Цукровий дебет

Сьогодні ледь не всі біди цукрової галузі пов’язують зі вступом України до СОТ та з відсутністю реальної підтримки виробників з боку уряду. Останній щосили намагається не допустити зростання цін на цукор. Власники заводів заявляють про ліквідацію збиткових підприємств. Селяни протестують проти цього і беруть цукрові заводи в облогу.

 

 

Уладівський цукровий завод, що на Вінниччині, видно здалеку: наче велетенську сільську піч поставили на околиці. На тлі зелених лісів та луків заводська труба височіє як монумент епосі промислової революції, що в ХІХ сторіччі докотилася й до села Уладівка.

 

На першій прохідній – кордон. Під великим брезентовим наметом розташовано кілька стареньких чотиримісних фанерних сидінь, які за радянської доби стояли в клубах. Тут селяни з березня тримають пікет, щоб не дати власникові «порізати завод на металобрухт». Усередині підприємства – ще одна прохідна. Тут теж кордон, його охороняють люди, найняті власником заводу.

 

До шлагбаума на першому кордоні під’їхали жигулі із причепом: «Пропустіть, ми за меблями в кабінет стоматолога». І хоча пікетники і без того знають, хто і навіщо їде на завод, один із них підводиться й неквапно оглядає причеп. Десь за годину машина повертається, з кузова стирчить колись біла, а тепер зовсім пошарпана та облізла, шафа для ліків. І селяни із сумом говорять про часи, коли стоматолог лікував у рахунок зарплати, працювали їдальня та школа…

 

Ще 110 років тому в київському виданні «Ілюстрованого путівника Південно-Західною залізницею» згадується цукровий завод у селі Уладівка, який належав акціонерам. Місцеві жителі вважають, що цей завод побудував граф Потоцький і потім, за часів революції, подарував місцевій громаді.

 

«Колись мій прадід приїхав робити Потоцькому комина, та так і залишився будувати цукровий завод, – згадує сивий пікетник Владислав Шрамік, якого тут називають просто Йосиповичем. – Це було ще у 1860 році, тут працювали мій прадід, дід, батько і я до самої пенсії».

 

Навіть зараз, споглядаючи спустіле подвір’я заводу, побиті шибки, іржаве залізо та провалені дахи сусідніх сараїв, можна уявити, що колись саме звідсив сільське життя приходили радикальні новації. Ще за часів графа поряд із заводом збудували житло для інженерів, школу, щоб навчати працівників. Пізніше з’явилися їдальня, клуб та бібліотека.

 

«Навіть за німців завод працював, зігнали всіх на роботу, – продовжує Вікторія Афанасіївна Войнова, якій тоді було 14 років. – За спробу вкрасти карали різками, але інколи німці давали цукор дітям. Тут ми ховались у цистернах, коли есесівці забирали молодь на роботу до Німеччини. Сиділи і день, і два, поки не мине облава».

 

Слухаючи спогади цих людей, розумієш, що завод для них – не просто місце роботи, а частина їхнього життя. Разом вони пережили всі революції та війни, але навряд чи переживуть сучасні реформи.

 

 

За іронією долі, лихо спіткало уладівців після того, як рік тому власник спробував модернізувати підприємство: переобладнали котли на опалення вугіллям. Це мало б заощадити витрати на енергоносії, але вже через тиждень після запуску завод зупинився. Нове обладнання не працювало в потрібних технічних режимах. Швидко налагодити роботу не вдалося внаслідок браку фахівців, які б розумілися на таких котлах.

 

Замість прибутків завод зазнав лише збитків. Закуплені у фермерів 50 тис. т цукрових буряків довелося перевозити на інший завод, але 1,5 тис. т таки зогнили. Працівники заводу не отримали зарплат, а фермери – розрахунку за здані буряки.

 

Сьогодні завод стоїть, тривають судові процеси, й ніхто його не готує до нового сезону. Уладівцям є чого хвилюватися. Тільки на Вінниччині, за даними місцевої влади, фактично «порізані» Чечельницький, Гонорівський, Вищеольчедаївський, Соснівецький, Соболівський, Моївський та Скоморошківський заводи.

 

Загалом в Україні пішли на брухт десятки цукрових підприємств, а інші зупинені й чекають своєї долі. Цього року, за прогнозами експертів, працюватимуть не більше 70-ти зі 192-х зареєстрованих. Ситуація схожа на ту, яку раніше можна було бачити під час закриття нерентабельних копалень. Однак очевидна й істотна різниця: для шахтарів, які втрачають роботу, уряд постійно створює і фінансує різні соціальні програми, тоді як селяни покинуті напризволяще. Вони ж бо не підуть організованими колонами пікетувати Кабмін…

 

Цього року фермери масово перестали сіяти цукровий буряк: за різними даними, засіяно у 1,5–2 рази менше, ніж торік. І якщо різко не зросте врожайність буряків, наступного сезону нас чекає цукровий дефіцит. Його доведеться компенсувати за рахунок імпорту. І це в ситуації, коли Україна потенційно здатна не тільки задовольнити власні потреби, а й завалити цукром усіх сусідів.

 

 

На рівні законодавства цукор віднесено до стратегічного продукту. Урядові надано повноваження регулятора, й він має відповідати за ситуацію на цьому ринку.

 

Логічно припустити, що криза не повторюється просто так. Інтерес власників цукрових заводів – отримувати більше прибутків. І якщо витрати на пальне, сировину, міндобрива та зарплату зростають, то будь-який директор підприємства автоматично закладе їх у ціну продукту. За ринковими правилами, навіть виготовлену раніше продукцію, той же цукор із торішнього врожаю, сьогодні будуть продавати за цінами, які враховують витрати цього року. Таким чином бізнесмени захищають свої інвестиції від знецінення. Тому щовесни ми спостерігаємо спроби підняти оптові та роздрібні ціни на цукор.

 

У ситуації перманентних виборів, що четвертий рік тривають в Україні, уряд керується популістською логікою – стримувати зростання цін, щоб сподобатися виборцям, а тому діє не зовсім ринковими методами. І в 2005-му, і цьогоріч уряд Тимошенко робив майже однакові кроки: викидав на ринок цукор із держрезерву, а потім лобіював пільгове ввезення імпортного цукру-сирцю для поповнення запасів.

 

Такими заходами вже четвертий рік вдається утримувати оптові ціни на цукор на рівні 3000 грн за т. Але це означає, що в такій ціні не закладені ані інфляція за ці роки, ані зростання витрат на паливо та міндобрива. У програші залишаються цукровики й фермери, які вирощують буряк. Стратегічний продуктстав ще й політичним продуктом.

 

 

Задля справедливості треба зазначити, що проблеми виникли не сьогодні, а з часу проголошення незалежності України. 1991 року наші цукрові заводи могли виробляти до 7 млн т цукру. Дві третини цього обсягу поставляли колишнім республікам СРСР. Нові держави почали підтримувати власних виробників, запроваджувати митні та інші обмеження для українських цукровиків. А внаслідок падіння світових цін на цукор наші експортні можливості взагалі зникли.

 

Сьогодні цукру в Україні виробляють практично стільки, скільки може спожити вітчизняний ринок – близько 2 млн т. Третина йде в харчову промисловість, дві третини з’їдають українці – по 38 кг на душу населення. Однак цю норму медики вважають завеликою й пропонують зменшити вживання цукру втричі. І якщо населення до цих порад прислухається, то внутрішній ринок цукру ще скоротиться. Збільшити його та зберегти галузь можна лише разом із кількістю їдців. Або ж нарощуючи експорт цукерок та соусів.

 

У 2005 році навіть розробляли законопроект, що забороняв знищувати цукрові заводи. Однак законом він так і не став через вето президента, який вважав, що деякі його положення порушували право громадян вільно розпоряджатися своєю власністю.

 

Можна покластися на те, що ринкова економіка відрегулює цукрову галузь: старі енергозатратні та неефективні підприємства самі зійдуть з дистанції. Якби не очевидні негативні наслідки для зайнятості на селі в разі стихійного банкрутства підприємств. Маючи схожі проблеми в цукровій галузі, країни Євросоюзу розробили спеціальну чотирирічну програму реформ. З одного боку, цукровикам і фермерам надають дотації, щоб пом’якшити негативні наслідки від падіння цін. З іншого – чітко визначені параметри ринку цукру, й фермери та виробники мають час та можливість або модернізувати своє виробництво, або ж перепрофілювати його на випуск іншої продукції. Наприклад, зараз активно стимулюють виробництво на цукрових заводах біоетанолу.

 

Схоже, що нашому урядові теж потрібно приймати принципове рішення. Бо поки триває боротьба за дешевий цукор, в Уладівці час робить те, чого так не хочуть працівники заводу: будівлі руйнуються, залізо ржавіє, смердять гнилі буряки, а фермери йдуть працювати реалізаторами на базарі.