Туреччина, як і Україна, цього року переживала свої вибори. 31 березня, в один день із першим туром президентських перегонів у нас, там минула електоральна кампанія до місцевих рад і муніципалітетів. Із розривом лише 14 тис. голосів у Стамбулі переміг Екрем Імамоглу, кандидат від Республіканської народної партії. В Анкарі, Ізмірі, Антальї та більшості інших великих турецьких міст перемогли представники цієї самої політичної сили, обійшовши ердоганівську Партію справедливості та розвитку (ПСР).
Втрату Стамбула, де свого часу Ердоган був мером, влада пережила так боляче, що результати виборів скасували, провели повторні та зрештою програли зі ще більшим відривом: 54,2% за опозиційного Екрема Імамоглу й лише 45% за провладного Біналі Йилдирима. Злі язики навіть подейкували, що скасування результатів було спробою керівної партії виграти час і «підчистити хвости», оскільки втрата Стамбула вже була очевидною.
«Ренегат» та інші символи
Утім, не лише виборами жила Туреччина цей рік. Купівля російських засобів ППО С-400, які вже у липні опинилися на авіабазі Мюртед поблизу Анкари, сколихнула західні медіа. Цікаво, що в перекладі назва цієї бази означає «ренегат», «віровідступник». У 1402-му саме в згаданому районі, згідно з напівлегендарною історією, частина військ султана Баязида ганебно полишила поле бою османів проти військ Тамерлана. Власне, чимало критиків військової співпраці Туреччини з РФ уже в цьому вгледіли неабиякий символізм.
Читайте також: США-Туреччина: приборкання норовливого
Деякі українські оглядачі прямо звинувачували Ердогана в тому, що, мовляв, Туреччина «здалася Росії». Штати, як відомо, розірвали угоду про випуск нових літаків F-35, які мала отримати Туреччина, залишивши й наявні машини без відповідних запчастин (саме тому турки активно розробляють свій літак п’ятого покоління, намагаючись усіляко позбутися військово-технічної залежності від Заходу).
Узагалі згідно з даними за 2014–2018 роки Туреччина входить до топ-20 експортерів зброї (посідаючи 14-ту позицію й поступаючись Швейцарії та Україні з 13-ю та 12-ю позиціями), щороку пропонуючи нові вироби на глобальному ринку, зокрема високотехнологічні засоби зв’язку, безпілотники, сучасні бронемашини тощо. Головними покупцями традиційно були ОАЕ й Саудівська Аравія, але останніми роками у зв’язку з політичними змінами турецький експорт збільшує частку в Омані, Катарі й, нарешті, Лівії, де помірковані ісламісти з Уряду національної єдності досить успішно відбиваються від військ генерала Хафтара.
Щоправда, не так добре просуваються справи в Сирії: зусиллями «занепокоєного» світового співтовариства режим Асада за підтримки РФ має всі шанси поновити контроль над майже всією територією держави на захід від Євфрату, а це приблизно 80% контрольованої урядом до 2011-го. Турецький же «протекторат» встановлено над невеликою смугою 40–50 км на північ від Алеппо, хоча, будемо відверті, чимало сил у мусульманському світі чекали більшого. Водночас Туреччина, попри гучні заяви, координує свої дії в Сирії з РФ і США, маневруючи між двома гравцями й займаючи, зрештою, той простір, який їй дозволили зайняти.
Шоу перемагає
На тлі всіх цих подій та, найголовніше, погіршення економічних показників країни (падіння ліри, зростання безробіття) виникає запитання: що відбувається з країною? Чи означає це, що ера Ердогана закінчується й за чотири роки, у 2023-му, слід чекати на нового лідера? І, нарешті, яка доля «неоосманізму», що його так часто вишукували в заявах Ердогана, особливо після подій липня 2016 року? Питання важливе ще й тому, що, як бачимо, першим державним візитом до сусідньої країни новообраного українського президента стала саме Туреччина, на яку в Україні традиційно дивляться як на союзника в кримському питанні.
Почнемо з програного урядовою партією Стамбула. Передусім варто зауважити, що з 80 млн жителів країни це місто, як агломерація, стало домівкою для майже чверті населення. Ердоган, який свого часу був мером Стамбула, спирався на підтримку самих стамбульців, але не так корінних, як вихідців з Анатолії, центральної та східної частини Туреччини, консервативнішої, менш урбанізованої та відповідно приязніше налаштованої до релігійних настроїв. На виборах цього року Партія справедливості й розвитку висунула на посаду мера міста анатолійця Біналі Йилдирима, прем’єр-міністра країни (2016–2018), а нині спікера Національних зборів, де-факто другу особу в державі після самого Реджепа Ердогана.
Читайте також: Туреччина між двома "друзями"
Опонував йому молодший за віком (народився 1970-го) Екрем Імамоглу, що показово, також не «корінний» стамбулець, виходець із Трабзона. Із 2014 по 2019 рік Імамоглу очолював стамбульський муніципалітет Бейликдюзю, отже, мав усі шанси мобілізувати свій електорат. Якщо Йилдирим був чітко орієнтований на лінію Ердогана й консервативний електорат, то Імамоглу звертався передусім до молоді й прихильників світських сил. Так склалося, що мені довелося провести тиждень у Стамбулі саме напередодні й під час виборів 23 червня, і певна атмосфера, яка панувала в місті, уже чітко вказувала на нового переможця. Наприклад, на острові Буюкада, де стамбульці часто проводять вихідні, одразу навпроти поромного термінала стояли два великі агітаційні намети. У наметі Йилдирима, обвішаному його фотографіями, сиділо кілька жінок середнього віку в хіджабах, обкладених просто-таки стосом газет, буклетів та іншої агітпродукції, яку мало хто брав до рук. Із намету за кілька кроків поряд, де агітували молоді хлопці й дівчата більш «світські» на вигляд, чи не на весь острів лунала музика, пісні, відбувалися танці, а велика «агітбригада» обходила ресторани неподалік і гукала: «Афієт олсун!» («Смачного!» турецькою). Люди відповідали й плескали в долоні. Вочевидь, технологи Імамоглу непогано відчули тренд сучасної політики, де шоумени здобувають більше симпатій, ніж «старі й досвідчені», хай там куди ці симпатії заводять. Після оголошення результатів біля мерії Стамбула, що в районі Фатіх, зібрався досить велелюдний натовп із піснями, барабанами й фаєрами. Але що вражало, то це кількість не просто молоді, а конкретно школярів, які навряд чи голосували. У натовпі продавали великі турецькі прапори, та ще й із портретом Ататюрка просто біля півмісяця із зіркою.
«Кемалізм», ідеал світської республіки, цього разу переміг «ердоганізм». Однією з причин виграшу Імамоглу, між іншим, вважають обіцянку звільнити Стамбул від арабських нелегалів: окремі райони (наприклад, добре відомий навіть туристам Аксарай) уже давно перетворилися на Сирію чи Палестину, причому не в найкращому варіанті. Наскільки вирішення проблеми нелегальних мігрантів належить до компетенції мера — питання, звісно, риторичне. Ставлення ж переконаного електорату Партії справедливості та розвитку до виборців Імамоглу чимось скидається на аргументи деяких прихильників «Євросолідарності» проти «Слуги народу». «Ці молоді люди нічого не знають про Стамбул до Ердогана, — розчаровано пояснював мені директор одного турецького релігійного фонду, маючи на увазі період із 1994 по 1998 рік, коли нинішній президент був мером міста. — Тут були купи сміття, проблеми з водою, взагалі не так, як зараз. Вони про це навіть не здогадуються». Щоправда, в Ердогана залишається непогана можливість: у нього є важелі впливу на Стамбул, які позбавлять Імамоглу можливості розгорнутися, відповідно невдачі опонентів сприятимуть мобілізації електорату ПСР у недалекому майбутньому. Утім, чи під самого Ердогана, чи під його потенційного наступника (а хто ним стане — питання досі відкрите), поки що казати зарано. Але 2020-й, здається, уже стане показовим.
Проти кого ракети?
Зовнішня політика Туреччини цього року теж стала предметом для запеклих дискусій. Чимало вже сказано про купівлю російських С-400, але виникає питання: навіщо вони Ердогану, чому це було так принципово? Фактично тут є дві версії. Одна дещо конспірологічна, друга радше реалістична. Перша, озвучена в деяких македонських, турецьких і головно російських ЗМІ, полягає в тому, що 2016-го, під час подій 15 липня, винищувачі заколотників, які мали збити літак Ердогана, були зупинені через втручання росіян. Ті начебто взяли літаки на приціл саме з використанням С-400 на півночі Сирії та попередили про наслідки. Правда це чи ні (усе-таки від Мармариса, де тоді був літак Ердогана, до сирійської Латакії понад 700 км, що вже не під силу засобам ППО), але в підсумку рівень недовіри Ердогана до партнерів по НАТО став таким критичним, що в нього виникла потреба в «кишенькових» ракетах, які гарантуватимуть безпеку в небі.
Друга ж версія така, що це радше один із ходів на політичній шахівниці, спроба водночас і пограти мускулами, і прикрити південний схід країни, зокрема від потенційних загроз із боку практично всіх південних сусідів, а серед них й Ізраїлю (принаймні таку думку висловлюють турецькі експерти). Хай там як, купівля С-400 стала початком великої кризи у відносинах зі США. Нині окрім відмови продавати Туреччині F-35 уже йдеться про нові санкції. Однак виникає риторичне запитання щодо їхньої дієвості: чи зупинили американські санкції політику Ірану в регіоні, який має своїх «проксі» в Іраку, Лівані, Сирії, Ємені? Або РФ, яка добудовує «Північний потік»? Узагалі складається враження, що Адміністрація Трампа поки що не вирішила, як далі розвивати зв’язки з Туреччиною. Нині тривають перемовини в Сирії, де Туреччина має дієвий аргумент, який спрацьовує щонайменше проти партнерів по ЄС і підштовхує їх стримувати США від антитурецьких дій. Фактично країна стала шлюзом між іракськими й сирійськими біженцями та Євросоюзом. Ще 9 серпня держсекретар Сполучених Штатів Майк Помпео оголосив про «важливий прогрес» у створенні контрольованої Туреччиною зони безпеки на сирійському кордоні. Зрештою, ринок озброєння має свою логіку, яка, не забуваймо про це, усе ж таки полягає в економічній вигоді великих корпорацій і наближених до них лобістів, вона далеко не завжди пов’язана із суто політичними проекціями.
Читайте також: Стамбульська поразка Ердогана
Чи збережеться турецький вплив у регіоні загалом? Історикам відомо, що занепад і подальший розпад Османської імперії свого часу став відправним пунктом для початку великої геополітичної гри між західними силами й Близьким Сходом, яка триває й досі. Але колишні османські провінції, як-от Сирія, Ірак, Ліван, Палестина, у нинішні часи навряд чи належать до союзників першого розряду. В Іраку, попри роки західної інтервенції, потужні позиції Ірану (як, зрештою, і в інших згаданих країнах). Туреччина ж установила непогані зв’язки з Катаром, спираючись на ідеологію поміркованого ісламізму. Виходячи з певних ідей пантюркізму, розвиваються її відносини й з Азербайджаном, підкріплені різними енергетичними проектами. У регіональному розрізі відносно успішно турецька сторона працює з Аджарією в Грузії, південними частинами Болгарії, Молдови та східною Румунією, де мешкають мусульманські меншини (крім молдовських гагаузів, православних за віросповіданням). У міждержавному — з Боснією і Герцеговиною. Чесно кажучи, османська спадщина в цих проектах співпраці відіграє радше символічну роль, те саме стосується Криму. Часто можна почути (до 2014 року про це казали навіть деякі начебто «проукраїнські» сили), що Туреччина колись «забере Крим», а кримські татари — це, мовляв, майже ті самі турки. Насправді кримські татари не більші турки, ніж українці росіяни чи поляки, і навіть ті мільйони вихідців із Криму, які живуть у Туреччині, чітко ідентифікують себе саме як татари.
Утім, зв’язки дуже тісні, чому сприяє, зокрема, і кримськотатарська діаспора, тож, починаючи з часів Кучми, практично всі українські президенти намагалися говорити з Туреччиною через кримськотатарський супровід. Окрім, певно, Януковича, що ще раз наштовхує на думку про підготовку анексії Криму задовго до 2014 року. Не став винятком і візит Володимира Зеленського, із яким приїхала велика делегація від Меджлісу, а Ердоган у відповідь чітко заявив, що Туреччина ніколи не визнає анексії півострова. Можливо, це був певний посил Заходу, мовляв, купівля російських С-400 ще нічого не означає, ми досі з цивілізованим світом. Російські медіа досить гнівно на це відреагували (особливо ресурси з окупованого Криму), міркуючи, чи приїде Ердоган до Сімферополя на відкриття Соборної мечеті, заплановане на квітень 2020-го. Цікаво, що турецька сторона вкотре озвучила плани побудувати мечеть у Києві, аналогічну тій, яка зведена за участю країни в білоруській столиці. Щоправда, хоч під цю справу вже навіть виділена земельна ділянка в Печерському районі Києва, питання досі існує лише на папері. У будь-якому разі для української сторони відносини з Туреччиною все ще залишаються пріоритетом, і турецька багатовекторність у принципі може зіграти їй на руку.
Адже, будьмо відверті, мусульманський світ загалом дуже стримано реагує на ситуацію з Кримом, і фактично Туреччина залишається єдиною країною, яка послідовно стоїть на боці України, зокрема під час голосування в ООН. За часів президентства Порошенка, попри, здавалося б, прозахідний вектор України, у відносинах із Туреччиною в пріоритет ставився радше взаємний інтерес. Так, у 2017–2018-му українські спецслужби створили істотні проблеми для послідовників Фетхуллаха Ґюлена. Понад те, деяких його представників навіть відправили до Туреччини. Останні 10 років відносини між Києвом та Анкарою розвивалися досить стрімко, і навіть у транспортному сенсі нині дістатися до Стамбула чи Анкари з України легше й дешевше, ніж до деяких європейських міст. Цікаво, що, незважаючи на складне історичне минуле, Туреччина залишається чи не єдиним сусідом України, із яким у кривавому ХХ столітті в неї не було конфліктних питань, тому педалювати якісь антитурецькі (чи, навпаки, антиукраїнські настрої) в політиці обох держав просто неможливо. Здається, наступні кілька років будуть вирішальними як для України, так і для Туреччини, і стабільність по обидва боки Чорного моря мала б стати запорукою миру в регіоні. Але чи стане насправді? Сумнівів дедалі більшає.