Турецькі ісламісти добились того, що частково скасовується заборона на носіння хіджабу в навчальних закладах. Вперше з моменту заснування Турецької республіки понад вісім десятиліть тому, турецьким жінкам не потрібно з’являтися в університетах з непокритою головою. До цього носіння хіджабу було заборонено в університетах та в органах державного управління.
Від часів падіння Османської імперії та реформ Ататюрка існував баланс між ісламською частиною тотожності Туреччини і її світською стороною. Нині ж цей баланс порушено.Не можна сказати, що в Туреччині, кемалізм став старомодним чи віджилим. Хоча зараз там простежується мода чи нове віяння ігнорувати той величезний прогресивний вплив, котрий він справив на історичну долю турецького народу.
Однак кемалістські еліти пропустили той момент, коли турецьке суспільство вже не було здатне розвиватися в початковому напрямку. Ідеї західної демократії так і не змогли повністю прижитися в сучасній Туреччині, тому що методи їх реалізації не можна було назвати повністю демократичними. Крім того, за турецьких реалій, ці ідеї набагато випереджали свій час. Можна сказати, що Туреччина опинилася в ролі дитини, якій вже не було куди далі рости.
Нині ж правляча проісламістська Партія справедливості і розвитку (ПСР) Реджепа Ердогана змушує кемалістів поглянути тверезим поглядом на самих себе. Тепер вони вимушені вчитися на своїх помилках, взявши уроки в ПСР, для того аби активізувати свої дії та оживити неокемалізм. Проте він має бути більш ліберальним і зрозумілим турецькому суспільству.
Але, якщо в часи посиленої ісламізації Туреччини Партією справедливості і розвитку, кемалісти не скористаються можливістю, котра для них нині відкривається, то запущений ПСР процес буде набирати все нових обертів, і вони можуть вже й не отримати нового шансу. А це, в свою чергу, лише поглибить сьогоднішній розкол Туреччини із Заходом, і вона продовжить далі дрейфувати в бік ісламізму, під сильним впливом релігійних цінностей.
Що може статися, коли релігійні фанатики захоплять владу у країні, реально прослідкувати на прикладі сусіднього Туреччині Ірану. Тому хочеться вірити в те, що неокемалісти знайдуть спосіб, аби не допустити розорення і загибелі Турецької республіки.
Цілком очевидно, що режим Партії справедливості і розвитку не має жодних намірів побудувати в Туреччині вільну демократичну ліберальну систему. Йому потрібен був лише час і нарешті він домоглися того, що на нинішній момент знищений поділ повноважень влади.
За ПСР в Туреччині неможливо купити алкоголь, а кількість жінок в хіджабах на вулицях країни збільшується буквально щодня. Існує навіть інформація, що деяким фахівцям не було дозволено працювати в уряді тільки тому, що їхні дружини є занадто сучасними і не носять хіджабу.Туреччина йде в зовсім інший бік від сучасного суспільства, але все, що робиться у державі – в усіх на виду.
Згортається свобода слова, котра була за кемалістів, а гендерна рівність залишається у минулому. Варто лише подивитися на кількість жінок, що призначені на високі державні посади з того часу, як Партія справедливості і розвитку знаходиться при владі. Після її «реформ» сини декількох лідерів влади стають мільярдерами, середній клас отримує удар, бо є небезпечним для режиму. Формуючи нову Туреччину, проісламістська влада орієнтується в усьому на антидемократичний Іран, який став ідеальним прикладом для нинішнього турецького уряду.
Коли три десятиліття тому занадто довірливі іранці проголосували за Ісламську республіку, їм муллами були дані обіцянки справедливості і рівності. Але все вийшло зовсім навпаки. Звичайно, режим шаха Ірану Рези Пехлеві був далеко не ідеальним, але іранці явно не чекали на диктатуру ісламістів.
Ісламська диктатура росте як рак, і коли фанати ПСР в Туреччині нарешті прийдуть до тями, то може виявитися вже занадто пізно. І тоді лише складна «операція» зможе повернути країну, котра опинилася під впливом релігійних фанатиків, до часів кемалістів. Сьогодні іранський народ намагається боротися за зміну режиму, в той час, як турки лише знаходяться на початку згубного шляху.
Дехто в Туреччині намагається інтерпретувати все, що коїться там, турецькою винятковістю, пояснюючи все здатністю своєї країни бути мостом мусульманського світу із Заходом. Але це лише міф.Адже увесь повоєнний час Туреччина функціонувала як країна виняткових відносин із Заходом зовсім не тому, що турки є якимись винятковими. А тому, що вони жили в системі, створеній Кемалем Ататюрком, яка навчила їх, що вони мають поділяти цінності, інститути і інтереси із Заходом. Що й призвело до їхньої співпраці із НАТО, Сполученими Штатам і започаткувало процес вступу до Європейського Союзу.
На жаль, цей процес повільно підходить до кінця. Так, згідно до даних Transatlantic Trends, 55 відсотків турків відчувають, що Туреччина має такі різні цінності із Заходом, що робить її незахідною. В 2004 році 73 відсотки Турків вважали, що членство в Європейському Союзі буде для них корисним, а в 2010 році ця цифра впала аж до 38 відсотків.
В 2004 році більшість турків, 53 відсотка, вважали членство в НАТО необхідним, але в 2010 році так думало лише 30 відсотків. Однак ще більш тривожно, що за останніми опитуваннями, котре провела Pew Global Attitudes Project, 56 відсотків турків розглядають Сполучені Штати як «військову загрозу». І це при тому, що Америка і Туреччина є давніми союзниками по НАТО.
Ще зовсім недавно, якби таке відбувалося в Туреччині, то цілком можна було б чекати на втручання військових (як це вже відбувалося неодноразово), яке підтримало би суспільство, аби керівництво країни йшло по правильному шляху. Нині ж – це зовсім не той випадок. Декемалізація, яку запроваджує Партія справедливості і розвитку, кардинально обмежила втручання армії в справи держави, що унеможливлює протидію просуванню Туреччини по ісламістському шляху. З часу приходу до влади уряд, очолюваний Реджепом Ердоганом, так агресивно пресингував військових і запроторював до в’язниці своїх противників, що фактично нейтралізував опір з боку армії та успішно залякав опозицію.
Використовуючи незаконне прослуховування телефонних розмов, ісламістський уряд нагнітає страх у суспільстві, адже тепер будь-кого, хто виступає проти засилля ПСР можуть запроторити до в’язниці за самими неправдивими і надуманими обвинуваченнями. Наслідком того, що режим ПСР в серпні успішно втрутився в зміни спадкоємства серед військової верхівки Туреччини стало те, що тепер навіть військові будуть повністю підкорятися волі правлячої Партії справедливості і розвитку та грати зі своїм політичним патроном провідну роль в мусульманському світі.
А зовсім недавно військове керівництво ніяк не відреагувало на те, коли ПСР виступила проти розміщення оборонного натовського щита ракет ПРО в Туреччині, мотивуючи це тим, що він сприймається Іраном і Сирією як загроза з боку НАТО. Замість цього вони почали спільні військові навчання з Китаєм, що є першим такого роду співробітництвом між країною-членом НАТО та Пекіном.
Безумовно, що сьогодні Туреччина позиціонує себе в ролі лідера мусульманського світу, проте неясно, чи готовий мусульманський світ прийняти це як доконаний факт.В той час, коли дехто, типу сирійського режиму, готові визнати лідерство Туреччини, інші, на кшталт Саудівської Аравії чи Єгипту, котрі вважають, що саме вони очолюють мусульманський світ, не погодяться з турецьким пануванням.
Однак, якщо ПСР вдається удосконалити свою зовнішню політику та кооптувати своїх близькосхідних сусідів, котрі розчаровані зусиллями цієї партії, яка виступила у якості посередника ядерної справи між Іраном і Заходом, це то здатне змістити сприймання Туреччини на Близькому Сході в протилежний бік. І вона вже позиціонуватиметься в якості захисника глобального ісламізму.
Але якщо попервах багато хто припускав, що акцент Партії справедливості і розвитку на іслам не буде відштовхувати Туреччину від Заходу і вона й надалі залишатиметься моделлю для ісламського світу, то після 8 років правління ПСР (незвично довгого правління в турецькій політиці та найдовшого в історії демократичної Туреччини, якщо партія отримає перемогу на майбутніх загальних виборах у червні 2011 року) накопичить достатньо сил для того, аби реалізувати всі свої проісламські устремління.
Дев’яносто років тому Кемаль Ататюрк зі своїми однодумцями вольовим і рішучим поштовхом вирвав Туреччину з багатосотрічного болота та перевів на рейки прогресу в політичному, економічному, соціальному та загально інфраструктурному сенсі, а також на шлях прогресу в бік європейських стандартів і цінностей.
Це був рішучий революційний крок, який приніс Туреччині різке підвищення усіх, як державних, так і соціальних стандартів, та авторитет в усьому світі, про котрий Туреччина забула вже довгий час. За іронією долі виглядає так, що сьогодні Туреччина знову за крок від того, щоб подолати той самий рубіж, але вже з іншого боку.
Звісно, що така ситуація виникла не на голому місті, а визрівала протягом всіх минулих десятиліть. І провина в цьому лежить, в першу чергу, на послідовниках Ататюрка, котрі пожинаючи плоди політики кемалізму в усіх царинах, від влади до економіки і фінансів, не приділяли достатньо уваги розвитку прогресу самих ідей, а також і тому, щоб ці ідеї відповідали сучасності. Особливо враховуючи динамічний характер глобальних перетворень. Як позитивних, так і негативних.
Також вони забували про те, що будь-який противник, котрий зазнавав невдач, все ж виносить певні уроки зі своїх програшів. А як показують події (особливо останнього десятиліття), противники ідей Ататюрка винесли уроки із своїх поразок під час спроб демонтажу головних засад цієї політики і втручання військових, та змогли усунути головну перешкоду – загрозу військового перевороту – шляхом взяття під свій контроль спецслужб.
Відтак, з точки зору силового протистояння і підкилимової боротьби двох великих політичних угруповань, противники спадщини Ататюрка вже взяли реванш і їх тотальна перемога – це лише справа короткого часу. Фактично на сьогодні єдиною гарантією для демократичного поновлення політики кемалізму в Туреччині є залишкова демократична спільнота, яка підтримує ідею світської влади, і котра, як показали останні роки, готова на масові виступи на захист завоювань Ататюрка.
Якщо ж нинішній правлячій еліті вдасться ізолювати і подавити цю частину суспільства, то Туреччина гарантовано на довгі десятиліття впаде в орбіту проісламських, причому параекстремістських сил. Про це свідчить, власне, й ряд демаршів турецької влади стосовно Ізраїлю та інших міжнародних подій. В тому числі і стосовно курдського питання.
Відтак, фактично чи буде повністю де-факто демонтовано завоювання революції Ататюрка залежить від того наскільки внутрішні і зовнішні сили будуть підтримувати цю спільноту найближчим часом.А така підтримка їм вкрай необхідна, причому в усіх її проявах. В тому числі і в проявах потужного прямого тиску на керівництво країни.
Важливість того, чи стане Туреччина ще однією країною, котру захопили ісламські екстремісти, чи ні, полягає в тому, що, як би там не було, а Туреччина є найбільш сильною економічно державою мусульманського світу, яка має повноцінну економіку, незалежну від якоїсь одної сировинної бази. І, принаймні, найближчим часом такою і залишиться.
Окрім того, що Туреччина також має одну з найпотужніших армій світу, ця армія не просто чисельна, вона є модерною за озброєнням та підготовкою, оскільки повністю базується на стандартах НАТО. І, нарешті, Туреччина є на сьогодні частиною тієї глобальної економічної системи, що де-факто входить до євроатлантичної спільноти. Її випадіння змінить цю конфігурацію і, що можливо навіть важливіше, знищить ту вітрину в мусульманському світі, котра демонструвала, як ісламська країна, йдучи прозахідним шляхом демократизації і розвитку, може досягти великих успіхів.
Процеси перетворення Туреччини на форпост ісламізму є тривожним викликом не лише для сусідніх держав, одною із котрих є і Україна, а й для всього світу. Оскільки такий факт буде ще одним підтвердженням того, що в останнє десятиліття хвиля демократизації і цивілізаційного поступу має тенденцію до відкоту до своїх джерел – Європи та Америки. А це пряме свідчення потужної цивілізаційної кризи не лише ісламського регіону, а й глобального світу також.