляд Торосські гори і, звичайно ж, солоно-тепле Середземне море.

Молоде античне місто

«Туркені ходять у паранджі», – це виявилося стереотипом, далеким від життя. Туреччина – найбільш світська з усіх мусульманських країн, деякі жінки тут таки носять хустки-хиджаби, але переважно вдягаються як європейки.

Стоїмо на центральному Май­­дані Республіки з кінним пам’ятником Кемалю Ататюрку. Ліворуч височіють годинникова мурована вежа й рифлений 38-метровий мінарет Ївлі, який датується 1280 роком. Унизу під нами – старе місто й яхтова марина на місці колишнього торгового порту, який тут існував ще за еллінів і хрестоносців.

Приємно посидіти в кафе з панорамою на море, гори, мечеть. Стиха лунає мелодія. Турецька? Якщо вслухатись, упізнається європейська класика – Вівальді в східному аранжуванні. Ми блукаємо античними вуличками, портом, відбиваючись від запрошень покататися на яхті… Втім, більша частина Антальї – нове місто, молоде за населенням і доладно сплановане. Світлі 14–16-повер­хові будинки з панелями сонячних батарей на дахах. Анталійский трамвай виглядає цілком по-європей­ськи – не порівняти з обдертими київськими вагонами. Пальмові бульвари й сквери біля ошатних мечетей, багато троянд, ясмину й субтропічних квітів. Парки Ататюрка, Карааліоглу, Мермерлі, Реджеп Більгин наповнюють місто субтропічними ароматами. Й усюди над морем – безкоштовні тренажерні майдан­­чики. В Антальї є аквапарк, дельфінарій, театр опе­­ри й балету і навіть музей НЛО.

Турки в цих місцях мешкали не завжди, але заселили їх хазяйновито. Розбудували курортну інфраструктуру, в якій працює до 80% населення півторамільйонного міста. Готелі, ресторани, навіть водоспад – все працює на відпочивальників, як єдиний луна-парк. Дорожній рух в Антальї – без видимих порушень. По вулицях розставлені надземні переходи, куди люди піднімаються ескалаторами.

А на обрії, вздовж усієї затоки, темніє попід хмарами чималенький, не нижчий за Карпати, Торосський хребет.

ПРОДАВЕЦЬ АНТИКВАРІАТУ. У старій частині Антальї не бракує  крамничок зі східними старожит­ностями

На Памуккале

Гірська дорога на Памуккале пролягає через перевал. Щойно вранці ми купалися в морі, аж тут, у горах, – сніг, наче бавовняне поле. Турецкою бавовна – памук, звідси походить і прізвище нобеліанта Орхана Памука, й назва місця, куди ми їдемо.

Гірські селища виглядають доглянуто. Чисті гарні будиночки на кілька поверхів, біля кожного другого – автівка. Супермаркети, банки, кав’ярні. Метеостанція. Графіті турецькою мовою на стіні промспоруди – ім’я відомого футболіста. І якби замість мечеті в небо стирчав костел, а замість чинар росли буки, можна було б сплутати тутешню місцевість, наприклад, із Угорщиною.

Де-не-де в горах виблискує, наче озеро, плівка десятків гектарів теплиць, у яких вирощують помідори, кавуни, квіти. Цілий рік їх експортують до Європи. «Нас оминув соціалізм, земля завжди була в приватній власності», – каже гід Айхан Чавушоглу. Тож і дбають турки про кожен кам’янистий метр. Минаємо підприємства з обробки мармуру, граніту, килимову фабрику.
Зупинка біля гірського ресторану. Плату тут беруть у доларах, євро або в лірах, хто що має. Й так усюди: в будь-якому супермаркеті чи кав’ярні у вас приймуть ці три валюти без зай­вих формальностей. Пластикові кар­т­ки теж у ходу. Такого валютного лібералізму, як у Туреччині, ще годі попошукати.

Проїжджаємо досить велике місто – Денізлі. Увагу привертають ракетоподібні мінарети, а також університет – будівля в стилі хай-тек. «У Туреччині діє 144 університети, з них 80 державних», – повідомляє Айхан.

Памуккале – «бавовняна фор­­теця» – ще здаля впадає у вічі незвичною картиною білих скель. Якби не спека, можна було б подумати, що це гірськолижні траси. Насправді – корисні мінеральні відкладення у вигляді травертин – неглибоких басейнів, розташованих терасами.

Але перш ніж походити білосніжними схилами, ми довго блукаємо руїнами Хієраполіса – міста, яке колись збудували біля цих білих скель ще давні греки. Я й раніше чув, що в Туреччині є чимало античних міст. Землетруси і війни залишили від них мало що. Хієраполіс теж неодноразово руйнувався, однак і досі непогано виглядає його кам’яний амфітеатр. У багатьох із нас найбільший пієтет викликала церква Св. Пилипа, збудована тут ще в V столітті. На жаль, і від неї – тільки брили, крізь які проростає будяк.

А що найкраще збереглося? Джерело теплої мінеральної води, що б’є з-під скелі. Влаштована тут оздоровча термальна «купіль Клеопатри» працює вже кільканадцять століть.

ХРАМ АПОСТОЛА. Руїни церкви в античному Хієраполісі датують V століттям. ЇЇ звели на місці, де проповідував один з учнів Ісуса Христа – Святий Пилип

Давньогрецьке каміння

Високо в горах, куди
навіть птахи долітали важко.
Орхан Памук

Черепаха переповзає дорогу, автобус гальмує. Шлях із асфальтного стає камінним, мов черепаховий панцир. Звужується, крутішає і в’ється далі на Термессос – стародавнє місто на висоті 1050 метрів над морем. Дорога тулиться понад ущелиною, десь унизу кружеляє по камінцях річка. Нема навіть символічного бордюру, хоча асфальтове покриття чудове. Туре­­ч­­чина – здебільшого гірська країна, для водія петлювання між скелею й прірвою – звичний трюк.

Виходимо й пішки козячими стежками дістаємося розвалин гімназіуму – античного фітнес-центру. Далі йти все важче. Тут в елінські часи збудували величні храми Зевса й Артеміди, від яких тепер – лише повалені колони й брили, розкидані схилами. Термессос зміг встояти навіть перед військом Александра Македонського, та не перед часом. Збереглися, щоправда, кам’яні надгробки некрополя і майже вцілів амфітеатр, збудований у римському стилі в 1 році н.е.

Униз спускаємося повільно, як ті черепахи. До речі, в Туреччині цих тварин чимало. Їх люблять і продають скрізь – у сувенірному, звичайно, вигляді. А в Белеку ми побачили велетенську скульптуру черепахи, й це більше надихає, ніж статуя Леніна десь у нас у Кореїзі.

Після Термессоса мені довелося викинути свої розбиті черевики й купити турецькі.

ПОЛУМ’Я З-ПІД ЗЕМЛІ. Тисячолітній природний феномен на горі Янарташ став міфом про чудисько і фішкою турбізнесу

Химера – вічний вогонь

Назавтра знову гірська дорога, що іноді перетинає пересохлі русла річок. На узбіччі трапляються помаранчеві дерева, на котрих висять оранжеві кулі. Де-не-де при дорозі продає апельсини господар, як у нас десь на Полтавщині цибулю чи яблука.

Ще одне античне місто Олімпос, засноване в ІІІ столітті до н.е., оглядаємо без поспіху й екстриму. Воно розташоване в мальовничій бухті, й за давніх римлян тут базувалися пірати. В пізніші віки Олімпос входив до складу різних цивілізацій. Руїни цікаві, а нам треба дочекатися заходу сонця. Навіщо? Тільки тоді розпочнемо сходження на Янарташ (у перекладі – вогняна гора), в англійському ж варіанті топоніміки вона здавна називається Химера. Скелястий шлях іде сосновим гаєм, це червоні турецькі сосни, для нас трохи незвичні. Ось ми, нарешті, на вершині. Вже почало сутеніти, тому добре бачимо вогні, що пробиваються з-під землі. Це місце відоме людям кілька тисяч років. Згідно з давньогрецькими міфами, герой Беллерофонт, осідлавши крилатого Пегаса, вбив тут і закопав вогнедишне чудисько – Химеру. Насправді ж то фонтанує і палає природний газ. Смолоскипи іноді згасають, тоді спалахують знову. Отак ідея вічного вогню, яку комуністи намагалися здійснити з пропагандистською метою, тут працює на суто природних засадах. І турки на цьому непогано заробляють: вхід на Химеру – $2 або три ліри з особи.

Курортне узбережжя

Марш-кидки в турецькі гори – до античних міст або ж до прохолодніших, ніж море, озер – зручно робити, замешкавши на середземноморському узбереж­­жі. За кількістю сучасно облаштованих курортних селищ Анталья залишає далеко позаду наші Крим і Азовське узбережжя. Їх тут десятки, ми побували лише в кількох: Кемері, Белеку, Гюйнюку, Бельдібі. Про­­їжджаючи курортне селище Кадріє, поруч із мечеттю помітили християнську церкву й неподалік – синагогу. Напевно, їх збудували спеціально для відпочивальників. Як і безліч курортних магазинчиків із іноді чудернацькими вивісками. Наприклад, у селищі Гюйнюк здибали такий зразок англо-ро­сійського суржику: «Ко­­жаный и меховой fabric shop».

Мандрівників приймають зазвичай невеликими групами. Для цього, приміром, одна лише туристична фірма кaryatour зафрахтувала з України 28 авіарейсів на тиждень, до літа-2010 налаштувала близько 250 готелів. I в кожної групи є свій гід – він і краєзнавець, і помічник у вирішенні будь-якої проблеми.

У готелях працює чимало персоналу з України, Казахстану, Росії, бо відомо, що порозумітися англійською, тим більше турецькою, для нашої людини іноді проблематично.

Привертає увагу, що Туреччина на позір патріотична. Скрізь майорять національні червоні прапори з зіркою й півмісяцем: на пляжах, біля лазень-хамамів, навіть поруч із поодинокими продавцями апельсинів на гірських шляхах. Але зауважую, що мінеральну воду «Дамла» розливає філія компанії Coca-Сola. Та й це – свідчення патріотизму і сприятливого клімату: не лише природного, а й інвестиційного. 

 

Редакція дякує компанії кaryatour, яка уможливила цю мандрівку

 

[1850][1857]