Нещодавно українців та світ вразили кадри з поштового відділення у Мозирі (Білорусь), звідки російські вояки відсилали додому речі, награбовані у Бучі, Ірпені, Бородянці та інших українських містах. Білоруські опозиційні журналісти роздобули і оприлюднили дані російських адресатів. “Трофеї” поїхали до Москви, Омська, Новосибірська, Рубцовська, Чити, Біробіджану, Желєзногорська та інших міст в різних регіонах РФ. Як свідчать телефонні розмови, перехоплені СБУ, російські солдати, які перебували в Україні, навіть отримували з дому “замовлення” на взуття, одяг, побутову техніку, інструменти, гаджети.
Російські солдати у поштовому відділенні у Мозирі, скріншот із запису камери спостереження
Звичайно, війна диктує свої закони, зокрема й щодо приватної власності. Але це не знімає питання, як може умовна Наташа з Новосибірська спокійно носити кросівки, вкрадені її чоловіком у Бучі? Українці — військові, поліція, тероборона і звичайні громадяни — жорстко протидіють мародерству (яке, до речі, так і не стало масовим явищем). Навіть у тимчасово окупованому Херсоні, де Національна поліція подала у відставку, масових грабунків не спостерігається. Тимчасом російські командири не лише дивляться крізь пальці на мародерство, а й, здається, потурають йому. Як інакше пояснити, наприклад, стихійний ринок у білоруській Наровлі, де російські вояки відкрито і безперешкодно торгують награбованим в Україні?
Читайте також: Розплідник убивць і гвалтівників
Окрім поверхових пояснень, слід зважати на цивілізаційні відмінності, адже українці та росіяни історично мають різне ставлення до приватної власності. Для нас чуже майно недоторканне, але для них – це ресурс, право на використання котрого визначається ситуативною силовою перевагою. Пояснення, які надаються грабунку постфактум, не мають особливого значення. У російській цивілізаційній матриці привласнення завжди легко легітимізувалося — незалежно від того, яке ім’я в даний момент носила держава: Московське князівство, Російська імперія, Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка чи, як от зараз, Російська Федерація.
Без історичних пояснень не обійтись. Люди лікують дитячі травми, держави та нації – історичні. Люди живуть мріями, держави та нації – міфами. Один з українських міфів – козацький, про права і вольності, виборність влади. Один з наріжних російських міфів – про православного царя-батюшку, який все бачить та чує, все вирішить та владнає. Мрія українця – це Шевченковий “садок вишневий коло хати”, тобто своя земля, господарство, дім і похідна від того незалежність. Натомість звичка росіянина – жити «на авось», оскільки всі рішення приймає влада, а розгадувати наміри государя — справа марна. Звідси походить й російська байдужість (сказати — нігілізм) стосовно права власності, адже тамтешній суспільно-політичний та економічний лад передбачає повсякчасну готовність віддати своє майно «белому царю в кременной Москве».
Російський олігарх Олєг Дєріпаска у 2007 році у інтерв’ю Financial Times запевняв, що не відокремлює себе та свою компанію «РусАл» від держави, і що будь-якої миті готовий віддати державі все. Те, що на перший погляд видається підлабузницькою демонстрацією лояльності режиму, насправді має глибше коріння. Відсутність повноцінного інституту власності і його заміщення умовним володінням — родова риса російської державності в усіх її історичних формах. Саме тому настільки важко уявити, щоб із подібними заявами у публічному просторі виступав український бізнесмен.
Якщо росіяни традиційно демонструють вірнопідданський фаталізм, то українці навіть за найбільш несприятливих обставин шукають можливості для економічного усамостійнення — хай навіть це буде мізерна присадибна ділянка або клаптик землі у дачному кооперативі. Самостійність, своєю чергою, передбачає готовність до самозахисту. Достатньо пригадати шалений опір, який українці чинили більшовицькій колективізації. Їх було більше мільйона — готових воювати, стріляти, вбивати та калічити представників радянської влади, палити сільради, навіть псувати та нищити своє майно — аби лише воно не дісталося «царю в кременной Москве» (тільки тепер вже червоному).
Читайте також: Анатомія рашизму
Комуністи доклали титанічних зусиль, щоб розмити традиційні уявлення українців про власність. Ще й сьогодні ми до кінця не подолали наслідків травм, завданих нам Голодомором, колективізацією та розкуркуленням. Травмувала й радянська пропаганда. Наприклад, у масовій культурі підтримувався наратив про наперед визначену приреченість, ницість, комічність бажання стати власником бодай чогось. Згадаймо, наприклад, знамениті комедії, котрі цілі покоління радянських людей знали майже напам’ять. Навіть боротьбу за гараж було доведено до сатиричного абсурду у однойменній комедії Ельдара Рязанова. А персонаж отця Федора з “12 стільців” був виведений — спочатку Ільфом і Пєтровим, а потім режисерами — настільки майстерно, що читачі та глядачі переймалися щирою зневагою до героя, який мріяв отримати працюючий бізнес.
Притаманна українцям культура власності була придушена і почасти деформована. Роки пригнічення інстинкту власника спотворили уявлення про неторканність чужого, надто якщо це чуже – державне. Інакше й бути не могло, оскільки тодішня держава виступала визискувачем, а запропонована нею перерозподільна система заледве вважалась справедливою.
Натомість із росіянами більшовики мали набагато менше клопоту, адже їхні традиційні уявлення добре римувалися із марксистсько-ленінським колективізмом. Державна власність та державні інтереси у північного сусіда завжди домінували над приватними. Право власності на землю та інші об’єкти загалом було доволі розмите і держава мала змогу за потреби конфіскувати будь-що і у будь-кого. Крім того, власність була дуже тісно пов’язана із владою – втрата політичного впливу дуже часто означала і втрату майна. І навпаки – політичний вплив майже автоматично передбачав набуття відповідного майнового статусу. Тож годі дивуватися, коли російський солдат, який хоч на день отримав абсолютну владу над українським селом чи містечком, почувається господарем усього, що бачить навколо себе.
Тіло вбитого російського солдата Дєніса Цибєнка разом з його "трофеями"
2022 рік вже увійшов в історію. Українці захищають та відвойовують своє – свої будинки, свої поля, своїх корів та свої квітники. Ще багато досліджень цієї війни буде проведено. Пояснень, чому Україна перемагає, знайдеться багато — зокрема й таких, котрі видимі лише з відстані років, а то й століть. Але одне зрозуміло вже зараз: українці воюють ще й за своє право бути господарями на власній землі — не лише у фігуральному, але й у прямому сенсі. Бо наша традиція, попри всі історичні випробування, жива. А отже ми відчуваємо, що Україна — це наш “садок вишневий”, поратись у котрому — наш обов’язок і наше священне право. Наше, а не їхнє.