Про все це я випадково дізналася саме у День захисту дітей. Фоном якраз грала “Країна дітей” — нова пісня “Океану Ельзи” та реперки Аlyona Аlyona на вірші Сергія Жадана. Але історія “державної турботи”, яку я хочу розповісти, вразила мене навіть більше, ніж щемна пісня та відеокліп із кадрами понівечених війною будинків та сумних дитячих очей. Бо наша “війна” із дітьми, на жаль, триває набагато довше, ніж АТОООС, і головне — з мовчазної згоди більшості громадян України…
А історія така. Живе на теренах однієї прифронтової області хлопець — назвемо його Дмитром — зі статусом сироти. Має доволі серйозні пожиттєві діагнози, але обслуговує себе сам та мріє про звичайне людське щастя. Пішов він у вільний світ після закінчення одного із ліцеїв області, здобувши фах, за яким ніколи не зможе працювати через певні проблеми зі здоров’ям. За два роки навчання йому не оформили жодних виплат: ані пенсії по інвалідності по досягненню 18 років, ані статусу ВПО, і що вже казати про вирішення проблеми житла та реєстрації. Змахнувши сльозу на камеру, парубка відпустили на всі чотири сторони, не давши жодних відповідей на питання, як йому далі існувати, що їсти, де жити… Нагадаю, за утримання вихованців-сиріт та допомогу у розв’язанні їхніх проблемних питань, держава платить навчальним закладам. Так що сироти — цінний товар на “ринку здобувачів освіти”, тому ніхто не зважає не тільки на їхні побажання щодо майбутньої професії, але й на їхній стан здоров’я, марно спускаючи державні гроші, та не даючи дітям жодного шансу якось “зачепитися” у подальшому житті.
Читайте також: Батьківство на межі
Тож у Дмитра всі життєво важливі питання залишилися без відповідей, і він потрапив до соціального гуртожитку, де певний час можуть перебувати вихідці з інтернатів. Втім, не дуже довго — напевно, з урахуванням надії на диво, що сироти самі знайдуть варіанти, як їм жити далі. Але частіше все відбувається, на жаль, не так оптимістично. Дмитро зізнається, що хотів би забрати свої речі із гуртожитку ліцею. З’ясовується, що не просто якісь дрібниці, а диван, мікрохвильова піч, холодильник і телевізор — щось він за стипендію купив сам, щось подарували благодійники. Він пише звернення на ім’я директорки ліцею, але відповідь приголомшує навіть працівників гуртожитку, які, здається, у своїй практиці вже бачили достатньо різних негарних речей. А відповідь, якщо коротко, була така: мовляв, дякуємо гарному хлопчику Дмитру за те, що він подарував диван гуртожитку, де бідкаються дітки у складних життєвих обставинах. Вочевидь, його власні обставини — життя без виплат, без дому, без батьків та професії, але з великими проблемами зі здоров’ям — керівництво ліцею складними не вважає. До відповіді додають копію заяви про дарування, але написану не його рукою та не з його підписом. Причому виходить, що решти речей Дмитра нібито взагалі не існувало… Хоча діти, які з ним навчалися, підтверджують, що пам’ятають ті речі саме у власності хлопця. Наприклад, той диван був Дмитру просто необхідний, бо серед його діагнозів — ДЦП, і на сітковому ліжку спати йому важко. Тобто виходить, що сироту обібрав навчальний заклад?
Вихователі заходилися було допомагати — складати заяви на прокуратуру та поліцію, підшукувати юриста. Паралельно роз’яснили хлопцю можливі сценарії розвитку подій, що напевно директорка буде все заперечувати — і зухвале посилання на фейковий акт дарування тому приклад. Дмитро два дні походив-походив, та й вирішив, що не буде висувати ніяких звинувачень, бо правди не доб’ється, а від звинувачень йому потім не відмитися. Тож нехай його пожитки залишаються ліцею…
Читайте також: Дайте дітям спокій
Звісно, справа тут не у дивані чи мікрохвильовці, бо хворий сирота фактично не має не лише власного житла, але й надії на те, що воно колись з’явиться. Гірко, що система покидає напризволяще тих, про кого показово піклується коштом платників податків. Наприклад, сьогодні, у День захисту дітей, ви побачите багато солодких усмішок чиновників, почуєте багато пафосних слів, будуть роздані кілограми цукерок. Тимчасом держава, як у випадку Дмитра, свідомо і навічно калічить сиріт, начисто знищуючи у них почуття власної гідності та відповідальності. Жертви таких ситуацій відчувають себе лузерами у боротьбі з обставинами, чиновниками, законами чи беззаконням. Саме такі діти, як ніхто, потребують захисту, але майже ніколи його не отримують.
Скріншоти заяв та відповідей по цій справі є у розпорядженні авторки. На випадок, якщо хтось з відповідальних осіб зможе довести хлопцю, що із несправедливістю варто боротися.