За півгодини до оголошення переможця конкурсу «Книжка року BBC – 2007» у тісному колі номінантів і колег ми обговорювали найімовірніші кандидатури. Сергій Жадан «поставив» на Марію Матіос. Хтось пожартував про «БЖД» Сашка Ушкалова. Я ж припустила, що, з огляду на кон’юнктуру, звитяжцем вийде Любко Дереш. І всі ми помилилися: першим було названо Володимира Діброву.
Хто на новенького?
Вибір тим більше дивовижний, що автор «Андріївського узвозу», який засвітився ще на початку 1970-х у самвидаві, який друкувався більше за кордоном у перекладах, ніж на Батьківщині рідною мовою, справді вартий відзнаки. Хоча б такої ефемерної – на смак двох письменників, радіопродюсера, літературознавця і критика. Голос літератора, записаний заздалегідь у телефонному вітанні, звучав трохи спантеличено. Воно й зрозуміло: коли тебе будять люди, що перебувають хтозна-де, із повідомленням про якусь премію та тисячу британських фунтів в еквіваленті української валюти, розгубиться не тільки викладач Гарварду, але й менш метикована людина.
Під час цього цирку мені згадався мимовільний дотеп кількарічної давнини президента Львівського форуму книговидавців Олександри Коваль: «До нас приїхали всі українські письменники. Всі 20». Звісно, вимірювати якість у царині словесності кількістю поголів’я – справа невдячна. Але ініціаторам літературних конкурсів таки доводиться це робити, аби не повторюватися і не перетинати один одному дорогу.
Наступного вечора міжнародне журі відзначило вдвічі більшою сумою та літературною премією імені Джозефа Конрада-Коженьовського Тараса Прохаська – «за послідовність у реалізації творчого шляху, інноваційність форми, ламання стереотипів та універсалізм послання». Конкуренцію йому склали Наталка Сняданко і один із BBC-арбітрів Сергій Жадан. У кулуарах дійства, поки відбувалося таємне голосування, ім’я щасливця цього разу вдалося успішно вирахувати. Логіка нехитра: харизматичний Жадан нагороджувався неодноразово, а масштаб Сняданко наразі явно не дотягує до «універсалізму» запропонованих формулювань. Натомість Прохасько «саме той». Не переймаючись промоушном, живе у власному неквапливому ритмі, пише небагато, але класну прозу, яку розуміють, може, кілька сотень освічених шанувальників-естетів. І цілком підпадає під означені дефініції.
Зачароване коло
Процес вітчизняної літературної селекції відображає ті взаємопов’язані обставини, які безпосередньо стосуються і українського книжкового ринку, і творчості наших улюбленців. Мляве видавництво – відсутність нормальної мережі книгорозповсюдження, брак реклами – читацька непоінформованість, малі наклади – мізерні авторські гонорари. Тому й премії, хай які б суб’єктивні вони не були, позитивні вже в тому сенсі, що прагнуть розповісти світові про ті художні здобутки, які маємо. І принаймні у такий примарний спосіб намагаються здолати цю «квадратуру кола».
Зрештою, потрібно із чогось починати. Маючи єдину державну нагороду з підмоченою репутацією і кілька конкурсів, які відзначають добротність лише книжкової продукції, в зуби дарованого «коня» якось і не зручно заглядати. Тим більше, що в українського преміального Горбоконика є всі шанси для зростання. Британський Букер, наприклад, який стоїть на порозі свого 40-річного ювілею, не одразу почав суттєво впливати на світову англомовну словесність. А сьогодні він слугує трампліном для авторів, рекламоносієм для видавців і орієнтиром для престижніших премій. Зокрема, двічі лауреат і ще двічі номінант Джон Максвелл Кутзеє 2003 року отримав Нобелівську премію. І цей факт фахівці прямо пов’язують з Букером, який освітив цьому нащадку африканерів дорогу до літературного Олімпу.
Найбільше потерпають премії від звинувачень в упередженості – це стосується і наших, локальних сварок у літературній комуналці, і серйозніших «розбірок» на міжнародному рівні. Останнім часом жоден Нобель не обходиться без гострої критики роботи журі. Свого піку ця тенденція сягнула 2004-го, коли після присудження премії австрійці Ельфріде Елінек у відставку попросився постійний член Шведської академії. Обурившись за сильну половину людства, він виступив проти того, щоб художню словесність плутали з феміністичною пропагандою. А вже цього року академіки ризикувати не стали і відзначили зворушливу англійку Доріс Лессінґ, залишивши «за бортом» таких ексцентриків і провокаторів красного письменства, як Філіп Рот, Харукі Муракамі та Амос Оз.
Але доки ведуться дебати навколо літературних премій, наші письменники освоюють нові форми само-PR і вчаться торгувати. 18 грудня під час «Коронації Слова» було організовано аукціон «рукописів», тобто роздрукованих текстів з автографами авторів-переможців. Роман Марії Матіос «Майже ніколи не є навпаки», стартова ціна якого становила всього 100 грн, за 2600 рідних тугриків придбав народний депутат блоку НУ-НС Микола Кульчинський. Якщо врахувати, що ця сума приблизно дорівнює середньостатистичному для України гонорарові за книжку, то передсвятковий виторг удався. За доробок Ірини Чернової, яка в номінації «Роман» виборола 2-гу премію, 1200 кревних грн виклав президент корпорації «Крафт Фудз Україна» і віднедавна очільник «Крафт Фудз Інтернешнл» Юрій Логуш.
[201]
[202]
КОМЕНТАР
Леонід Фінкельштейн
засновник видавництва «Факт»
Насамперед текстЯк видавець сучасної української художньої літератури я маю один критерій – якість тексту – і керуюся лише власним смаком. Все інше мене не цікавить. Звичайно, дуже добре, коли хтось отримує премію. Я обов’язково привітаю переможця, але орієнтувати політику мого видавництва, зважаючи на цю подію, не буду. Так само, як не братиму до уваги ні рекомендації друзів, ні будь-які нагороди, ні популярність автора.
Коли ж відзначають мого автора, я ставлю на обкладинку значок. До речі, з 20 претендентів на «Книжку року BBC» твори 5 письменників видруковано «Фактом», з них двоє – Сашко Ушкалов і Володимир Діброва – увійшли до «короткого списку». З практичної погляду, зважаючи на можливості реклами і розкрутки, було би краще, аби переміг Ушкалов, бо він мешкає в Україні. Хоча обох ми видавали без жодних премій.
Літературні відзнаки на ринкову ситуацію в нашій країні не впливають, бо ми не маємо ринку як такого. Якщо до нагородження книга лауреата розійшлася накладом 2000 примірників, а після нього за той само проміжок часу продалося 2100 екземплярів, то це не показник впливу.
КОМЕНТАР
Тамара Гундорова
доктор філологічних наук, член журі Літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського
.jpg)
Без Букера
Мені здається, що сьогодні в нашій країні, де нема таких загальновідомих премій, як Букерівська чи Пулітцерівська, потрібна відзнака, зорієнтована саме на літературу. Письменник нагороджується за творчий внесок, новаторство, виразність та індивідуальність. Особисто для мене був принциповим момент, щоб переміг не масовий «продукт». Хоча Конрад за стилем досить легкий для читання, і сучасна література іноді не обходиться без елементів масової (наші письменники часто з цим граються), але все-таки це має бути письмо високого рівня.
Враховуючи ці критерії, об’єктивно слід визнати, що маловідомий автор навряд чи потрапить до списку фіналістів. Проте, якщо він не має досвіду, але виступив з одним, настільки переломним твором, що спромігся змінити літературну ситуацію, він зможе претендувати на нагороду. З іншого боку, ми зважаємо не лише на вагомість внеску в мистецтво. Іноді важко відділити усталений образ письменника від того, ким він є нині. Якщо маститий метр уже не відіграє значної ролі в художньому процесі, цей чинник також потрібно враховувати. Важливо, щоб письменник був активно діючим, формував смаки, активно впливав на аудиторію. Література має розвиватися не лише на тусовках чи в андеграунді – вона має виходити на публічну арену. І, зізнаюся, я не прихильниця державних нагород: вони не репрезентативні. Чим мені подобається Премія Конрада – письменників оцінюють не лише українські, але й польські фахівці. А вони незаангажовані щодо нашої культури.