Точної дати заснування Голлівуда, звичайно, не існує, але назвати умовну можна — жовтень 1927-го. Саме тоді, 90 років тому, син ярославського прикажчика Ніколас Шенк (справжнє прізвище Шейнкер) очолює щойно створену кінокорпорацію Metro-Goldwyn-Meyer.
«Ося і Коля були тут»
За два роки до цього кіномагнат, власник театрів і кінотеатрів Маркус Лоу організовує злиття кінокомпаній Metro Pictures, Goldwyn Pictures і Louis B. Mayer Productions. Напевне, у Лоу були великі плани щодо нової корпорації, але їм не судилося справдитися через його раптову смерть. Контроль над корпорацією перейшов до Ніколаса Шенка, правої руки Лоу. Разом із братом Джозефом через якийсь час вони засновують кінокомпанію 20th Century Pictures, яка в зручний момент поглинає Fox Film Corporation, що вже потроху розсипалася. Народжується ще один кіномонстр — 20th Century Fox. Президентом компанії стає Джозеф Шенк. Він же, до речі, був пізніше й одним із організаторів Американської кіноакадемії. А ще Джозеф Шенк якось познайомився з молодою, не надто видатною акторкою Нормою Мортенсон. Кар’єра в дівчини складалася поганенько, і Джозеф чи то через дружбу, чи то через романтичні стосунки (цього вже ніхто ніколи не дізнається) взявся допомагати їй. Незважаючи на низку невдалих робіт, Джозеф наполіг на тому, щоб із Нормою підписала контракт студія Columbia Pictures. Акторку взяли на головну роль у фільмі «Все про Єву», завдяки якому вона прославилася на весь світ як Мерілін Монро.
Джозеф Шенк помер у 1961-му, Ніколас — у 1969-му. У некрологах американські газети проголосили їх родоначальниками кіноіндустрії. І до сьогодні наслідники ярославського прикажчика волзького пароплавства вважаються засновниками Голлівуда.
Голлівуд починається з пограбування
Задля справедливості слід зазначити, що фактична історія Голлівуда розпочалася раніше, у першому десятилітті ХХ сторіччя, коли Західне узбережжя, ніби магнітом, стало притягувати до себе всіляких шукачів пригод, джентльменів удачі, мисливців за статками. У цей час набирає обертів індустрія розваг. І містечко під назвою Голлівуд стає одним із її центрів. Місцеві бізнесмени охоче вкладали свої гроші в театри, кінотеатри, мюзик-холи, парки атракціонів. Кіно як новий вид розваг зажило успіху, власники кінотеатрів процвітали не щоднини, а щогодини. Незабаром стало зрозуміло: майбутнє за кінематографом. Тож у кіновиробництво грошові мішки Західного узбережжя вкладали без побоювань. І не прогадали.
Перший фільм, знятий на території сучасного Голлівуда, називався «Сміливе пограбування в Південній Каліфорнії» й тривав 17 хв. Через чотири роки знімальна група з Нью-Йорка в пошуках натури приїхала до містечка Голлівуд, що налічувало 4 тис. мешканців, і зависла там. Поміж особливостей тодішнього Голлівуда було спеціальне розпорядження влади, яке забороняло ганяти через селище більш як 200 голів худоби.
Хитрий Чарлі
Перш ніж говорити про Голлівуд як про фабрику мрій, треба раз і назавжди з’ясувати й запам’ятати: ніколи не передбачалося, що цей конгломерат народжуватиме витвори мистецтва. Висувати голлівудській продукції претензії на кшталт «там цілковита пропаганда» чи «голлівудське кіно — це штамп на штампі» від початку непродуктивно. То все одно що дорікати творцям мюзиклу за перенасиченість музикою чи плавцю за його широкі плечі. На зорі кінематографа ніхто й уявити собі не міг, що з цієї нової дохідної розваги постане десята муза. Ранній кінематограф за своєю значущістю був десь між вар’єте та каруселлю з парку атракціонів. Треба сказати, що і глядачі, і виробники, і власники кінотеатрів саме так його й сприймали. У перші десятиліття існування кінематографа хіба що відчайдушні екстремали-журналісти бралися писати статті про нього. Не барська це була справа. Кінопрем’єри, що в 1920-х уже стали частиною бурхливого світського життя Лос-Анджелеса, цікавили читачів газет виключно як події з життя голлівудського істеблішменту. Писати серйозно про те, що відбувалося на екрані та як це було зроблено, тоді ще нікому не спадало на думку. І правда: ну хто із серйозним виразом обличчя обговорюватиме в пресі нові штори в казино чи нові гойдалки в парку атракціонів? Фільми — це весело й забавно, але не більше.
Читайте також: Зворотний бік американської мрі
Одним словом, Голлівуд від самого початку задумувався і далі функціонував як агрегат для безперебійного виробництва зримих радощів. Про мистецтво там ніхто не думав. З цього приводу дуже точно висловився Чарлі Чаплін: «У Голлівуді не роблять кіно, тут роблять гроші. Вчитися кіномистецтва потрібно там, де зроблений «Броненосець «Потьомкін». Розумний, мудрий Чаплін одразу зрозумів, що мистецтво не може сходити з конвеєра й що десята муза ще толком не народилася, не вийшла з піни розваг. Він, звісно, трохи лукавив: усе ж таки ця маленька людина неабиякого таланту та розуму намагалася змусити глядача відчувати й думати. До речі, почесного «Оскара» він отримав із характерним формулюванням: «За безцінний внесок у те, що кінематограф у цьому столітті став мистецтвом». А чи не найрозумніша людина свого часу Бернард Шоу назвав Чапліна «єдиним генієм, що вийшов із кіноіндустрії». Усе це свідчить про те, що розглядати кіно як мистецтво нікому не спадало на думку. Перші десятиліття свого існування кіно на межі мистецтва було випадковістю в будь-якій країні. «Земля», «Броненосець «Потьомкін», «Золота лихоманка», «Вогні великого міста» та деякі інші кінострічки стали витворами мистецтва тільки тому, що генії інакше не вміли.
Як перемогти депресію
До речі, зараз уже мало хто пам’ятає, що на зорі кіноіндустрії продукція Голлівуда часто виконувала функції ЗМІ: на екрані демонструвалися останні новини, хроніка, яка багато в чому заміняла газети та радіо. Ще в другій половині ХХ століття ця функція зберігалася навіть тоді, коли телебачення розпочало свою переможну ходу домівками й умами. І це допомогло кіноіндустрії вижити спершу під час Великої депресії, а потім під час Другої світової, коли доходи кінотеатрів зі зрозумілих причин упали. Ну а у війну в кінотеатри йшли ще й по хроніку, аби підтримати дух. Саме тоді змичка кіноіндустрії та пропаганди показала небувалі міцність та стійкість.
У певному сенсі Голлівуд від самого початку й задумувався як фабрика пропаганди. Точніше навіть фабрика ідей. Наприклад, уже не раз згадуваний тут Джозеф Шенк вимагав, щоб у всіх сценаріях головний герой походив із низів і до кінця фільму виростав до успішного професіонала. Він вважав, що без ідеї боротьби з обставинами, без ідеї спротиву та перемоги стрічка неодмінно провалиться в прокаті. Це була реклама американської мрії, яку Голлівуд експлуатує до сьогодні. А ось на думку Луїса Майєра, який загалом підтримував ідею свого колеги Шенка про обов’язкову експлуатацію американської мрії в кіно, головний герой стрічки повинен неодмінно пережити якусь важку втрату: це має бути смерть нареченої, дружини, наставника чи напарника. Якщо це героїня, вона повинна втратити нареченого. Чоловік може померти від руки негідників, але краще, якщо покине жінку, тоді, загартована життєвими труднощами, вона таки досягне омріяного щастя. Так чи інакше Голлівуд зосереджувався на подоланні перепон, через яке герой продирався до безбідного існування. Словом, Шенк мислив трохи глобальніше від Майєра, наполягаючи на втіленні на екрані американської мрії. Минуло майже століття, а хрестоматійний голлівудський продукт, як і колись, більш за все на світі любить тернистий шлях до здійснення мрії.
Ще невідомо, як узагалі склалася б доля світового кінематографа, якби не Велика депресія. Здавалося б, новий вид мистецтва, що тільки-но спинався на ноги, мав захлинутися в безгрошів’ї й канути в Лету. Але ні: тривала економічна криза стала не лише випробуванням для Голлівуда, а й поштовхом у нове, успішне майбуття. Важко навіть уявити: за роки Великої депресії — з 1929-го по 1939-й — голлівудські умільці випустили 5 тис. (!) стрічок. Тобто в середньому на рік припадало по 500 фільмів.
Читайте також: Сірі кардинали Голлівуда
Звісно, кіновиробникам теж було непереливки. Наївно було б думати, що криза не зачепить їх своїми каламутними хвилями. Але, по-перше, президент Рузвельт одразу після перемоги на виборах у 1933-му ініціював цілий комплекс протекціоністських заходів на допомогу кінематографу, розуміючи, наскільки важливим для народу став цей вид мистецтва. По-друге, наприкінці 1920-х у кіно відбулися зміни, які й допомогли Голлівуду втриматися на плаву. Головним фактором став прихід у кінематограф звуку. А це означало, що мистецтво дістало змогу на повний голос говорити про проблеми, переважно морально-етичного характеру, про які раніше було прийнято мовчати. На початку 1930-х звук уже заполонив екрани, німе кіно поступово перетворювалося на архаїку.
Вільям Гейс і його діти
Кінець 1920-х став для Голлівуда часом приголомшливого подолання ще недавніх моральних табу. На екрани полилися фільми, які в епоху німого кіно були немислимими. Гонка за такою солодкою американською мрією стала набирати незвичних і неочікуваних форм. У фільмах зазвучала ненормативна лексика, герої пустилися в сексуальні пригоди, часом навіть одностатеві. Тоді як лише кілька років тому не те що в кіно показувати, а навіть згадувати в пристойній бесіді про таке було неприпустимо. Ернст Любіч, що на той момент уже став класиком, у фільмі «Серенада трьох сердець» без найменшого сумніву вивів на екрани шведську сім’ю: героїня жила з двома чоловіками, і ніхто цим надто не переймався. Узагалі екранні жінки кінця 1920-х — початку 1930-х всипали перцю всій Америці, відірвавшись і відігравшись за попередні, дофеміністські часи. Не надто доброчесні дівчата й жінки заполонили екрани. Так, знаменита «Рудоволоса бестія» Джека Конвея із зіркою тих років Джиною Гарлоу розповідає про походеньки молодої авантюристки, яка полювала за заможними чоловіками. У центрі оповіді фільму «Мордашка» Альфреда Ґріна з Барбарою Стенвік у головній ролі юна панянка, яка торує собі дорогу в житті через ліжко.
Усе це було абсолютно незвичним для Америки й тому дуже привабливим. У важкі часи людям потрібні були не тільки хліб і не тільки видовища — їм конче необхідні розваги із сенсом. А сенс був один: вижити. Тож кіноіндустрія з пієтетом, дедалі інтенсивніше експлуатувала американську мрію. І що важче було людям, то більше способів перемогти похмуру дійсність пропонувала фабрика мрій. А глядачі… А що глядачі? Вони, як і сподівалися кіномагнати, несли в кінотеатри останню копійку.
Щоправда, не змусило на себе довго чекати й обурення пуританської частини суспільства, яка була незадоволена тим, що кіно зовсім втратило здоровий глузд, демонструючи хиби як норму. Повії, наркоторгівці, мафіозі всіх рангів, багатоженці, розпусники, які заполонили екрани, дедалі більше засмучували борців за моральність. У результаті єзуїтський священик і редактор однієї з газет розробили кодекс, у якому виклали основні цінності американського суспільства й сформулювали конкретні способи їх збереження та пропаганди. Вільям Гейс, якого сучасною мовою можна було б назвати головним піарником Голлівуда, схвалив документ, трохи допрацював його й опублікував під назвою «Кодекс Гейса». Він містив три головні принципи: 1) неприпустимість показу хиби таким чином, щоб вона викликала симпатію; 2) необхідність пропаганди моральних моделей життя; 3) неприпустимість насмішки над законом. Зараз це здається диким і бачиться мало не середньовіччям, але в 1930 році п’ять головних студій Голлівуда охоче схвалили Кодекс Гейса, розуміючи, що їхній імідж стрімко тьмяніє й ще трохи — і вони почнуть втрачати прибуток. Усе ж таки пуританські настрої в американському суспільстві мали вплив.
Читайте також: Мрія про свободу
Утім, через 30 років кіноіндустрія відмовилася від Кодексу Гейса, що й не дивно: італійський неореалізм, який народився в 1950–1960-ті, і французька «нова хвиля» набули такого поширення й стали такими популярними в США, що конкурувати з ними, будучи обмеженими суворою самоцензурою, виявилося неможливим. Утім, Кодекс Гейса лишився в Голлівуда в генах, тільки тепер його відголоски називаються «політкоректністю» й вони розкидані по голлівудських фільмах із більшою чи меншою щільністю. За це зараз полюбляють лаяти «голлівудщину», і дарма. Треба лише раз і назавжди з’ясувати для себе місце Голлівуда в цивілізації — і претензій не буде.
Коротке щастя
В історії Голлівуда був один недовгий період, коли цей конгломерат вирвався з власних пут і окреслив для себе нові горизонти й нові функції. Десятиріччя від 1967-го до 1977-го можна вважати епохою авторського новаторства в голлівудському кіно. Поштовхом до нього став розкол в американській кіноспільноті після виходу на екрани фільму Артура Пенна «Бонні і Клайд». Вперше від часів прийняття Кодексу Гейса головними героями стрічки стали душогуби, на яких звалилося співчуття глядача. Цей період увійшов в історію кінематографа як «Новий Голлівуд». Про конвеєр кінопродукції, яка раніше майже не давала приводів вважати себе храмом мистецтва, несподівано заговорили як про колиску американського авторського кіно. Це був час неспокійних авторів, болючих тем і «загублених» героїв. «Безпечний їздок» Денніса Гоппера, «Опівнічний ковбой» Джона Шлезінґера, «Загнаних коней пристрілюють, чи не так?» Сідні Поллака, «Крамер проти Крамера» Роберта Бентона, «Кабаре» Боба Фосса, «Дитина Розмарі» та «Китайський квартал» Романа Поланського, «Собачий полудень» Сідні Люметта, «Пролітаючи над гніздом зозулі» Мілоша Формана, «Аліса тут більше не живе» й «Таксист» Мартіна Скорсезе та десятки інших прекрасних фільмів ніби скинули із себе всі табу й у пошуках нової, свіжої кіномови пустилися в експерименти. І, слід зазначити, це було вчасно й доречно: публіка, стомившись від загнаного в рамки масового кіно, жадала протесту. Кіномагнати це добре розуміли, тому були змушені послабити фінансові віжки. Те десятиліття стало царством режисерської свободи, якій доволі швидко поклав край продюсерський диктат, що повернувся наприкінці 1970-х. А експериментами й протестом знову зайнялися незалежні студії, що випускають фільми «не для попкорну» й постачають їх на фестивалі. Що вдієш, інакше й не могло бути, адже Голлівуд мав конкурувати з могутнім ворогом-другом — телебаченням. Настала епоха блокбастерів, або, як її ще називають, «Новий Новий Голлівуд». Техногенна революція, що, немов лавина, накрила людство, вивела Голлівуд у розряд величезної трансатлантичної корпорації розваг у вигляді блокбастерів.
Голлівуд і реальність: хто кого придумав
Голлівуд — це не тільки кіностудії та пристановище зірок, це ще й величезний телебізнес, компанії звукозапису, комерційні видавництва, туристичні офіси. Одним словом, гігантська машина, що безперебійно постачає розваги й стовідсотково підпорядкована законам ділового світу. Тут прибуток надходить аж ніяк не від касових зборів — це лише тоненький верхній шар. А левову частку прибутку компаніям забезпечують продакт-плейсмент (згадаймо, наприклад, як у стрічці «Матриця» у нас перед очима щосекунди мелькають усі можливі продукти марки Samsung, і спробуймо уявити, скільки на цьому заробила кіностудія), продаж прав на фільми авіакомпаніям, використання героїв в іграх/коміксах/рекламі, випуск сувенірної продукції.
Не забуваймо, хоч би як і хотілося про це забути, що голлівудське кіно спокійнісінько обслуговує й державні інтереси. Нерідко замовником тієї чи іншої стрічки є Пентагон. «Зелені берети» Джона Рея, «Найкращий стрілець» Тоні Скотта, «Перл-Гарбор» Майкла Бея, «День незалежності» Роланда Еммеріха, «Тридцять хвилин по півночі» Кетрін Біґелоу, «Людина зі сталі» Зака Снайдера й сила-силенна інших фільмів, у яких так чи інакше звучить добре слово про державу та її військову міць, зняті на замовлення й за солідною фінансовою участю Пентагона.
Лозунг «Торгівля йде за кіно» з’явився ще в 20-ті роки минулого століття, тобто, можна сказати, разом із Голлівудом. Разом із квитком у кіно глядач купував не тільки фільм, а й рекламу товарів, які він потім теж охоче купував, ідеї, спосіб мислення. Відтоді нічого не змінилося: глядач точно так само платить за рекламу, за ідеї, за спосіб мислення. Голлівуд не тільки й не стільки відображає дійсність — він здебільшого її формує. Винахід братів Люм’єр виявився чудовою зброєю в руках тих, хто 100 років тому подався до Каліфорнії, щоб там, у непримітному містечку, де заборонено ганяти більш як 200 голів худоби, започаткувати нову еру цивілізації. Цивілізації під назвою Голлівуд.