Більшість того, що відбувається в Росії, в Україні прийнято так чи інакше пояснювати задумами та особистими переконаннями Владіміра Путіна. Тема російських олігархів — не виняток. Офіційній легенді про Путіна — приборкувача олігархів не надто вірять і в самій Росії: близько 40% росіян вважають, що їхній президент обстоює інтереси олігархів, банкірів і великого бізнесу (Левада-центр). Загальним місцем українських дискусій є переконання, що боротьба з олігархами єльцинських часів була лише перерозподілом влади й ресурсів на користь так званого кооперативу «Озеро». І розслідування тамтешньої опозиції про фантастичні статки Путіна та його оточення лише підтверджують це. Проте фундаментальна відмінність Росії від європейських країн полягає зовсім не в масштабі тамтешньої корупції. А в тому, що європейські уявлення про власність історично не притаманні Росії, і їх неможливо звести до кризи посткомуністичної країни чи зловживань путінського режиму.
Монгольська модель
На відміну від європейських монархій, у Московському князівстві власність не існувала окремо від влади. Тамтешні правителі, починаючи від Івана Калити, вважали себе одночасно і правителями, і безпосередніми власниками всього, що було в їхніх царствах. Як зазначає американський історик Річард Пайпс, цього вони навчилися в монголів, для яких усі загарбані землі були приватною власністю нащадків Чинґісхана. Це також визначало політичну модель Московії. Якщо владу європейських монархів стримувала земельна аристократія та містяни, з якими доводилося встановлювати договірні відносини, то в Московії навіть найзаможніші завдячували своїм становищем лише милості правителя. А отже, вони не мали жодного реального впливу. Таку систему насаджували рішуче й безкомпромісно. Коли князь Іван ІІІ у 1478 році захопив Новгород, то насамперед знищив прошарок місцевої знаті, щоб зрівняти її в безправ’ї з московськими боярами. Після страти найнелояльніших землю було конфісковано, а її колишніх власників та їхні родини депортовано. Експропріації підлягали навіть лояльні до Москви родини, а також церковні володіння. Логіка Івана ІІІ була простою: лояльність — річ мінлива, а економічно знищені бояри в будь-якому разі не зможуть йому нашкодити.
Читайте також: Die Welt: Таємні олігархи диктатора
Іван Грозний здійснював аналогічну політику не лише в завойованій Казані, а й у самій Московії. Опричнина не була витвором божевільного царя — навпаки, це була цілком раціональна (і на той час цілком традиційна) кампанія зі знищення прошарку землевласників. «Таких широкомасштабних конфіскацій і вигнань Західна Європа не знала в жодні часи, — пише Річард Пайпс. — Схоже обходилися лише з євреями, на яких дивились як на чужоземців. Усе це вельми нагадувало дії древніх монархій Близького Сходу на кшталт Ассирії». По суті, все це безчинство було актом соціально-економічної інженерії: після скасування опричнини виявилося, що внутрішніх сил для протистояння Івану Грозному жоден прошарок московитського суспільства вже не має. Бо московит-аристократ за своїм реальним статусом мало відрізнявся від простолюдина, майно та життя якого цілком залежало від милості царя. А відтак, жоден системний спротив його деспотії був неможливий.
Система умовного володіння збереглася й у часи Пєтра І. Політика вилучення майна за різні провинності набула такого масштабу, що в 1729 році Канцелярію конфіскації було запроваджено в Петербурзі, а 1733‑го — й у Москві. Попри ореол реформатора, натхненного західними взірцями, Пьотр І так само вважав імперію своєю власністю і розпоряджався нею, як хотів. Наприклад, указом 1703 року ліси було оголошено майном держави, а не тих, кому належала земля: «за дуб, будь кто хотя одно дерево срубит, учинена будет смертная казнь». У 1704 році державною монополією оголосили риболовні промисли, пасіки, млини, бані, а також руди й мінерали. Юридичних перешкод для монаршого свавілля не було, оскільки права власності дворян на землю було законодавчо підтверджено тільки за часів Єкатєріни ІІ, а саме в 1785 році. Причина була проста: імператриця прийшла до влади внаслідок перевороту й убивства Пєтра ІІІ, а тому почувалася невпевнено й воліла задобрити знать. Утім, формальне рішення суті не змінило: попри свою пишноту, російська знать так і лишилася отримувачем монарших милостей, а не суб’єктом договірних відносин з престолом.
Останнє забезпечувало самодержав’ю стійкість, якій могли позаздрити чимало монархів Європи. Однак цієї стійкості досягали лише слабкістю тих, хто мав би чинити опір царському свавіллю, яка витікала з непевності їхньої ситуації. Попри пишний європейський фасад, Росія залишалася глибоко неєвропейською країною. Цивілізаційну прірву відчували навіть мандрівники. Французький аристократ Астольф де Кюстін, монархіст, батька й діда якого стратили якобінці і який у 1839 році вирішив відвідати Росію, повернувся з гнітючими враженнями. «Уявіть собі весь адміністративний досвід Заходу, який використовує східна деспотія; європейську дисципліну, що підтримує азійську тиранію; тактику європейських армій, що слугує східним методам політики… — писав де Кюстін. — Тут діють і дихають лише з дозволу імператора або за його наказом. Офіцери, кучери, козаки, кріпосні, царедворці — усі вони слуги одного пана, що відрізняються одне від одного лише званням».
Харківська жертва
Формування капіталізму в Російській імперії відбувалося зі значним запізненням і постійно супроводжувалося пильною «адміністративною опікою» з боку уряду. Спрацьовував цивілізаційний інстинкт: припустити безконтрольне формування прошарку власників імперія не могла. Тому для контролю за їхньою «популяцією» уряд широко застосовував усі доступні йому важелі. Одним з найбільш промовистих прикладів такої політики є доля видатного українського підприємця Олексія Алчевського. Він був хрестоматійним героєм капіталістичної епохи. Онук чумака і син сумського крамаря, Алчевський створив справжню бізнес-імперію зі столицею в Харкові. Першим його проєктом було Товариство взаємного кредиту, яке надавало короткострокові позики дрібним підприємцям. Ідея спрацювала, і за два роки, у 1868-му, Алчевський разом з партнерами створив Харківський торговий банк — третю на всю імперію установу акціонерного комерційного кредиту. У 1871 році він створив Харківський земельний банк, який давав позики під заставу землі й нерухомості — після скасування кріпосного права в 1861-му потенційних клієнтів серед поміщиків не бракувало. Згодом Алчевський відкрив ще дві кредитні установи: Товариство взаємного кредиту прикажчиків та Товариство взаємного кредиту гірничих промисловців Півдня Росії.
Читайте також: Кінець belle epoque
Але просто сидіти й рахувати гроші Алчевському було нудно. Після того як став успішним банкіром, він вирішив вкластися в промисловість — на Донбасі якраз вирувала індустріалізація, заряджена європейськими інвестиціями. Алчевський створив Олексіївське та Південне гірничопромислові товариства, а потім ще два металургійні підприємства — Донецько-Юр’ївське металургійне товариство і спільне з бельгійцями товариство «Русский провиданс» у Маріуполі. Так бізнес-імперія Алчевського об’єднала в собі банки, енергетичні та металургійні підприємства й, по суті, стала першою фінансово-промисловою групою в Російській імперії. «Усе навколо належало Алчевським. Рудники Алчевського, банк Алчевського… усіма справами заправляв сам Алчевський… Він увесь Харків, весь Південь так тримав!», — писав сучасник.
Герої та жертви. Родина Олексія Алчевського (сидить ліворуч) була хрестоматійним прикладом національної буржуазії, яка поєднувала бізнес із розбудовою української культури, освіти, громадського життя
Наближення світової фінансово-промислової кризи початку 1900-х Алчевський відчув заздалегідь. Він і його партнери вбачали вихід у тому, щоб випустити облігації та розмістити їх у Бельгії, трансформувавши короткострокові борги в довгострокові. Також вони вирішили звернутися до уряду з проханням розмістити державне замовлення на Донецько-Юр’ївському заводі. Для цього була потрібна санкція уряду, але міністр фінансів Сергій Вітте відмовив Алчевському за всіма пунктами. Формальною підставою для цього стали чутки про нібито колосальні махінації та розкрадання в харківських банках Алчевського, які активно поширювали в ділових колах. У своїх мемуарах Вітте так і написав, що вирішив не підтримувати бізнесмена, який «скомпрометував себе». Фінал цієї історії загальновідомий: 7 травня 1901 року Алчевський загинув під колесами потягу на Царськосільському вокзалі Петербурга, а перед тим відправив телеграму в Харків, у якій просив вибачення за те, що «згубив стількох людей».
Однак вважати це самогубством прогорілого авантюриста не варто. По-перше, офіційну версію поліції не підтвердила церква: Алчевського поховали на кладовищі, а не за його огорожею, як хоронять самогубця. По-друге, дослідники оцінюють борги Алчевського у 15 млн рублів, хоча вартість акцій його підприємств становила 18 млн, а особисті статки — 30 млн. Тобто в 1899 році йшлося про труднощі, але аж ніяк не про крах. І по-третє, галас щодо банківських махінацій урешті виявився звичайною кампанією з дискредитації Алчевського, яку організували в рамках рейдерської атаки. 1903-го розпочався судовий процес над членами правління Харківського земельного банку, яких засудили до 1,5—3,5 років у виправних арештантських відділеннях. Марія Любарська-Письменна, дружина одного з підсудних, розгорнула активну боротьбу за справедливість, яка тривала три роки. Урешті завдяки розголосу Вітте був змушений подати імператору Ніколаю ІІ доповідь, у якій зізнався в неадекватності своїх рішень щодо харківських банків і визнав, що «в діях членів правління був відсутній злочин». Фактично, скориставшись кризою, уряд знищив бізнес-імперію Олексія Алчевського та його самого.
Читайте також: Хто замовляє музику у політиці
Якими були мотиви влади, однозначної відповіді дослідники не пропонують. Але простежується логіка Російської держави. По-перше, Олексій Алчевський став надто незалежним: на відміну від більшості донбаських промисловців, він не бажав сидіти на гачку держзамовлень і шукав собі місця на ринку. По-друге, іноземні промисловці на кшталт Джона Юза були на українських теренах лише колоністами, які заробляли тут гроші, а родина Алчевських була драйвером національного розвитку східної України. Олексій Алчевський очолював харківський осередок «Громади», його дружина Христина активно розвивала шкільництво, а донька Христя вже товаришувала з Миколою Міхновським і разом з ним поширювала самостійницькі ідеї серед харківського студентства. Перший в Україні пам’ятник Тарасу Шевченку з’явився в 1898 році саме на території маєтку Алчевських. Фактично Алчевські належали до буржуазії, готової й економічно, і ментально усамостійнитися від Російської імперії. І тому імперія — можливо, на суто інтуїтивному рівні — знищила Алчевського.
Перемога традицій. Арешт Міхаіла Ходорковского та розправа над рештою олігархів єльцинського призову була не лише переділом ресурсів на користь путінського оточення, а й поверненням Росії до цивілізаційної норми, що не передбачає існування прошарку незалежних і впливових власників
Після закінчення судилища уряд без жодних проблем розмістив замовлення на залізничні рейки на Донецько-Юр’ївському заводі, а Державний банк видав щедрий кредит Харківському земельному банку. Головними ж бенефіціарами розгрому Алчевського став клан російських банкірів-старообрядців Рябушинських. Операцію з рейдерського захоплення Харківського земельного банку — далеко не першого на їхньому рахунку — вони почали ще за життя Алчевського, який мав необережність брати у них кредити, а після його смерті за сприяння уряду довели справу до кінця.
Мільярдери-розпорядники
Знищення інституту власності більшовиками не було для Росії аж такою сенсацією. Та відносна легкість, із якою комуністи втілювали свої задуми, пояснюється не лише ефективністю їхньої пропаганди та терору, а й відсутністю приватновласницької традиції, закоріненої в культурі, а також політичних та економічних інститутах Росії. Достатньо згадати, що у 1928 році понад 90% рільних земель Росії перебувало в общинній власності, тобто було у свій спосіб колективізовано. Радянське суспільство, особливо в постсталінську епоху, охоче сприймало західні віяння та намагалося копіювати тамтешні взірці міщанського щастя. Причаститися благ накопичення і споживання намагалася й номенклатурна еліта, але так чи інак усі радянські люди були лише користувачами державних милостей, які не мали у власності навіть власних помешкань.
Після розпаду СРСР у Росії почався період «дикого капіталізму», локомотивами якого вважали олігархів. Насправді їхнє походження капіталізму стосувалося дуже мало. Ключовим у їхньому постанні став 1995 рік, коли адміністрація Боріса Єльцина опинилася перед серйозними труднощами з переобранням свого шефа на другий термін. Тоді банкіри Владімір Потанін, Міхаіл Ходорковский і Алєксандр Смолєнский запропонували владі свою підтримку в обсязі $1,8 млрд під заставу акцій найбільших підприємств країни. Про те, чи зможе держава викупити підприємства, взагалі не йшлося. Фактично, це була «приватизація на замовлення», оскільки заставні аукціони були формальністю й не передбачали реального змагання. Як наслідок, у Росії сформувався пул олігархів, серед яких, окрім уже згаданих, найвідомішими були Боріс Бєрєзовский, Міхаіл Фрідман, Пьотр Авен, Владімір Гусінский та деякі інші. Після переобрання Єльцина олігархи почувалися так упевнено, що в 1998 році Смолєнский спокійно розповідав журналістам про створення неформального «економічного політбюро» при президенті.
Читайте також: Ціна егоїзму
Але ця «семибанкірщина» тривала недовго. Уже у 2000 році Гусінского заарештували. Олігархи спробували написали колективного листа з вимогою відпустити «бізнесмена», але впливу на путінських силовиків вони вже не мали. Коли Гусінский погодився продати «Газпрому» свій медіахолдинг, його відпустили на Захід з умовою не повертатися до Росії. Смолєнский 2003‑го продав свій холдинг «ОВК» Потаніну й відійшов від справ. Сьогодні ексбанкір живе у Відні, а у 2019 році стало відомо, що він позбувся останніх об’єктів нерухомості в Москві. Бєрєзовский виїхав з Росії у 2000 році, втратив більшість своїх статків, і у 2013-му його, ймовірно, вбили — виявили повішеним у власному будинку неподалік Лондона. Роман Абрамовіч, колишній протеже Бєрєзовского, вчасно продав свої активи «Газпрому» й уникнув конфлікту з Кремлем та відтоді сумлінно дотримується субординації. Причини його дисциплінованості очевидні: у нього перед очима був приклад Ходорковского, якого арештували у 2003 році й на свободу він вийшов рівно через 10 років, після чого виїхав з Росії. Банкрутом Ходорковский не став, проте його вплив на батьківщині вже несуттєвий. Фрідману й Авену («Альфа-груп») вдалося зберегти бізнес, але жодних політичних амбіцій вони, звісно, не виявляють.
З учасників «семибанкірщини» найкраще почувається Потанін — нинішній президента холдингу «Интеррос» та компанії «Норникель», який належить до пулу наближених до Путіна мільярдерів. Однак жодного «економічного політбюро» вони створити вже не можуть. Нову структуру відносин російської влади з олігархами характеризує заява мільярдера Олєга Дєріпаски, власника компанії «РусАл», яку він зробив ще у 2007 році. «Якщо держава скаже, що ми маємо відмовитися від компанії, ми відмовимося. Я не відокремлюю себе від держави», — заявив він журналістам. Мільярдери з путінського пулу — це не власники активів, а лише розпорядники, яких призначила влада. Тобто Росія повернулася до своєї цивілізаційної норми, коли власність концентрується в руках тих, кому належить влада. Звідси — й російський авторитаризм, на який автоматично запрограмована будь-яка держава, у якій право власності підмінено «умовним володінням».