Я п’ю каву, розслаблено палю, спостерігаючи за хмарами… Мені потрібно зробити: манікюр, плов, три колонки в різні видання, один сюжет, програму сьогоднішнього заняття англійською з моїми синами і – бажано – хоч кавальчик розділу до роману. Але я уперше зайшла до бутіка в Метрограді, спокусившись на розпродаж, і це мені страшенно сподобалося. Одну маєчку я придбала і ще за таку саму ціну одну блузочку мені подарували. Це серйозний початок формування внутрішнього касмаполітена. Може, коли мій внутрішній касмаполітен отримає ще й манікюр, а тоді гонорар за статті, я володію силою позиціонувати себе сучасною жінкою і стану повноправним членом дискурсу. Чи членкинею?..
На якому рівні фемінізм починає фінансуватися міжнародними фондами підтримки лесбіянок і геїв? Я вже готова! Коня – запросто можу зупинити, це мені – як тачку на вокзалі. Двох дітей і чоловіка доглянути – будь ласка. Прибрати хату після робочого дня – та за нєфіг! І сексу мені після цього всього, сексу! Ага, отого, де «тупа брутальна волохата тварина тупо використовує високоорганізовану і високоінтелектуальну істоту жіночої статі з клітором посеред дискурсу». От хіба що я не захистила яку-небудь докторську… Як я це все встигаю?! О боже, як я встигаю все це?! Ось що я мала б відповідати на це сакрально-риторичне питання, в якому, зрозуміло, вже міститься підказка на правильну в сучасному гламуродискурсі відповідь: «еххх… ну, знаєте, сучасна жінка – це практично космічний корабель останньої моделі з системою самонаведення на ціль. Ми, сучасні жінки, можемо все! I плюс на додачу ще й тягти на горбу чоловіка – набагато вразливішого і слабшого за нас духом!», – ну і так далі. Але, очевидно, моя вроджена неспроможність оперувати подібними гасло-концепціями безжалісно виштовхує мене за межі феміністичного дискурсу.
Якби не діти, я би не працювала, якби не мій чоловік, я не робила би манікюр, не купувала би блузочки і вже точно не готувала би плов. Я годинами відмокала б у ванній, спала б до вечора, десь би гуляла, можливо, щось писала б… Просто я відповідаю за свій вибір, не найгірший, скажу я вам. Просто, як і кожна сучасна людина, я мушу виживати, для чого – дотримуватися правил гри. Не думаю, що моя жіночість (чи жіночність) істотно цю задачу полегшує. Або навпаки – ускладнює. Мій чоловік працює на кількох роботах, грає на барабанах, що окрім задоволення творчим процесом також є роботою, тягне на собі купу хатніх справ і цілком спокійно ставиться до, скажімо, прання.
Мої сини – виховані у найкращих традиціях панівної маскулінності і – не побоюся цього слова – лицарства, – щодня переживають у школі культурний шок: агресивні дівчата, виховані відповідно до внутрішнього касмаполітену, активно самостведжуються, принижуючи хлопців, навіть б’ють їх. На мій обурений вигук: «То заціди їй, покажи, хто в хаті Чарльз Буковськи!», вони дивляться чистими, повними нерозуміння очима: «Мамо, але я не б’ю жінок!». Чоловік делікатно відносить в оберемку мою схарапуджену особу на кухню, робить мені каву і каже: «Слухай, ну, як ти таке хлопцям можеш говорити!» Ну та, думаю я, настав час помсти і розплати – за століття так званого панування чоловіків, цих тупорилих мілітарі, які тільки лиш і прагнуть зруйнувати весь світ і на його руїнах зґвалтувати залишки цивілізації!
До чого я це все? Та лише до того, що ідея жіночого самозвеличення, як і будь-яка інша, наприклад, національна, релігійна, світоглядна, виникла за випадкових сприятливих умов комерційної привабливості. Бути просто фізично привабливим товаром вже не кошерно і не гламурно. Але суть лишається древньою, як цивілізація майя: чим складніше жінку завоювати, тим дорожче її можна продати. З одного боку на терезах – стрази на силіконі, з іншого – Кундера, Павич і Оксана Робскі. А тримає всю цю конструкцію той самий цвях витривалості та природної побутової хитрості, який як було вбито у ліжко маркізою де Помпадур, Жозефіною, Мариною Мнішек чи, скажімо, Мерилін Монро, так він там і стирчить.
