Як з’ясувалося, мої слова (див. Тиждень № 21/2021) пробудили жваву реакцію давніх приятелів, але тих, справжніх, із доби до інтернету. Один з них, шкільний друг, поділився зі мною такою заувагою: «Я прочитав твій текст раз, другий і третій і дійшов висновку, що мало що можу сказати на цю тему, бо якось не дуже переймаюся тим, як інші люди будують своє життя та в які цінності вірять. Але, звичайно, читаю думки інших людей із цієї теми, хоча мені більше подобається стиль суб’єктивного опису таких явищ, ніж стиль універсальних узагальнень.
Мій давній варшавський приятель знаменитий диригент Роман Ревакович прокоментував статтю так: «Проглянув твій текст, і якось він не дуже резонує мені. Може, читав би його з більшою увагою, якби був написаний від першої особи. Та третя особа, яка об’єктивує, — трохи муляє та, мабуть, не до кінця відображає дійсність».
Ще один приятель, відомий митець перформансу і мислитель, написав: «…Ти зачіпаєш основоположні питання, а це вимагає відваги дій, а не слів…».
Читайте також: Найголовніше – не пересолити
Мабуть, він, має слушність, але «дії, а не слова» — великий виклик, на який украй важко відповісти, хоча спробувати треба. Цього разу я можу пообіцяти своїм приятелям тільки щось дуже особисте та цілком індивідуальне. А отже, починаймо. Вже тиждень, як у нашій родині з’явилося маленьке створіння, двомісячна сучка породи англійський спрингер-спанієль. Яра, саме так її назвали, — мій подарунок від доньки.
Оля вважає, що з собакою мені буде краще. Що ж, не лишається нічого, як прийняти її аргументацію та, вочевидь, змиритися з подальшими наслідками. Собака в нашій родині — не новина. 28 років тому я купив нашій доньці собаку, теж англійського спрингер-спанієля, якого Оля називала Лата (тобто «латка», через його плямистість), Мірка — Батяр, а я — Махно (через його характер). Псу було цілком байдуже, як його називали, аби лишень добре доглядали, годували та водили на тривалі прогулянки понад озером. Мабуть, не треба додавати, що пес сторицею віддячив нам своєю любов’ю. А на схилі літ цей собака з «трьома іменами» отримав міжнародний паспорт, і його відправили мені до Києва прямим літаком із Торонто. Немає потреби описувати радість пса, коли він побачив мене на аеродромі. Здається, думав, що його замкнули в клітці та вислали на поневіряння.
Життя в еміграції в Києві було нелегким, — щоправда, собака жив у гарній квартирі з видом на Золоті ворота, — проте не було великого парку з великим озером Онтаріо. На додачу в квартирі вже була одна мешканка — кицька Соня, яка не планувала поступатися місцем новому, а до того ж уже підтоптаному іммігрантові з Канади. Київська історія Лати–Батяра–Махна, хоч і варта окремої розповіді, тривала не дуже довго. Не минуло й року, як собака якоїсь ночі відійшов до собачого раю, де вранці, напевно, отримує на сніданок смачні сардельки. Відтоді минуло чотирнадцять років, але наш собака Лата лишився в родинних спогадах. Протягом останнього карантинного року кілька разів з’являлася думка, що, може, слід наважитись і знову взяти собаку. Від слова до слова Оля шукала та знайшла собаковода з доброю славою десь поблизу кордону з Америкою. Коли вона повідомила, що замовила цуценя, я погодився, але сказав, що нехай цього разу буде дівчинка. Лата–Батяр–Махно був нереалізованим суперпсом, тож я думав, що з дівчинкою, певно, буде менше мороки, хоча собаковод вважав, що сучки мають не менш складний характер.
Від задуму до появи цуценяти в нашому домі минуло пів року — такою довгою була черга того пандемійного року на спрингерів, а на сучок і поготів. Минулого тижня я вперше за чотирнадцять місяців покинув Торонто та поїхав на південно-західний край провінції Онтаріо до міста Сарнії. Саме там із озера Гурон витікає річка Сент-Клер, становлячи кордон між Канадою та США, саме на тому боці видніє місто Порт-Гурон у штаті Мічиган. На просторій фермі неподалік від міста живе добірна зграя мисливських собак породи англійський спрингер-спанієль.
Читайте також: Розмаїття, рівність, інклюзивність
Нині їх іще цінують за лагідність і товариськість — інакше кажучи, за добрий собачий характер. Там Яра покинула своїх братів, сестер, матір Ельзу та батька-медаліста Принца Джорджа, герцога Кентського. Тепер ми стали для неї родиною з надією на довге спільне життя в приязні. Поки що Яра їсть, дзюрить, кладе купки та спить, але поміж цими банальними фізіологічними актами дарує нам хвилини щирої радості, сповнені спільними іграми. Спостеріганню за розвитком цуценяти властивий певний примарний магнетизм. Коли я нарікаю, що Яра забирає в мене забагато часу та енергії, дружина з лагідною усмішкою каже: «Що ж, молоді дружини, малі діти та цуцики — це завжди виклик для старших чоловіків».
Не заперечую. Колись в одній зі своїх статей я описав таку сцену: «На запитання молодого Валентина Катаєва «Про що писати?» Іван Бунін відповів: «Про що-небудь. Якщо немає жодного задуму, жодної ідеї, можна просто описати те, що бачиш. Біжить пес, висолопивши язика, тож опишіть пса, але повно, правдиво, щоб то був, власне, цей пес, а не жоден інший. Знайдіть єдині підхожі для цього слова…». Я дуже сподіваюся, що мені ще вдасться скористатися порадою Буніна й описати якийсь епізод із життя Яри, і то саме так, щоб краще «резонував» моїм давнім приятелям, без надмірної об’єктивації та універсальних узагальнень, просто від себе в першій особі.