Відволікаючись на химерну виставу, яку Дональд Трамп розігрує на світовій політичній арені, світова громадськість схильна випускати з поля зору небезпеку, глобальну вибухову силу якої ще не до кінця усвідомили, особливо в Європі.
Військова агресія Китаю проти Тайваню, якої вже давно побоюються, стає дедалі ймовірнішою. Відтоді, як на початку минулого року президентом Тайваню був обраний Лай Чін-те (також відомий як Вільям Лай), режим у Пекіні не лише різко посилив свої словесні випади проти острівної демократії, але й активізував войовничі погрозливі жести. Масштабні маневри, які китайська армія з того часу проводила навколо Тайваню, вже слід розцінювати як конкретну підготовку до нападу.
Лай позиціонує себе щодо дедалі більшої китайської загрози набагато різкіше, ніж його попередниця Цай Інвень. Зокрема, він назвав Китай «ворожою іноземною державою» й анонсував далекосяжні заходи щодо захисту Тайваню від китайського проникнення і зменшення економічної залежності країни від Пекіна. У нещодавньому інтерв’ю Лай застеріг світ, що керівництво Китаю хоче повалити заснований на правилах міжнародний порядок, і анексія Тайваню є лише першим кроком до цього. «Ми повинні готуватися до війни, щоб уникнути її», — додав він.
Щоб посилити свій потенціал стримування, Тайвань зараз нарощує власне оборонне виробництво. Настільки сильна воля до спротиву змушує Пекін кидати на адресу президента Тайваню такі інвективи, як «сепаратист», «паразит» і «підбурювач до війни», що все частіше звучить як риторична підготовка до вторгнення.
До посилення агресії китайський режим підштовхує безладна і саморуйнівна глобальна політична поведінка США під керівництвом Дональда Трампа. Пекін уважно спостерігає за тим, як той завдає удару в спину Україні та улещується до російського агресора. Зневага, з якою Вашингтон ставиться до своїх найближчих союзників у Європі, також підтверджує думку комуністичного режиму Китаю про те, що західний альянс розвалюється, а його провідна держава підводить своїх трансатлантичних партнерів.
Відповідно, китайський диктатор Сі Цзіньпін робить ставку на те, що Трамп знехтує обіцянками США про допомогу Тайваню в критичній ситуації і замість цього віддасть перевагу «угоді» з Пекіном — подібно до того, як він, вочевидь, готовий пожертвувати Україною заради вигідної співпраці з путінською Росією.
Фактично, політика Трампа заперечує ідеологічні основи трансатлантичного альянсу, закладені Франкліном Делано Рузвельтом і Вінстоном Черчиллем в Атлантичній хартії 1941 року. Про це свідчить намір нинішнього президента США нав’язати Україні «мир», який передбачає територіальні поступки агресору, що грубо порушує дух і букву Атлантичної хартії, де сказано, що не повинно бути «жодних територіальних змін, несумісних із вільно висловленими побажаннями відповідних народів».
Хоча демократичний Захід занадто часто нехтував власними засадами, він ніколи принципово не ставив їх під сумнів. Натомість Трамп виявляє демонстративну зневагу до трансатлантичного фундаменту цінностей. Американська дипломатка Бріджит Брінк, яка у квітні подала у відставку з посади посла в Україні, нещодавно з похвальною чіткістю описала катастрофічні наслідки цього не лише для західного альянсу, а й для самих Сполучених Штатів. У газетній публікації вона пояснила що причиною її відходу є те, що вона не може представляти політику адміністрації Трампа, яка чинить тиск на жертву замість агресора.
З огляду на понад 150 000 військових злочинів Росії з початку вторгнення і 20 000 викрадених українських дітей, не може бути миру за будь-яку ціну, пише Брінк і закликає США продемонструвати перед обличчям агресії «лідерство, а не слабкість або співучасть. Якщо Америка не очолить вільний світ, наш власний успіх як нації опиниться під загрозою».
Занепад США, якому сприяє Трамп, підживлює амбіції осі автократій, найпотужнішою ланкою якої є тоталітарний Китай. Оскільки лідери автократій вважають, що США більше не готові до участі у великій війні, вони бачать у цьому шанс безкарно реалізувати свої експансіоністські амбіції, застосовуючи силу.
Однак деякі експерти очікують, що Пекін зосередиться на встановленні покірного уряду в Тайвані за допомогою дезінформації та інших форм маніпуляції громадською думкою, а також економічного шантажу. Однак, зважаючи на надмірне озброєння, яке здійснює китайський режим, сумнівно, що він обмежиться невійськовими засобами у своєму намірі підкорити острів.
Адже такій авторитарній державі, як Китай, яка розбудовує настільки величезну військову машину, рано чи пізно знадобиться справжня війна, щоб перевірити її боєздатність на практиці. Це особливо актуально в умовах, коли економічне зростання Китаю сповільнюється, а режим стикається з невдоволенням серед дедалі ширших верств населення. Початок війни, щоб згуртувати суспільство проти зовнішнього ворога і жорстко підпорядкувати його, є одним із найулюбленіших методів утримання влади експансивними диктатурами.
Таким чином, напад на Тайвань може стати реальністю раніше, ніж передбачали навіть найбільш песимістичні прогнози. Це знову застане Захід зненацька — і, ймовірно, завдасть смертельного удару по сформованому ним міжнародному порядку.