Моніторити турецьке, як і будь-яке східне суспільство, медіа й соцмережі — справа невдячна, ба навіть марна з кількох причин. По-перше, за умов диктатури медіа не здатні об’єктивно відтворювати суспільну думку. Поки що газети опозиційної Республіканської народної партії (РНП) у Туреччині ще виходять великими накладами. Проте годі й згадувати, як відомий редактор наближеного до РНП популярного видання «Джумгурієт» Джан Дюндар, відомий розслідуваннями про постачання зброї ісламістам у Сирії, кілька років тому гучно загримів за ґрати. По-друге, ну який же дурень навіть перед кимось дуже близьким розкриє власні думки, коли всі довкола співають в унісон? Мається на увазі позірний колективізм східного суспільства, у якому рубати правду-матку — очевидний моветон. Причина третя: настрої осягнути складно, коли статистику щодо нацменшин зосереджено тільки в лоні держави, а вагомі суспільні рухи, як-от релігійний — «сулейманджилар», узагалі, не представлені жодними медіа.
У цій ситуації передусім виборча палітра дає змогу пошукати приблизні відповіді на запитання на кшталт: як підтримує турецьке суспільство державу в питанні Нагірного Карабаґу? Чи ставить воно перед собою масштабні цілі? Чи прагне воно будь-якої війни? Адже лише за п’ять років із моменту активного втручання Туреччини у близькосхідні конфлікти курс ліри щодо долара шугонув учетверо. Перелаштована на війну економіка спричинила різке падіння зарплатні у країні й викликала обурення в багатьох верствах населення.
Читайте також: Підвищена температура
Утім, із 2003 року й досі при владі в Туреччині перебуває Партія справедливості та розвитку (ПСР). Ця сила відома як проісламістська й неоосманістська, тобто така, що прагне відродження минулої величі імперії Османів. Уже два роки поспіль повноту влади конституційно сконцентровано в руках її лідера та президента Реджепа Тайїпа Ердогана. Утім, такою ситуація видається лише на перший погляд. Парламентські вибори в Туреччині, як і президентські, багато років демонструють однакову картину, приховану від зовнішніх оглядачів. Насправді ПСР та її лідер ніколи не здобували підтримки й половини виборців.
42% від тих, хто взяв участь у виборах до парламенту в 2018 році, — імовірний максимум їхніх прихильників, який також варто зменшити щонайменше на третину. Як же так? Майже 20 років Ердоган утримує владу, використовуючи різних союзників. І регулярно їх тасує. Спершу ними були прихильники Фетгуллага Ґюлена, яких потім звинуватили в перевороті. Відтак — прокурдська Демократична партія народів (ДПН), лідер якої Селягаддін Демірташ досі ув’язнений. Підтримували чи підтримують Ердогана з різних міркувань і різношерсті сегменти суспільства, про які мало відомо навіть усередині країни. Це й секти штибу згаданих «сулейманджилар», і курди, що опинилися на боці ПСР, а віднедавна — ще й мігранти з турецькими паспортами тощо.
Через політичні химери всередині Туреччини значною мірою набула обертів і нова Карабаґська війна. Черговим союзником ПСР стали її давні вороги: Партія націоналістичного руху Туреччини. У 1960 році її засновник полковник Алпарслан (тур. лицар-лев) Тюркеш ініціював військовий переворот у країні, а опісля — страту прем’єр-міністра Аднана Мендереса, що уособлював ісламістські сили, на підґрунті яких зросла ПСР. Лише війна в Сирії та поява там де-факто автономії курдів спонукали дві групи до примирення. Примара незалежного Курдистану дісталася кордонів Туреччини, загрожуючи її цілісності. І ПСР була змушена зосередитися на націоналістах.
«Партія війни»
Партія націоналістичного руху (ПНР) найдужче збурює Туреччину на темі подій довкола Нагірного Карабаґу. Нині вебсторінки її активістів у соціальних мережах рясніють повідомленнями за зразок: «Постає Туран», «Боротимемося до загину, допоки всі тюркські держави не зілляються в єдину», «Далі війна з Іраном», «Хай нарешті хтось скаже цим вірменам, що їхній вибір або зникнути, або знову вірою та правдою служити нам, ставши управлінцями по всьому світу».
До того ж бойове крило ПНР, організація «Оджаки ідеалу» (тур. оджак — «родинне багаття», полк, корпус, братерство) активно задіяне в армії. Неофіційно воно відоме як «сірі вовки» (тур. бозкуртлар). Нині через них турецький сегмент інтернету наповнюють ролики про успіхи тюрків і в Азербайджані, і раніше — у Сирії. До слова, колись Девлєт Багчелі, очільник ПНР, погрожував Ердоганові, що той утікатиме зі всіма правоохоронцями від тисячі його «сірих вовків». Цьому аскетичному й неодруженому політику нині за сімдесят, але щодо Карабаґу він найбільше не шкодує своїх славнозвісних гострих висловів. Також Багчелі послідовно заперечує геноцид вірменів і навіть виправдовує їхнє вигнання з Анатолії в 1915 році.
Читайте також: Світ про загострення в Нагірному Карабасі: Неглибоке занепокоєння
Головна ж теза «партії війни», що лунає з вуст її очільника, така: «Хай там що, але Нахчиванська Автономна Республіка має приєднатися до Азербайджану — це історична необхідність». Інакше кажучи, лідер націоналістів опосередковано заявляє: окрім Нагірного Карабаґу, до бакинської влади рано чи пізно має перейти й територія Вірменії, що відділяє Нахчиванську автономію від решти Азербайджану (див. «Гаряча точка»).
Отже, бозкуртлар прагнуть утілити свій ідеал на початковому щаблі: через Нахчиван, що межує з Туреччиною, й аж до Каспію злити кордони двох тюркських держав. Перезавантаження, звісно, передбачає подальший поступ тюрків у відвоюванні їхніх спадкових теренів і невідворотній крах Російської Федерації. Злиття воєдино тюркського світу — історично від українського Буджаку до Тихого океану — разом із його ареалами, завойованими Росією, пострадянськими країнами Центральної Азії, Східним Туркестаном Китаю й перським Азербайджаном — це той «ідеал», за яким «сірі вовки» прибрали собі офіційну назву (див. «Велика мрія»).
Після недавньої війни в Сирії їхні сторінки знову зарясніли мапами сучасних тюркських теренів, як і байраками (тур. прапор) його народів. «Услід за Азербайджаном визволимо і Крим!», заявляють деякі націоналісти в соціальних мережах. Їхня провідна ланка (здебільшого гуманітарії) добре усвідомлює, чого прагне.
Загалом улькуджулєр (тур. ідеалісти, так іменують націоналістів у Туреччині) — яскравий приклад того, як мала спільнота завдяки аскетизму, а також згуртованості та спритним політичним маневрам здатна втілювати стратегічну мету. Адже якщо аналізувати результати виборів упродовж останніх десятиліть, то можна легко переконатися: ПНР підтримку лише п’ять–шість мільйонів голосів від усіх виборців понад 80-мільйонної країни.
Неоосмани
Позиція ПСР щодо Карабаґу також на позір непримиренна, але ніби криє лази до дипломатії. Адже вона сягає корінням у сирійську війну. Вимушено розподіливши з Кремлем сфери впливу в Сирії через курдську загрозу, ПСР нині не тільки мстить йому, а й реваншує. Та водночас на сирійській практиці Ердогану не вперше атакувати Кремль і блискавично відступати назад. «Іншаллаг (тур. араб. «дасть Аллаг»), ми боротимемося доти, аж доки Карабаґ звільниться від окупації…», — звертається він до міжнародної спільноти.
Велика мрія. Чимало турецьких націоналістів прагнуть створити тюркську державу включно із нинішніми територіями України, Росії, Азербайджану та Китаю
Водночас влада посилає в суспільство й закодований меседж: «Хай святиться наша ґаза!». Цей слоган лунав під час турецьких операцій в Сирії й досі звучить у боротьбі з курдськими сепаратистами. Цього разу він спершу злетів з уст Таїпа як: «Хай святиться ґаза братнього Азербайджану!». Також Туреччиною багато років давно шириться мем щодо Азербайджану: «Одна нація — дві держави». Але «ґаза» (араб. набіг, грабунок) — це священна війна за віру в тюркській історії, хай би частина науковців й інтерпретувала її як «номадичний набіг» у початковому значенні, а по-дитячому закохані в сходознавство романтики переконували, що це така поетична метафора. Зрештою, очевидними є наміри проісламських сил у Туреччині зосередити увагу на Карабаському конфлікті як на міжцивілізаційному.
Читайте також: Перемир'я: спокуса тишею
Утім, така риторика звернена до релігійників Туреччини, до яких у великих містах переважно належать вихідці з сіл. А ті, на кшталт вірян Російської православної церкви, переймаються глобальними проблемами з лютою ненавистю до Заходу і США. Заразом релігійні верстви Туреччини, незважаючи на їхню позірну монолітність, неоднорідні за етнічним корінням і сектантськими угрупованнями. Природно, що їх об’єднав неоосманізм, запропонований Агмедом Давутоглу, колишнім прем’єром Туреччини й соратником Ердогана. Ось тільки Давутоглу радше запропонував поступову інтеграцію теренів Османської імперії, найперше — мусульманських, у європейський простір на основі взаємоповаги між репрезентантами різних релігій.
Відтоді риторика неоосманістів відверто переросла в надмірну ворожість до Заходу, як і в неприховану фанатизацію ісламу. Тобто частина суспільства «дозріла», щоб Святу Софію знову обернути на мечеть. Тому щодо Карабаґу погляди прихильників ПСР продиктовані і прагненням помсти за Сирію, і боротьбою з «кяфірами» (невірними) заради минулої величі Османів та ісламу, а ще — роздутою за багато років неприязню до вірмен.
У такому багатокутнику й зімкнулися погляди ісламістів із націоналістами, незначна частина яких сповідує шаманізм. Поза владними медіа, в інтернеті голоси активних прихильників ПСР переплітаються із сумішшю націоналістичних ідей. Це все доповнює ще одна вагома теза: зусібіч супроти Туреччини точиться війна. «Якщо ви об’єднаєте всі кризові точки, які потяглися від Сирії до Кавказу й Середземномор’я, то матимете картину, що демонструє намагання взяти Туреччину в облогу», — так тлумачить події в Карабаґові сам Ердоган. І як тут не розпочати ґазават?
Опозиція
Турецьку опозицію варто об’єднати в єдине ціле, попри її ще дужчу розмаїтість, порівняно з владним альянсом. Це переважно світська турецька публіка, а також половина виборців країни, де головну скрипку грає згадана РНП. І на відміну від націоналістів із проісламістськими силами, її лідер Кемаль Киличдароглу передусім апелює до закону: «Азербайджанські терени окуповано всупереч міжнародному праву… А воно на боці Азербайджану».
Але намагання РНП заразом акцентувати увагу на тому, що Туреччина в конфлікті ймовірно оминає закон, лише наразилися на лють провладних оглядачів і репортерів. «На жаль, у новинах засвідчено, що з Туреччини до Азербайджану надходить збройна допомога, а за усною інформацією до Азербайджану відправлено групи джігадистів», — намагався розтлумачити ситуацію заступник Киличдараоглу Унал Чевікьоз як колишній посол Туреччини в Баку.
Нині увагу привертає «темна конячка» турецької політики та прямий союзник РНП по лінії опозиції — «Ійі Парті», тобто «Добра партія». Річ у тім, що РНП силуетно має вигляд партії, заледве не загнаної у глухий кут. Натомість її нова союзниця по опозиційній коаліції «Ійі парті» набуває дедалі впевненішого розмаху завдяки своїй очільниці — міністерці внутрішніх справ 1996–1997 років та активній членкині ПНР Мераль Акшенер. У 2017 році, зіткнувшись із неабияким брудом із боку провладної партії, непримиренна до колаборації з ПНР Акшенер створила альтернативу турецьким націоналістам та насамперед їхньому аксакалові — Девлєту Багчелі.
Як і РПН, партія також офіційно підтримувала участь турецьких військових у сирійському конфлікті проти курдських повстанців, а нині потакає державному сприянню Азербайждану. Є, втім, одне але. Як колишня очільниця силового відомства вона гостро відчуває підспудні течії Карабаґського конфлікту. Ще коли напередодні війни Анкара домовилася з Москвою про поставку російських ЗРС С-400, Мераль відреагувала: «Відчуваю, що їх купують, щоб боронити [президентський] палац».
Читайте також: Die Welt: Ердоганова подвійна гра з Ізраїлем
Нині ж її ключовий меседж турецькому суспільству такий: «Звичайно, щодо цієї теми сідатимуть за стіл переговорів, але застерігаю: важливо, щоб замість однієї держави, тобто Росії, проблему розв’язували Туреччина й кілька інших країн, причетних до цього питання». Вочевидь, Акшенер активно закликала колег по опозиції та владу згуртуватися довкола Нагірного Карабаґу й не дозволити Кремлю перехопити стратегічну ініціативу, якщо та ще досі не в його руках.
Мабуть, тут варто нагадати хоча б такий епізод із недавнього сирійського конфлікту: коли торік РФ із Туреччиною ділили зони впливу в Сирії, Анкару в Баку підтримала Тюркська Рада. До неї, окрім Ердогана і президента Азербайджану Ільхама Алієва, належать лідери Казахстану, Узбекистану й Киргизстану. Важко сказати, наскільки розуміють у Туреччині кремлівські інтриги і спаяність лідерів Центральної Азії, проте частину турецьких націоналістів відтоді навіть полонила нова ідея відроджувати Туран, тобто прадавню єдність тюрків, разом із Москвою. Їхні ж а ля-дугінські заклики про «Євразію» пролунали в червні навіть до українців на науковій конференції, присвяченій християнству, саме під час скандалу довкола Софійського собору.
На завершення варто додати: на останніх парламентських виборах у 2018 році РНП набрала 23% голосів, партія Акшенер — 10%, відтягнувши якусь частину голосів у ПНР. За збігом обставин або через неприязнь світської турецької публіки до османського минулого країни ці дві партії ще до виборів сформували «Національний блок». Натомість їхні владні опоненти, можливо, прикриваючись Мустафою Кемалем Ататюрком, або з тактичних міркувань (щоб перетягти голоси конкурентів) створили «Республіканський блок». Настрої ж останньої частини суспільства Туреччини, репрезентованої в Меджлісі (тур. рада, парламент) на рівні 12%, і поготів немає сенсу глибоко аналізувати. Влада відверто звинувачує її заледве не в боях на боці вірмен. Мається на увазі Демократична партія народів. Попри її назву, це насамперед виразно курдська структура. Тому зрозуміло, що Загони народної оборони й Демократичні сили Сирії — курдські військові формації в Сирії — у Карабаґському конфлікті політично підтримують Вірменію. Демократична партія народів також відверта у своєму прагненні вибороти незалежний Курдистан. На її лідерів уже почалися нові нападки через їхню провірменську позицію.
Карабаґ — черговий конфлікт, що кидає важкі виклики активним сегментам суспільства. Непримиренні досі групи тісно об’єднуються на ґрунті авторитаризму, натомість демократична частина шукає між собою хитких компромісів.
До слова, у палітрі вже можна помітити й відверту увагу до України. «Якщо Росія допомагає Вірменії, то чому б нам не допомогти Україні в питанні Криму?» — лунає в середовищі ісламістів. Заразом у самій Україні хибний орієнтальний дискурс, прикутий до принципу «ворог мого ворога — мій друг», заважає дістатися сутності заморських конфліктів. Як наслідок, наша зовнішня політика суперечить західноєвропейській. Яскравий приклад: позиція Києва щодо операцій Анкари в Сирії або питання Святої Софії.